Втікачі - Власюк Анатолій

Один необережний рух з її боку – і куля увійшла би в його тіло, пошматувавши всередині все, що трапилось би на її шляху. Але Петро молився Богу й просив, аби його прутень залишався твердим. Зі страху він довго не міг закінчити, доводячи до шалу свою кохану дружину, яка закінчувала раз за разом, наверстуючи упущене в минулі роки, коли клято вчилася в університеті й не зважала на чоловіків. Найбільш небезпечним для Петра був той момент, коли вона вже була безсилою від отриманого задоволення й алкоголь остаточно випаровувався з її закопченого цигарками тіла. Тоді Світлана приставляла пістолет до скроні Петра й з любов'ю і ніжністю казала, що зараз його вб'є. Це справді були любов і ніжність, і Петро відчував ці її почуття до себе саме так, хоча й не міг собі пояснити, чому це відбувається саме з ним і чому ця фантомно божевільна жінка стала його дружиною. Але це було, мабуть, поза межами його розуміння і він лише дякував Богу, що й цього разу залишився живим. Петро й незчувся, коли думки про безумний секс зі Світланою переросли у плавну розповідь.

— А потім вона відхиляла пістолет від моєї голови, ховала його в кобуру і мирно засинала на моїй руці, — казав він. – Поки я приходив до розуміння того, що відбувається на світі, ненависть до дружини перетворювалася на звичайнісіньку злість. Я думав: чому вона так поступає зі мною? Звичайно, злість не трансформувалася в кохання до неї, а це почуття володіло мною декілька років поспіль, і ще донедавна було моїм орієнтиром у житті, але я знав, що не зможу протистояти дружині, і вона мене або випадково застрелить, або я зійду з розуму. Я не думав про те, що вона могла мене вбити спеціально, хоча тепер, коли я повертаюся до життя, розумію, що все могло бути саме так, і Світлана сама мені розказувала, що вбила декількох чоловіків у своєму житті. Щоправда, вона казала про це, коли була п'яною, коли, здавалося, не розуміла того, про що говорить, але ж я знав напевне, що все є саме так. І я міг просто стати черговою жертвою її маніакальної схильності до вивищення над чоловіками.

Степан Аркадійович і цього разу не промовив жодного слова, але до стіни вже не відвертався. Здавалося, він і далі вивчає кожну тріщинку на стелі, але Петро не просто відчував, а знав, що він вслухається у кожне його слово. Крига поволі скресала, і Петро переконався в цьому вже наступного ранку, коли Степан Аркадійович, вивчивши досконально стелю, повернув голову до заґратованого вікна, в яке ніяк не могло пробитися сонце, і не то запитав сам у себе, не то звертався до Петра: "Чи не піти мені погуляти?". Чоловік міліціянтки боявся навіть своїм подихом зігнати з насидженого місця птаху удачі. Здавалося, що кров перестала циркулювати по всьому його тілу, а серце зупинилося. А коли Степан Аркадійович, звертаючись уже точно до нього, запитав: "Чи не хочете ви скласти мені компанію, друже?" – Петро ледве стримався, аби не видати свого захоплення, слухняно кивнувши ствердно головою. Йому ще вистачило мужності витримати нетривалу паузу, ніби він роздумував над сказаним і буцімто трошки вагався, а тому підкреслено байдужим голосом вичавив із себе: "А що? Чому б не прогулятися?".

30

Віктор Андрійович зробив стратегічну помилку, коли задумав за одну зустріч з Тадеєм Спиридоновичем Сильношпицьким розгадати таїну його душі. Трапилося навпаки, і він віддалився від безнадійно хворого на доволі безпечну відстань для свого життя, але при цьому між ними моментально виріс такий мур непорозуміння, зруйнувати який за людське існування на грішній землі було годі. Більше того, Віктор Андрійович за цю зустріч хотів одразу вбити двох зайців, тобто не лише наблизитися до розгадки таїни душі Тадея Спиридоновича Сильношпицького, а й нарешті покінчити з таємницею колишнього монастиря – чому в ньому безнадійно хворі перетворюються на цілком здорових людей, але не поспішають про це заявити лікарям, бажаючи за краще знаходитись за ґратами, щоби знову не потрапити у світ, який інші вважають цивілізованим, хоча насправді з їхньої точки зору він є божевільним. З цієї затії теж вийшов великий пшик, а Віктор Андрійович віддалився від розв'язання проблеми, здавалося, на декілька світлових років, так що за життя йому, мабуть, не судилося навіть упритул підійти до цієї загадки, а доводилося тулитися на далеких підходах до неї, сподіваючись на удачу в якомусь іншому житті, хоча Бог двічі не тицяє тебе мордою в ті ж обставини, справедливо вважаючи, що ти й так уже забагато знаєш, аби міг достойно відійти у вічне життя. Спочатку здавалося, що Віктор Андрійович обрав правильну стратегію і тактику в розмові з Тадеєм Спиридоновичем Сильношпицьким. Це був випробуваний за майже два десятиліття метод розмови з божевільними, коли насильно не лізеш у їхню душу, але так стелиш доріжку, що вони самі розповідають тобі найсокровенніші речі. І відчував же він на рівні інтуїції, що від самого початку цей метод почав пробуксовувати, а якщо сказати відверто, не спрацював узагалі стосовно Тадея Спиридоновича Сильношпицького, але Віктор Андрійович ніби сам втратив розум і йшов напролом, забувши золоте правило, що краще чогось не знати про хворого, ніж підірвати його довіру до себе. Скінчилося це тим, що Тадей Спиридонович Сильношпицький, який на початку, здавалося, з симпатією ставився до Віктора Андрійовича, відвернувся від нього, відверто сказавши, що подальша розмова втрачає сенс, оскільки він відчуває фальш з боку Віктора Андрійовича. Спочатку Віктор Андрійович намагався у всьому звинуватити Матвія, який, мов наглядач, стовбичив позаду нього і вслухався у кожне слово, але потім тверезо оцінив, що у всьому винен лише він і тільки він сам. Звичайно, формально Тадей Спиридонович Сильношпицький належав до категорії безнадійно хворих, і саме з цього виходив Віктор Андрійович, коли починав розмову з ним, але ж фактично той був абсолютно здоровою людиною, і Віктор Андрійович не лише це бачив, а й відчував, тому і слід було себе поводити як із абсолютно здоровою людиною, ба, навіть зіграти роль хворого, аби здорова людина поспівчувала тобі й розкрилася ще більше. Це дійсно була його стратегічна помилка, яка могла йому дуже дорого коштувати, якщо взагалі не поставити хрест на цій безумній затії.

