Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Він гарячково думає, яке ім'я й прізвище має назвати, але нічого путнього до голови не йде.

Товстого китайця на звичному місці нема. Для Дональда це добрий знак. Китаєць, який був тоді у нього в готельному номері, ламаною англійською каже, що для них не має принципового значення справжнє ім'я та прізвище Дональда. Рано чи пізно він сам скаже про це або вони дізнаються з власних джерел.

Китаєць вичікувально дивиться йому в очі, а Дональд усе ще не розуміє, чому він опинився тут і що ці люди від нього хочуть.

19

Коли Петя Онищенко зрозумів, куди потрапив, відразу згадав розповіді діда. Той побував спочатку в гітлерівському, а потім у сталінському концтаборах. Запам'ятав його слова: "У німців була надія вижити, свої такої надії не залишали".

Добре, що дід давно помер. Інакше він би не витримав, якби дізнався, що в сучасній Росії можливе існування концтаборів.

Їх вели на роботу – і здалеку Петя Онищенко побачив … дружину. Від несподіванки він на мить зупинився, і той, хто йшов за ним, змушений був підштовхнути його. Коли Петя Онищенко повернув голову, аби поглядом простежити за дружиною, отримав удар під ребра автоматом від конвоїра.

Ну, звичайно, це не була дружина. Така ж руда, коротко підстрижена. Фігура теж її. Але очі… Очі сумні-сумні, а в його дружини завжди веселі. Він казав, що в неї бісики грають, а кохана сміялась, підставляючи шию для поцілунків. О, як він любив цілувати її саме туди, шукаючи губами любимі родимки.

Петі Онищенку здавалося, що руденька незнайомка дивиться лише на нього. Він готовий був отримати ще один удар під ребра автоматом, аби бачити її, але чоловіча колона звернула наліво, тоді як жіноча пішла прямо, і вже не було змоги бачити одне одного.

20

Колишній директор готелю "Дрогослав", а тепер перший заступник міського голови затаїв глибоку образу. Його не допустили до виборів народного депутата України. Він уже бачив себе у Верховній Раді, а тут просто зателефонував якийсь клерк із Києва і сказав, що від Блоку Петра Порошенка балотуватиметься воїн АТО. Він же як лідер місцевого осередку партії повинен всіляко сприяти цьому чоловікові.

У нього не було образи конкретно на якусь людину. Його розум не міг осягнути всього складного механізму закулісної гри, затіяної в Києві, хоча було усвідомлення чогось подібного. Він розумів лише одне: ніхто не оцінив його заслуг. Скромно робив свою роботу, але вище посади першого заступника міського голови не піднесли. Тепер інтереси Дрогославщини у Верховній Раді України представлятиме якийсь пацан, особисто знайомий з Аваковим і Турчиновим. Ну, зрозуміло. Мав би він такі знайомства, вже би давно був у Києві.

Звісно, вибору в нього не було. Змушений допомагати воїну АТО. Здається, прямо йому про це не сказали. Це він сам вичитав між рядків. Чи хотів почути те, на що сподівався. Ніби сприятимуть йому наступного року на виборах міського голови Дрогослава. Все логічно. Якщо буде народний депутат від Блоку Петра Порошенка, то й міський голова повинен бути від цієї партії. Аж дух піднявся від усвідомлення цієї простої істини. Ну, звичайно. Як він раніше не докумекав? Їм потрібна своя людина тут, у Дрогославі, тому й просунули його на першого заступника міського голови. Мовляв, входи у курс справ, а наступного року ми посприяємо тобі, щоби став мером. І справді, що йому робити в Києві? Там він буде лише одним із чотирьохсот п'ятьдесяти. Ніхто його не бачитиме й не чутиме. До трибуни не допустять, бо там є свої важковаговики, законів він писати не вміє. Звісно, міг би заробити трішки грошенят під президентською опікою, але, мабуть, у Києві таких охочих багато. У Дрогославі ж він буде першим, у всіх на виду. Без нього жодне рішення не зможуть прийняти.

Так що все нормально. Тепер зі шкіри треба вилізти, аби зіпхати до Києва цього пацана. Наступного року той повинен допомогти йому стати міським головою Дрогослава.

21

Смерть сусідки Леся сприйняла дуже боляче, ніби помер хтось із найближчих їй людей.

В останні дні вона не відходила від неї, колола, годувала з ложечки. Сусід, здавалося, боявся підійти до дружини. Та все розуміла і кликала лише Лесю. Хлопчики принишкли і не гасали по квартирі, як зазвичай. Діанки вдома майже не було. Вешталася десь. Ніхто не звертав на це увагу.

Сусідка померла на очах у Лесі. Все сталося несподівано. Лесі здалося, що сусідка заснула, але за мить тіло здригнулось і завмерло.

Першим зрозумів, що трапилося, сусід.

– Ось і відмучилась, – сказав він тихо.

Хлопчики злякано притулилися до нього. Він гладив їх по голівках. Діана несподівано розплакалась, ніби всередині неї прорвало греблю накопичених раніше переживань. Вона сама кинулась в обійми до Лесі. Так вони й стояли двоє, ридаючи, і, здавалося, не було рідніших душ на білому світі.

Леся вдягнула покійницю у все, що та хотіла. Ніколи не підозрювала в собі здатності організувати похорон. Все лягло на її плечі. Сусід лише виконував те, що вона казала. Здавалося, передбачила кожну дрібницю, всюди встигала. Мабуть, нічого не їла й не пила, принаймні не пам'ятала, чи робила це, але трималася до останнього.

