Під тихими вербами - Борис Грінченко

нiх­то й зро­зу­мi­ти не мiг,- усi ди­вом ве­ли­ким iз­ди­ву­ва­лись. Отже до­був i взяв!.. I не дур­но: сам не став ха­зяй­ну­ва­ти, а по­чав зем­лю да­ва­ти за гро­шi лю­дям; а са­ме то­дi зем­ля зро­би­лась до­ро­га, по два кар­бо­ван­цi ба­ри­ша взяв на де­ся­ти­нi! Та як пi­шов з то­го ча­су, то все йде та й iде вго­ру! Ого-го! Те­пер вже нiх­то й не зга­дує про те, що ко­лись ба­би плес­ка­ли, мов­би­то вiн кра­де­не пе­ре­дер­жує! Де там! Те­пер вiн Ях­рем Се­ме­но­вич, ба­га­тир… скрiзь у кун­па­нiї бу­ває… I з Де­ни­сом по­ми­ри­лись. Чо­го їм сва­ри­ти­ся? Що бу­ло, те ми­ну­ло, а з свар­ки доб­ра не бу­де, а в при­го­дi один од­но­му во­ни мо­жуть ста­ти.

Дак ота­кi гос­тi си­дi­ли в свiт­ли­цi в Де­ни­са Пи­ли­по­ви­ча Си­ва­шен­ка за сто­лом, пов­ним уся­кої стра­ви. Гос­по­ди­ня, не­мо­ло­да жiн­ка, мовч­ки по­да­ва­ла на стiл стра­ву, iно­дi тiльки прип­ро­ху­ючи гос­тей приз­во­ли­тись; гос­по­дар був го­мiн­кий, ве­се­лий, час­ту­вав i прип­ро­ху­вав за­люб­ки. Це ж та­кi до­ро­гi гос­тi! Не го­ло­та яка з Зiнько­вої кум­па­нiї, а по­важ­нi кре­мез­нi гос­по­да­рi, з ни­ми хоч яке дi­ло ро­би­ти мож­на - по­ду­жа­ють! I грiш­ми-дос­тат­ка­ми во­ни - си­ла, i в гро­ма­дi си­ла.

Домаха вже пiш­ла в дру­гу ха­ту ла­го­ди­ти са­мо­вар, а Де­нис усе час­ту­вав i ка­зав:

- Iстинна прав­да, що ка­же Гри­го­рiй Пав­ло­вич, наш гос­по­дин стар­ши­на: нi­яко­го по­корст­ва те­пер у му­жи­ка не­ма. (Де­нис та­ки нав­чив­ся по­мiж "обра­зо­ва­ни­ми" людьми i со­бi "по-обра­зо­ва­но­му" за­ки­да­ти.) Вся­ка го­ло­та пнеться рiв­ня­ти­ся з пу­тя­щим, по­ра­дош­ним ха­зяїном. Що бiльший хар­пак, то бiльше в гро­ма­дi га­ла­сує про­ти за­мож­но­го чо­ло­вi­ка. То­го i в го­ло­ву со­бi не кла­де, що ко­ли б нас не бу­ло, то як би й во­ни про­жи­ли? У ко­го зем­лю взя­ти на хлiб? - У нас! - До ко­го ско­ти­ну пас­ти вiд­да­ва­ти? - До нас! - У ко­го гро­шей по­зи­чи­ти? - У нас-та­ки ж! Що ж би во­ни ро­би­ли без нас?

- Iменно! Iс­тин­на прав­да! - вiд­ка­зу­ва­ли гос­тi.- По­дох­ла б кля­та хар­пач­ня без на­шої по­мо­чi.

А кум Те­реш­ко (вiн же при па­нах був, то знає, як ска­за­ти) до­то­чив:

- Настоящая бла­го­дi­янiя ока­зується, нас­то­ящая! А Де­нис ка­зав да­лi:

- Отож ба­чи­те!.. А ще й диб­ки про­ти нас ста­ють!