Проте Віктор Андрійович і не думав здаватися, прекрасно усвідомлюючи, що, програвши битву, він не програв війну. Звичайно, шкода було витрачених зусиль і краще вчитися на чужих помилках. Але що поробиш? Треба виходити з того, що є, й уникнути подібного програшу в майбутньому. Спочатку Віктор Андрійович хотів, що називається, зайти з тилу і розкрутити по повній програмі Матвія. Справді, хто як не він найкраще знає усіх цих безнадійно хворих, а в дійсності цілком здорових людей? Але доволі швидко цей план довелося відкинути насамперед тому, що якщо людина щодня стикається з іншими людьми, то її відчуття притуплюються. Можна знати звички й уподобання того чи іншого індивідуума, навіть знати, що він скаже з того чи іншого приводу, але оте близьке споглядання рано чи пізно зіграє злий жарт, оскільки за деревами не побачиш лісу, не зрозумієш сутність душі того, кого, здається, знаєш як облупленого. Так десятиліттями живуть поруч чоловік і дружина, але їм життя не вистачає, аби зрозуміти, хто вони самі є насправді й хто насправді є їхня половинка, якщо її взагалі можна вважати половинкою, а не випадковою людиною у твоєму житті. Й у нашому бутті відбувається саме так: якщо ти не пізнАєш самого себе, чесно собі не зізнаєшся, хто ти є насправді, — куди вже тобі братися за інших, розгадувати загадки чужих душ? Занурення в себе – це як безкінечна мандрівка у зоряний світ, що не має ні початку, ні кінця, ні часу, ні простору. Крім того, Віктор Андрійович розумів, що не має права на поразку від Матвія, бо це його останній бастіон, й, програвши Матвію, він програє все остаточно й безповоротно. Ставати на прю з Матвієм можна буде лише тоді, коли забезпечиш собі надійний тил, коли пройдеш усі випробування, оминеш підводні камені – і тим приємнішою буде перемога над ним, і остаточна перемога над усім, а, головне, над самим собою, бо постійне ухиляння від перемоги над самим собою незмінно веде нас до фатального кінця, фізичного знищення, абсолютного зникнення з планети Земля. Матвій міг перетворитися на його найзліснішого ворога, якби дійсно Віктор Андрійович програв йому, як у випадку з Тадеєм Спиридоновичем Сильношпицьким. Ба, більше! Віктор Андрійович міг би назавжди втратити доступ до колишнього монастиря, бо єдиним розпорядником, Богом і царем на цій території був, власне, Матвій. Жодні вказівки вищестоящого начальства не були для нього визначальними, він усе робив як йому заманеться, кидаючи смердючим смердам крихти із барського столу. Віктор Андрійович не лише знав це, а й відчував усіма фібрами своєї душі. Ні, йому нині навіть не можна було не те що терпіти поразку від Матвія, а й сваритися з ним. Матвія треба було берегти, як зіницю ока, як безцінний діамант, що розкриває всі таємниці світу, й приступати до подолання його, коли оминеш усі труднощі, здолаєш незворотні перемоги і коли більше не буде на твоєму шляху бар'єрів, окрім цього останнього, що не є просто людиною Матвієм, а сукупністю явищ, космічною цитаделлю обителі зла.

Саме з цього і виходив Віктор Андрійович, коли, зваживши всі за і проти, зрозумів, що йому слід зосередити увагу на іншому безнадійно хворому, який мав відкрити йому таємницю свого ідеального здоров'я і впливу на це атмосфери колишнього монастиря. Особливо великого вибору, звичайно, не було, але Вікторові Андрійовичу довелося добряче попотіти, поки він зробив свій вибір. Виграш мав бути стовідсотковим, навіть без натяку на поразку, і виходило, що наступним мав стати Іван Дмитрович Синенький. Усе вказувало на те, що саме Іван Дмитрович Синенький міг бути ключем до розгадки таємниці колишнього монастиря. Але Віктор Андрійович також усвідомлював, що до розгадки таємниці колишнього монастиря ще дуже далеко, і перш, ніж прийти до кінцевого пункту призначення, доведеться розгадати чимало таємниць, напряму чи опосередковано пов'язаних із цим особливим відділенням психіатричної лікарні.