Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Це все, що залишилося від молодого бійця.

Порошенко дивиться на Моніку. Але їй все одно. Пальчики завмерли і не рухаються.

12

Гнітюче відчуття чогось невідомого і неприємного не покидало Дональда вже другий день. Він подумав, що це Греція так діє на нього. Ніколи раніше не був у цій країні. Тепер відчував дискомфорт. Мабуть, пора вшиватися звідси. Але Дональд не встиг.

У готельний номер хтось постукав і сказав щось на кшталт: "Обслуговування номерів". Коли Дональд відчинив двері, перед ним стояв китаєць. Ось чому в нього така ламана англійська.

Китаєць ледь помітно посміхнувся і витягнув уперед руку. Доторк був ніби повітряний, але від цього у Дональда все попливло перед очима.

Коли він прийшов до тями, то відчув, що сидить, а руки і ноги міцно зв'язані. Навпроти нього в широке крісло ледве вмістився товстий китаєць. Раніше Дональду видавалося, що всі китайці неодмінно мають бути худими. Подібний екземпляр він бачив уперше.

Товстий щось запитав, і той, кого Дональд бачив у своєму готельному номері, переклав ламаною англійською:

– Назвіть, будь ласка, своє ім'я та прізвище.

Дональд уважно подивився на товстого і почав помпувати свої права. Мовляв, він вільна людина, живе у цивілізованому світі й не дозволить знущатися з себе.

Китаєць кинувся перекладати, але товстий махнув рукою: мовляв, усе й так зрозуміло. Він, здавалося, наскрізь пронизав Дональда поглядом, доволі легко, як на свою вагу, підвівся з крісла і щось рвучко сказав.

Дональд відчував, що за кріслом у нього ще хтось стоїть, але не міг озирнутися. Тепер китайці схопили його за руки й ноги і кудись понесли. За якусь хвилину він уже лежав на невисокому підвищенні. Один китаєць сів йому на ноги, а інший накинув рушник на голову. Що за маячня?

Дональд радше відчув, ніж зрозумів, що на рушник ллють воду. Він намагався відхилитись, але з цього нічого не виходило. Бракувало повітря. Здавалося, що він тоне. Якби ця екзекуція тривала ще хоча би декілька секунд, Дональд міг би захлинутись. Але він мав справу з професіоналами, які знають, до якої межі можна дійти у своїх катуваннях.

Коли з голови зняли рушник, Дональд побачив над собою схилене обличчя китайця – того, з готелю. Той запитав, чи готовий він до продовження розмови.

Звісно, це було зайвим, бо Дональд зараз зробив би все, аби більше не було відчуття, що ти безнадійно тонеш.

13

Коли Студент прощався з волонтеркою, та несподівано розплакалась. Він грішним ділом подумав, що вона була таємно закохана в нього, а тепер не хоче з ним розлучатись. Але все виявилося набагато складнішим.

– Ти думаєш, що я проститутка, – казала волонтерка, схлипуючи у нього на плечі. Студент хотів заспокоїти дівчину, бо повії займаються коханням, заробляючи собі на життя, а вона просто любить чоловіків і не бере за це грошей. Добре, що він не встиг це промовити.

З'ясувалося, що волонтерка була сильно закохана в одного хлопця, але той загинув на цій клятій війні. Тепер вона постійно шукатиме йому заміну, але знає, що вже ніколи не знайде. Звісно, Студент уперше бачив перед собою людину, яка відверто каже про таке. Він не розумів волонтерку, бо сам би, мабуть, так не робив, але нічого їй не говорив. Зрештою, у схожих ситуаціях люди поступають по-різному.

Студент нарешті прилаштував свою тисячу доларів і міг зі спокійною совістю їхати на війну. Він нікого не знайшов зі своїх бойових побратимів. У госпіталі та лікарнях поранені були забезпечені всім необхідним. Гроші він віддав старому, який возив його з волонтеркою. Той бідкався, що скоро повернеться додому, треба синові ставити пам'ятник, а нема за що. Здавалося, він не дуже й пручався, коли Студент дав йому тисячу доларів, хоча, мабуть, у своєму житті старий ніколи не мав такої суми грошей.

14

Перше, що побачив Петя Онищенко, коли перед в'язнями знову з'явився світ Божий, – чималу кількість охоронців. Раніше їх не було так багато. Вухо різав собачий гавкіт. Вівчарки, здавалося, готові розтерзати на шмаття кожного, хто вистрибував із вагонів.

З нещасних, які ніяк не могли зігрітися, швидко сформували колону і погнали вперед. Петя Онищенко був скраю. Здавалося, пес прагне вкусити саме його. Не вистачало якихось декількох сантиметрів. Охоронець пильно стежив за своїм вихованцем і ніби спеціально то наближав його, то віддаляв від ув'язнених.

Йшли довго. З незвички всі задихались. Було незрозуміло, куди їх женуть. Всюди поля, на яких острівцями лежав сніг. Жодних будівель не видно. Дурна думка про масовий розстріл знову прийшла Петі Онищенку до голови. Це ж треба було їх везти через всю Росію, щоби тут здійснити свій намір.

Проте вже за декілька хвилин, коли несподівано обірвалася залізнична колія, здалеку почало вимальовуватися містечко. В'язні прикипіли поглядами. Десь усередині кожного з них не усвідомлено росло розуміння того, що незабаром там їм доведеться жити – не знати скільки і чи взагалі вдасться повернутися додому.

Чим ближче вони підходили до містечка, тим похмурішими ставали їхні погляди. Вже неозброєним оком було видно, що вся територія обнесена колючим дротом. Концтабір? У Росії двадцять першого століття?

15

Вдома було пекло. Мама вмирала. Її кололи. Вона або спала, або лежала з розплющеними очима і дивилася в одну точку.