Тiльки по­ра­дош­ний чо­ло­вiк схо­че що зро­би­ти - чи в гро­ма­дi, чи так, за­раз кри­ку, га­ла­су, ре­пе­ту та­ко­го на­роб­лять, що нас­то­ящая бун­та­цiя, та й го­дi! От, ска­за­ти, як Ос­тап До­рох­вей­ович,- вiн кив­нув на Ко­ло­дiя,- хо­тiв, щоб йо­му гро­ма­да вiд­да­ла во­лость но­ву ро­би­ти,- ли­шенько! Який крик iз­ро­бив­ся! Ка­жуть: ба­га­тi­ти на­шим кош­том бу­де!.. А все брех­ня…

- Авжеж, брех­ня! - ска­зав стар­ши­на, а Ос­тап тiльки ру­кою мах­нув.

- От так i я,го­во­рив Де­нис,- хо­тiв би зро­би­ти од­но дi­ло ма­ле-не­ве­лич­ке, та й бо­юся з їм по­ти­ка­ти­ся в гро­ма­ду, щоб i ли­ха не здо­буться. Хi­ба що вже ви, гос­по­да ха­зяїни, по­со­би­те ме­нi.

- Кажiть, ка­жiть, яке там дi­ло! - за­го­мо­нi­ли гос­тi.- Що доб­ро­го на­ду­ма­ли?

- От же ви знаєте, роз­ка­зу­вав Де­нис,- що як пiш­ли пе­ре­сельцi на Амур, дак по­зос­та­ва­ли­ся вiд їх на­дi­ли. Гро­ма­да ж то­дi не доз­во­ли­ла пе­ре­сельцям тiєї зем­лi про­да­ва­ти, а взя­ла на се­бе.

- Хотiла на всiх рiв­но по­дi­ли­ти! - гук­нув кум Те­реш­ко, вже тро­хи п'яненький.- Ге! А ми не да­ли, да то­бi в оренд­ноє со­дер­жа­нiє од­да­ли - на три го­да,- от то­бi i вся бi­да!

- Iменно, iмен­но! I до­сi дя­кую вам,- спа­си­бi за це! Хоч во­но з тiєї зе­мельки не­ве­ли­ко­го й доб­ра, ну, а все ж зе­мелька.

- Та ще й доб­ра, до­дав стар­ши­на.- Не со­ромляй­ся, Де­ни­се Пи­ли­по­ви­чу! Пе­ред на­ми не­ма чо­го кри­ти­ся: ми знаєм усе дi­ло. Свої лю­ди.

- Так, так!.. Що й ка­зать!.. Вам би та ще й не зна­ти!.. Дак ото ж я два го­ди вже дер­жу цю зе­мельку, а оце й тре­тiй нас­ту­пає, а там i край…

- А там iз­но­ву бу­де крик та гвалт у гро­ма­дi, щоб то­бi не да­ва­ти, ска­зав Ма­ной­ло.

- Отож-то й то! Як най­ма­ти, так i крик, так i крик! Все ре­пе­ту­ють, i нi­як то­го ре­пе­ту не збу­деш­ся, го­во­рив Де­нис.

- А що ж ви зро­би­те? Не­ма спо­со­бу! - про­мо­вив Ос­тап.

- Та во­но мож­на б i спо­со­бу доб­ра­ти,- на­тяк­нув Де­нис.

- Ану, яко­го? - за­пи­тав стар­ши­на.

- Та та­ко­го: взя­ти та й про­да­ти зем­лю ту ко­му з пу­тя­щих лю­дей.

- Так…- ска­зав стар­ши­на, i всi на мить за­мовк­ли. Всi зро­зу­мi­ли, що Де­нис хо­че сам ту зем­лю ку­пи­ти, i ду­ма­ли, чи мож­на на це прис­та­ти.