Підкосили її слова сусідки з першого поверху:

– Дивись як старається. Однієї квартири їй вже замало.

Сказано було це ледь чутно. Інша сусідка, якій були адресовані ці слова, кивала головою, нищівно дивлячись на Лесю.

Вона відчула, що підкошуються ноги. Мусила присісти. Приходили все нові люди, прощаючись із покійницею.

Леся знайшла в собі сили, щоби підвестись і продовжити нелегку місію.

22

Любка з вулиці Грушевського підрізали. Рана виявилася глибокою, але не смертельною. Нишпорці повідомили, що він хоче сказати йому щось дуже важливе.

Звісно, всі першочергові справи відразу потрапили до розряду другорядних, але коли Нишпорка прибув до місця зустрічі, зрозумів, що може й не побачити Любка з вулиці Грушевського. Інтуїція його ніколи не підводила.

Не могли допомогти Нишпорці й давні знайомі, з якими він колись разом працював ще в міліції. Один з них, відводячи погляд, сказав, що начальство наказало за жодних обставин не допускати його до Любка з вулиці Грушевського.

Не було сенсу скаржитися начальникові Дрогославського відділу поліції. Якщо все йде від нього, тоді зрозуміло, чому так довго триває розслідування убивств матері та дружини Олега Чернишова.

Нишпорка ризикнув, і на карточці написав : "Хто?". Попросив знайомого передати це Любкові з вулиці Грушевського, сказавши, що очікуватиме на відповідь. Той довго м'явся, але двісті гривень від Нишпорки зробили свою справу.

Приватний детектив чекав декілька годин. За жодну іншу справу не брався. Коли надія почала вмирати, зателефонував знайомий. Він передав відповідь від Любка з вулиці Грушевського. Так було лише одне слово: "Батько".

23

Вадим лише усміхнувся, коли адміністратор "Дрогославщини", якийсь Андрій Чернюк, заблокував йому вхід до цієї групи у Фейсбуці. Ну, звичайно, хто ж захоче пускати до свого кола користувача із Росії?

Але й друга спроба була невдалою. Вадим хотів долучитися до цієї закритої групи під акаунтом українця, та ще й із синьо-жовтим прапором на аватарці. Не пройшло!

Нарешті він здогадався в чому річ. Це група для своїх, місцевих. Створив новий акаунт, зазначив себе як мешканець Дрогослава, вибрав необхідне випадкове фото. Перш ніж подати заявку на участь у групі, напросився в друзі до реальних дрогославців. Після цього подав заявку. Андрій Чернюк прийняв її.

Нічого особливого в цій групі не було. Але Вадим не розчарувався, проробивши такий довгий шлях. Дрогослав був одним із провінційних містечок в Україні, який визначав стратегію держави. Звісно, вплив США та Європи – це локшина на вуха. А ось знати внутрішню кухню людей, які йшли на майдани, а зараз воюють на Донбасі, – зовсім інше.

Саме такі групи та їхні учасники найбільше зараз цікавили Вадима. Він визначив цей напрямок одним із пріоритетних у роботі свого відділу. Пізнаєш ворога зсередини – зможеш побороти його. Це він мало не щодня твердив своїм підлеглим.

24

Нарешті Дональд зрозумів, чого від нього хочуть. Сам по собі він їх не цікавив. Їм потрібна була китаянка, з якою він тоді займався коханням. З'ясувалося, що вона щезла не лише від нього, а й від них. Дональд зрозумів, що вони хотіли її схопити, бо китаянка належала до якоїсь забороненої в їхній країні організації, але їй вдалося вислизнути разом із сином з-під самого носу переслідувачів.

Він щиро розповідав китайцеві про свої амурні справи з нею, розуміючи, що тут брехати не можна, якщо хочеш врятувати власне життя. Але, схоже, того це зовсім не цікавило. Він хотів знати, де зараз знаходиться китаянка. Дональд так само щиро казав, що не знає цього, бо вона втекла не лише від них, а й від нього. Схоже, китаєць не повірив – і Дональда знову понесли на екзекуцію.

Але зараз це було не одноразове змочування рушника водою на його обличчі. Дональд втратив лік спробам витягнути з нього те, чого він не знав і знати не міг. Пояснити цього китайцям не було жодної змоги. Їм потрібна була китаянка, а Дональда вони розглядали як наперед використаний матеріал. Спровадить їх до китаянки – його ліквідують.

Імітація втоплення тривала доти, доки Дональд справді не втратив свідомість.

25

Соломія поверталася до життя. Було важко відходити від лікарні. Там у неї залишилися найкращі подруги. Мабуть, недаремно мала це випробування, щоби зрозуміти, хто є хто. Лікарка сумно сказала татові, що Соломія ще сюди повернеться. Така сумна статистика. Казала ніби тихо. Але Соломія почула. Знала, що не повернеться. Статистика статистикою, але ж їй видніше, що далі буде з нею. Тут все загострилося. Заплющить очі – і бачить. Спить – і чує. В долікарняному житті такого не було.

Здавалося, в Дрогославському державному педагогічному університеті, в якому навчалася на філологічному факультеті, всі вже знають, де побувала Соломія. Спочатку це її бентежило. А потім звикла. Ну, і нехай. Так навіть краще. Не приставатимуть до шизанутої. Все по-чесному. Насправді Соломія перебільшувала. Якщо й знали про її перебування у психушці – то одиниці. Іншим було все одно, чому Соломії майже місяць не було на навчанні. Це був початок навчального року, так що у тата, міського голови, не виникло жодних проблем з ректором.