Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Якщо раніше допускав, що краще вже потрапити до рук ефесбешників, ніж знаходитись у компанії китайців, то тепер, з наближенням часу ікс, усе більше схилявся до того, що нема нічого дорожчого за свободу.

Але минали дні, а нічого в його долі не змінювалось. Водних процедур не застосовували, годували добре, але з кімнати нікуди не відпускали. Поруч з ним завжди знаходилося два китайці, яких змінювали через кожні дванадцять годин інші два китайці, але вони видавалися Дональдові на одне обличчя. Якщо на початках він обурювався, що вони ідуть з ним в туалет, спостерігають за ним, коли він приймає душ, то тепер і з цим змирився.

Взагалі Дональд став по-іншому ставитися до життя. До нього прийшло філософське переосмислення всього побаченого і пережитого. Мабуть, це не вимірювалось у конкретних філософських категоріях, але було відстороненим, чого раніше з ним ніколи не відбувалось. Він ніби дерево, чи древній ворон, чи просто стовп, який спостерігає за людьми, які кудись біжать, швидко вмирають, а на зміну їм приходять інші люди, які так само кудись біжать і швидко вмирають. І ця круговерть заспокоює, засліплює, і ти розумієш, що насправді не рух є життям, як тобі весь час твердили, а саме спокійне споглядання всього, що відбувається навколо, і є справжнім життям.

Одного ранку перед Дональдом з'явився високий чоловік і заговорив до нього правильною англійською. Дональд щось йому відповів. Чоловік зробив помах рукою, і китайці мовчки вийшли. Гість заговорив правильною російською і зауважив, що у Дональда російський акцент в його англійській. Це була брехня, і Дональд знав, що вимова у нього бездоганна. Чоловік запропонував перейти на російську. Дональд не відреагував, але коли незнайомець говорив російською, вже не вдавав, що нічого не розуміє.

Якщо китайці мовчки виконують вказівки цього чоловіка, то він не може бути гостем. Лише справжній господар поводить себе саме так, а не інакше. Дональд це зрозумів, коли чоловік сказав йому, що вся історія з китаянкою, коли він мав з нею зустрітися 15 вересня біля мавзолею Леніна, вигадана ним від початку до кінця, бо він просто хотів втекти від китайців і не має жодного поняття, де зараз знаходиться китаянка, яку розшукують. А сподівання на втечу було наївним з його боку. Китайці просто ввели б йому одну цікаву рідину, і він би без їх відома не міг ступити й кроку.

Дональд дивився на нього й намагався не видати свого хвилювання.

Чоловік підійшов до нього впритул і сказав:

– Дональде, ми знаємо, хто ви є насправді.

Він назвав його справжні ім'я та прізвище, розповів про найважливіші повідомлення, які він передавав американцям, і аж тоді широко усміхнувся, показавши всі свої білосніжні тридцять два зуби.

49

Два дні пішло на перевірку його минулого. Ніхто не ставив під сумнів заслуги Студента перед Україною, але тепер такі часи настали, що розвелося диверсантів, як гною. Ніхто у нього не просив вибачення, бо війна – сувора штукенція. Та й він сам усе розумів. Які вже там можуть бути образи?

Студента взяли до добровольчого батальйону, нещодавно створеного. Хлопці ще не були в жодному справжньому бою. Командир – високий козарлюга на прізвисько Сват. Він справді був подібний на запорізького козака: вуса, що звисали, чуб оселедцем, кулаки, мов гальби пива. Картину псувало татуювання. Сват увіковічнив невідому Галю на грудях. Якось Студент спостерігав як той миється. Сват перехопив погляд і невдоволено сказав: "Помилки молодості". Ніхто не знав, що за Галя в'їлася йому в серце, а запитувати боялись.

Десь аж через два тижні у новому добровольчому батальйоні Студент знайшов часинку , аби продовжити читати "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського.

"Наступного дня, 6 серпня, був Спас. У Мотриному монастирі зійшлася сила народу. У нашому таборі за два-три дні до того виникла думка: коли у монастирі святитимуть плоди й квіти, посвятимо свою зброю. Чутка про це передалася на села, і на Спаса разом із жінками та дівчатами, що несли святити яблука та квіти, прийшло чимало дядьків і хлопців з рушницями. Наш табір пішов на Богослужіння до монастиря майже увесь. Залишилися тільки кухарі біля казанів і кулеметники коло станкових кулеметів. Біля церков – багато народу, що не вмістився у храмі. Виставивши на дорогу варту, змішуємося з юрбою. Вітаємося із знайомими, ділимося новинами.

Наблизився час хресного ходу. Народ став великим колом навкруг нової церкви. На траві стояли кошики та миски з яблуками, медом, вінками і букетами з колосків збіжжя та квітів. Хресний хід провадив старенький монастирський священик, українець не тільки за походженням (здається, отець Іван), про якого я вже згадував. Коли він розпочав посвячення, на траву, як по команді, лягли сотні рушниць, шаблі, ручні кулемети; між яблуками та грушками зачорніли ручні гранати. Побачивши це, священик схилив на груди сиву бороду і замислився, неначе нараджуючись зі своїм сумлінням. Потім звів до неба очі і широко махнув кропилом:

– Благослови, Господи, на враги і супостати!".

Сват підійшов до Студента і запитав, що за книга. Той відповів, що про революційну боротьбу в Україні. І додав, що на ній виховувались бандерівці. Командир добровольчого батальйону уважно глянув на нього і запитав:

– А ти бандерівець?