Діанка була жорстокою дівчинкою. Здається, в неї ніколи не було жодних почуттів до мами. Тепер вона хотіла, щоби мама померла. Можна буде спокійно виспатись і займатися своїми справами.

Не хотілося бути в чотирьох стінах. Батько сидів сумний і гойдався, мов маятник. Малі, здається, не усвідомлювали, що коїться. Мабуть, їм здавалося, що мама ще трішки похворіє, а потім її вилікують, вона стане на ноги, і все буде так, як раніше.

Діанка сиділа на лавочці перед під'їздом. Жахливо хотілося палити. Хоч у тата вициганюй.

Незчулась, як поруч сів Віталік. Ходив нечутно, мов кіт.

– Мала, твоя мама вмирає, – сказав. Стверджував. Знаку запитання не було.

Мовчки дав їй цигарку. Припалив.

– Пішли, щоб ніхто не бачив.

Вона була слухняною. Він обійняв її за плечі. Холодно надворі не було, але Діанка трусилася від збудження.

В його квартирі був страшенний бардак, і Діанка подумала, що як все закінчиться з мамою, наведе тут порядок.

Віталік підніс їй склянку. Занюхала. Горілка. Намочила губи.

– Пий, – сказав. – Заспокоїшся.

Діанка була слухняною. Випила. Запекло в грудях. Закашлялась. Віталік бив її по плечах. Обіймав. Цілував. Роздягав. Поспішав, ніби боявся, що вона буде проти. Але Діанка була слухняною. Вона цього хотіла, хоча не думала, що все буде так просто і буденно.

– Мала, йди додому, – сказав Віталік, коли все скінчилося. – Нікому не кажи. Не зрозуміють.

Вона мовчки кивнула головою. Хотіла сказати, що їй сподобалось, коли він цілував її в груди. Але тепер це зайве. Віталік холодний.

Боляче не було. Здавалося, що кров капає крізь трусики на землю. Але це лише здавалося.

Надворі падав дощ. Це добре. Краплі замість сліз. Темно. Ніхто не бачить, що Діанка посміхається.

16

Любко з вулиці Грушевського молов усіляку фігню, як це окреслив Нишпорка, але головне було зрозумілим, хоча й видавалося неправдоподібним.

З'ясувалося, що йому час від часу робили замовлення, від яких він не міг відмовитися. Проте на волі Любко не майстрував подібних ножів, бо не мав відповідного обладнання. Доводилося щось вкрасти, щоби потрапити до в'язниці.

Там начальство відразу дізнавалося про його умілі руки й завантажувало по саму зав'язку роботою, постачаючи необхідні матеріали та інструменти. Роблячи ножі для начальства в'язниці, Любко з вулиці Грушевського виконував і ті замовлення, які йому давали на волі.

Коли Нишпорка, користуючись своїми давніми зв'язками, добрався до Любка з вулиці Грушевського і показав йому фотографії ножів, якими були вбиті мама і дружина Олега Чернишова, той визнав свою роботу, але тут же прикусив язика, бо наступним було запитання про замовника. Здавалося, навіть перед загрозою смерті Любко з вулиці Грушевського не здасть вбивцю. Боявся його на волі й у в'язниці.

17

Він виконував дивну роль. Поруч була Маша. Здається, простягни руку – і вона твоя. Виконає будь-яке бажання. Її зухвалі очі, відверті натяки у словах – все говорило про це.

А він не смів. Полковник ФСБ попередив, що знищить його, якщо бодай доторкнеться до Маші.

Звичайно, він боявся за свої статки. Нажив їх більш-менш чесно, наскільки це було можливо у Росії. Тут, в Австрії, взагалі поводив себе чемно. На чуже не зазіхав. Та й і з їхнім законодавством це було би неможливим.

І все ж олігарх розумів, що з ФСБ краще не сваритися. Відберуть усе й посадять. Приклад Ходорковського стояв перед очима. Той теж на початках вдавав із себе героя. Але у країні, де герой може бути лише один, інших не потерплять.

Ось уже місяць полковник ФСБ не давав про себе чути. Але олігарх розумів, що тут, в Австрії, той має свої вуха. Станеш на крок ближче до Маші – опинишся на Луб'янці, а там і Сибір недалеко.

Йому здавалося, що інтерес Маші до нього поволі згасав. Вона, мабуть, думає, що він імпотент. Виклично й аж занадто вільно поводить себе з тілоохоронцем. Все це робить відверто, аби дошкульніше вжалити свого покровителя, який не цікавиться нею як жінкою. Мабуть, уже давно стала коханкою цього симпатичного хлопця. Ех, Маша, Маша, – три рублі, і наша. А він навіть не сміє назвати причину, чому змушений саме так ставитися до неї.

18

Коли товстий китаєць знову запитав його ім'я та прізвище, Дональд смиренно назвав те, яке значилося зараз у його фальшивих документах. Здається, перекладу вже не потрібно було. Товстий китаєць скрушно похитав головою: мовляв, ми з тобою, як з рідним, а ти знову коника викидаєш.

Китайці ззаду накинулися на Дональда і понесли. Поклали на невелике підвищення. Один всівся йому на ноги, інший накинув рушника на обличчя.

Дональд зібрав усі сили, щоби гідно витримати цю екзекуцію. Але вода вже, здається, наповнила легені. Він захлинається. Жахливо бракує повітря. Серце, мабуть, зараз вистрибне із грудей.

У цю мить йому знімають із обличчя рушник. Дональд гучно кашляє, аж різнокольорові кола пливуть перед очима. Залишки води виливаються з нього на підлогу. Китаєць гучно б'є його по плечах. Здається, зараз відвалиться голова.

Дональда несуть назад.