Воно та­ки пiд­хо­ди­ло, щоб Де­ни­со­вi во­на впа­ла. Раз - що вiн уже дер­жить її в по­се­сiї; дру­ге - що всi тi на­дi­ли су­мiж­нi з йо­го на­дi­лом,- так тра­пи­ло­ся; третє - що вiн же свiй чо­ло­вiк, i як по­со­би­ти йо­му те­пер, то й вiн ко­лись у при­го­дi ста­не. Мо­же, де­ко­му хо­тi­лось би за­мiс­то Де­ни­са со­бi ту зе­мельку прид­ба­ти, та, бач, то­дi до­ве­деться пос­ва­ри­ти­ся з Де­ни­сом, та й з тес­тем йо­го Ма­ной­лом, та й з ку­мом йо­го Те­реш­ком… А вже як се­ред гур­ту за­ве­деться в їх свар­ка, то­дi го­ло­та пе­ре­ва­жу­ва­ти поч­не. Во­ни по­ти ду­жi, по­ки вку­пi.

От та­кi й пiд­хо­жi дум­ки плу­та­лись у кож­но­го в го­ло­вi, як стар­ши­на знов оз­вав­ся:

- Так, Де­ни­се Пи­ли­по­ви­чу!.. А що ж, дi­ло доб­ре! Цим уже на­вi­ки затк­не­мо їм ро­та. Мо­же б, ти й за куп­ця був, га?

- Та я… як ви, гос­по­да ха­зяїни, ска­же­те,- го­во­рив Де­нис,- а я, звiс­но, узяв би… хоч ме­нi й су­туж­но те­пер на гро­шi, ну, та вже розс­та­рав­ся б…

- Розстараєшся!.. Розс­та­раєшся!..- за­го­мо­нi­ли гос­тi.- А ми то­бi по­со­би­мо в гро­ма­дi: не по­пус­ти­мо, затк­не­мо гор­лян­ки ро­та­тим.

- Спасибi вам, гос­по­да ха­зяїни, спа­си­бi! - кла­няв­ся Де­нис.- Я на вас - як на бо­га!.. Уже те­пер ви ме­нi, а ко­лись i я вам, дасть бог, чимсь по­соб­лю.

- Iстинна прав­да, ска­зав кум Те­реш­ко i до­дав панської при­каз­ки: - Ру­ка но­гу моїть.

- Правильно! - про­мо­вив стар­ши­на.- Пос­та­но­вить: про­дать пе­ре­се­лен­чеськi на­дi­ли Де­ни­су Пи­ли­по­ви­чу Си­ва­шо­ву.

- Продать! Про­дать!..- за­гу­ли гос­тi.

- А го­ло­ту, ко­то­ра бу­де ве­ре­ща­ти,- скру­тить!

- Скрутить! Скру­тить!

- Щоб не смi­ли мор­ди ку­ди не тре­ба пха­ти,- по мор­дя­цi їх!

- По мор­дя­цi! По мор­дя­цi!

I все то­ва­рист­во за­ре­го­та­ло­ся. Го­лос­нi­ше за всiх ре­го­тав­ся сам стар­ши­на Гри­го­рiй Пав­ло­вич, i йо­го товс­те, си­те об­лич­чя з по­га­ненькою ру­денькою бо­рiд­кою аж двиг­тi­ло все, за­ки­нув­ши­ся на­зад. На весь рот ре­го­тав i кум Те­реш­ко, смi­яли­ся Ма­ной­ло з Ос­та­пом, ра­дiс­но дрiб­ненько смi­яв­ся в ши­ро­ку ру­ся­ву бо­ро­ду Де­нис, а че­ре­ва­тий одут­лий Су­чок до­да­вав сво­го по­важ­но­го - го-го-го-го! - мов по­рож­ня боч­ка гу­ла. П'янi чер­во­нi об­лич­чя, блис­ку­чi вiд по­ту й смальцю, що на їх по­вис­ту­пав, якось чуд­но роз­тя­га­ли­ся, очi зап­лю­щу­ва­ли­ся, а за­мiс­то їх ши­ро­ко зя­ли ям­ки чер­во­них