Питання було несподіваним. Студент ніколи про це не думав. А Вовк був бандерівцем?

Сват усміхнувся у вуса і сказав, що коли прочитає, то і йому хай дасть переглянути цю книгу. Студент кивнув головою і продовжив читати:

"У наступні дні в селах відкрився новий вид торгівлі. За одну свячену рушницю давали дві неосвячені. Приїжджали міняти із дальших сіл. Додавали револьверами, набоями, грошима, та не знаходилося багато охочих випустити з рук "свячену". Чутка про те, що будуть святити, не встигла всіх облетіти, і посвятили зброю, може, 600-700 чоловік, зокрема наш табір. Штаб, який перед тим не надавав цій урочистості великої ваги, тепер шкодував, що не провів цієї акції з більшим розмахом".

Студент закрив книгу і усміхнувся сам до себе. І чого б це? Знає лише він і Бог.

50

Співпраця між секретарем міської ради і директором Дрогославського лікеро-горілчаного заводу була лише частковою. Конгресівець підтримував воїна АТО на виборах до Верховної Ради України, а фронтовик – професора, якого їм прислали з обласного центру. Вчений був цікавою людиною, говорив правильні речі, але не мав жодного шансу на перемогу, бо люди його не знали, висловлювався він аж занадто по-науковому і в кращому випадку згодився би на помічника-консультанта народного депутата України.

Зате у внутрішніх справах міста секретар міської ради і директор Дрогославського лікеро-горілчаного заводу знайшли повне порозуміння. З часу їхнього зближення відбулося два пленарні засідання чергової сесії, і всі з подивом помітили, що вже нема гострого протистояння між заклятими ворогами. Особливо це стосувалося земельних питань. Здається, аж тепер чоловіки знайшли спільну точку дотику.

Зовнішньо все залишалось, як і було. Телефонували одне одному лише по роботі. Жодних особистих контактів поза межами ратуші. Навпаки, старалися бути обережними. Секретар міської ради перестраховувався, коли зустрічався зі співмешканкою директора Дрогославського лікеро-горілчаного заводу, а той робив те ж саме, коли хотів побачитися з його дружиною. Їхній конспірології могли би позаздрити навіть досвідчені розвідники чи шпигуни (підберіть слово, яке вам найбільше подобається).

Найбільше цьому зближенню не радів міський голова. Він же все бачив. Відчув, що це неспроста. Невже секретар міської ради і директор Дрогославського лікеро-горілчаного заводу зійшлися, бо плетуть змову проти нього? Не хотів у це вірити, але ж факти – річ уперта. Ще не знав, як зруйнувати цей союз. Лише усвідомлював, що необхідно це зробити, якщо хоче наступного року знову стати міським головою.

51

У 2014 році питання сталінізму не стояло для Володимира Путіна так гостро, як раніше. А коли він фактично безкровно, не рахуючи двох-трьох українців, яких застрелили ввічливі чоловічки, приєднав Крим до Росії, заткнули пельки навіть відверті сталіністи, які бомбардували його листами й шукали будь-яку нагоду, аби висловити своє "фе", чому він не хоче бути схожим на вождя всіх часів і народів і вести відповідну внутрішню та зовнішню політику.

Саме це найбільше й дратувало Володимира Путіна, коли йому казали чи хоча б натякали, що він має бути схожим на когось. Це почалося ще в дитинстві. Якось батько сказав, що Юрій Гагарін так би не поступив, і маленький Вова затаїв образу на першого космонавта. Зараз він не пам'ятав, що ж таке вчинив, до чого б не додумався Юрій Гагарін, але саме порівняння – нехай і з першим космонавтом – вивело його з рівноваги. У подальшому, коли мова заходила про Юрія Гагаріна, він або мовчав, або кидав фразу, незрозумілу іншим: мовляв, у космонавтиці були великі особистості, а Юрій Гагарін виявився технічним виконавцем чийогось геніального задуму. За великим рахунком, мабуть, так і було, але Гагарін завдяки пропаганді став одним із символів радянської людини, і ніхто не знав, чому Путін неприязно ставиться до першого космонавта. А ниточка тягнулася з дитинства. Взагалі якби ми знали про людей, ким, а, головне, якими вони були у дитинстві, могли б зрозуміти їхні вчинки сьогодні, спроектувати це на майбутнє й спрогнозувати, як ці люди і що вчинятимуть завтра.

Те саме було з тренером. Як тільки Вові Путіну сказали, що у своїх спортивних досягненнях він іде шляхом тренера, то це викликало в ньому внутрішній спротив. Назовні ніяк не проявлялось його небажання тренуватись саме у цього тренера, але через деякий час Путін мав у спортивних наставниках уже іншого чоловіка.

Звичайно, набутий з роками життєвий досвід дозволяв Путіну контролювати ситуацію, а, головне, володарювати над своїм мозком. Було ще декілька випадків, коли намагалися порівнювати його з кимось. Якщо це були живі люди, він дистанціювався від них у часі й просторі, але так уміло й природно робив, що ніхто не міг запідозрити чогось лихого з його боку. І зовсім непомітно проскакували повідомлення про смерть тих, хто навіть не підозрював, що Путіна порівнювали з ним. Той вмер від інфаркту, той загинув в автомобільній катастрофі, з тим ще щось трапилося.