Цар і раб - Білик Іван

Такого можна було сподіватися, бо ж понтійський цар прислав сюди всі свої кораблі й десятитисячний полк, але ніхто не чекав подібного від Діофанта саме в сю буремну дощову ніч.

Князь ходив по наметі не тому, ніби не знав, що робити, а для того, щоб заспокоїтись і не зрадити себе голосом. І голос його, коли Борис урешті став коло дверей спиною до всіх, був несподівано тихий і врівноважений:

— Богдане, твій полк найближче до рову — ти й станеш першим цепом. Стримувати-ймеш понтійців ще на валу.

Се означало виставити себе й свою тисячу на безглузду смерть, але болярин Богдан і не подумав сперечатися, лише спитав:

— Може, й нам окіп супроти їхнього вирити?

— Вже пізно! — нетерпляче махнув рукою Борис, і той порух зовсім не тулився до його спокійного, навіть упроквол, голосу. — А ви за Богданом — кожен у десять рядів.

Тисяча болярина Богдана дуже швидко розтяглася понад викопаним уночі ворожим ровом, зайнявши його від берега лиману до морського берега, й вої, спішившись, стояли рідко, на три й на п'ять кроків один від одного в гостроверхих і круглих шоломах, у бронзових та скоряних різницях, тримаючи в руках списи та щити.

Решта тисяцьких стала за шеренгою десятьма лавами по дев'яносто ратників у кожній, лишивши десятку на конях. Комонні сотні, яких було чотири, тирлувалися біля самих обвозів та прив'язів, залишені тут для підмоги й про всяк випадок. Та час минав, а з понтійського стану не було чути ні рогів, ні якогось руху, й князь Борис, який стояв у вільному проході між середніми полками, почав непокоїтись.

— Може, зіб'ємо ті шоломи? — кивнув болярин Богдан у бік валу, де зрідка стриміли голови понтійських зайд.

Так тривати далі не могло, князь Борис одчував, що коли не зробить бодай дурної дурниці, вої з Богданової лави, та й з інших тисяч учинять непоправне. Він навіть не знав, скільки війська чатує по той бік глейового насипу, міг би подумати, що той насип і той рів по сей бік насипу виникли самі по собі, коли б над валом не блищали тьмяним лиском ворожі шоломи.

— Хай позбивають їх звідти! — сказав князь.

Та доки він гукнув вісникові, над валом зблиснуло кілька чільницьких шоломів і почувся гучний голос:

— Не стріляйте! Сли від понтійського воєводи!

На валу виросло п'ять постатей, і коли вони зсунулися з укосу в рів, а звідти вилізли нагору й підійшли ближче, в одному з п'ятірки князь упізнав Діофантового мечоносця Дорілая.

— Привіт тобі від Мітрідатового таксіарха Діофанта, архонте Палаку!

Не зсідаючи з коня, Борис мовчки підняв руку, й Дорілай, голос якого досі мало кому доводилось чути, різко гукнув:

— Кумири грецькі й перські допомогли нам уночі обгородити всю твою рать осим ровом і валом. З одного вашого боку тепер вал і рів, з другого — лиман, а з третього — море. Тобі, архонте Палаку, немає куди втікати. Славетний таксіарх Діофант каже тобі, архонте: склади мечі свої в одну купу, копія та сулиці — в другу, луки й стріли — в третю, а щити забирай собі й уклонися великому цареві Мітрідату Евпатору! Таксіарх Діофант шанує тебе й не зачепить. Ви підете звідси додому живі й здорові.

Увесь стан, принишкнувши, чув гучні грецькі слова, й коли Дорілай закінчив, лавами прокотився потамований гомін, який дужчав і дужчав, і Борис одчув настрій свого полку, й так само голосно, як допіру й Діофантів вісник, вигукнув грецькою мовою:

— Перекажи шановному таксіархові Діофанту, моєму другові, що сидів за моїм столом і пив моє вино в стольному Новгороді, мовляв, ми шануємо грецьких кумирів, але шануємо й своїх. А наші кумири не дозволяють коритися ворогові, бо хто зігне коліно тут, на сім світі, той згинатиме його й на тім довіку, а хто вмре, потятий у січі, той буде вільним і в іраю!

Він знав, чим відгукнеться на се його рать, і зумисне вимовляв кожне слово чітко й неквапом, щоб утямили й почули навіть ті, хто ледве вмів по-грецькому. Полками в ліву та праву руку покотився гомін, і то вже не був шепіт, а рокотання зваги тисяч людей, які воліли вмерти, ніж датися в руки ворогові живцем.

— Чуєш, мечоносцю? — звернувся Борис до грецького й перського вісника, осягнувши помахом свої бойові лави. — Се й перекажи… моєму другові Діофанту!

Дорілай скинув шолом, тоді знову надів його на голову, обернувся білою гривою до князя й пішов між лавами розгойданих тисяч у бік валу, а четверо супровідників його подалися слідом. Незабаром на валу з'явилась понтійська рать. Вої в куцих хламидах ішли щільно, заставившись довгими щитами, через голови Богданової тисячі свиснули стріли, та се завдавало понтійцям незначних збитків, і вони сунули й сунули вперед. І тільки на рихкому схилі, слизькому від нічної зливи, їхні лави трохи зламалися. Се підняло настрій "скіфської" рати, стріли почали вибивати з понтійського полку одного воїна за другим, тут і там утворилися пробоїнки, й хоч решта не припиняла руху, але на ногах устояти мало кому щастило, понтійці зсовувались у рів, тоді починали дертися з рову на гору, і тут щити вже не могли захищати їх.

Древляни задніх тисяч проскакували через ріденьку лаву своїх товаришів із Богданової тисячі й стріляли в розгублених і геть обвожених сірою глиною понтійців. Наступ захлинувся ще в рові, й по той бік валу незабаром просурмили в ріг. Уцілілі вої Діофанта під свист і гаркіт почали дертися назад, ковзаючи й знов сповзаючи до рову. Щити в них були закинуті за спини, та древляни ціляли в руки й ноги. Рів, який дивом виглибів у древлян під самим носом, поки вони мокли на холодному дощі, став останнім ложем для кількох сотень понтійців.

Над древлянськими лавами гуло й телесувалося, несподівана перемога розколошила й розкидала стрій на всі боки, та Борис не поспішав святкувати змогу. Пославши боляр дати лад своїм тисячам, він витяг із пазухи оберегу з подобою свого вітця, й коли тисячі, які сього разу не втратили більше десятка воїв, нарешті вгамувалися, зашилив оберегу назад у пазуху, наказав гінцеві зібрати боляр і почав чекати нової ворожої навали.

Маючи таку перевагу, замкнувши супротивника на трикутній латці мокрої землі між ровом, лиманом і морем, Діофант не міг уґавити щасливого випадку, хоч і втратив на радощах кілька сотень воїв.

Борис устиг подумати, що за битого двох небитих дають, коли над гребенем валу виросла густа шерега понтійців. Щити сього разу в них були ще довші, як у римлян, але вої не посунули з насипу вниз, а поставили їх й попригиналися за щитами. З-поза них з'явилися голови інших ратників, безшоломних, і на древлян сипонули роєм стріли. В лавах почулися крики й зойки, дехто впав і заметався в смертельних муках, і найбільше зазнали від першого обстрілу ратники Богданової тисячі, яка стояла попереду.

Древляни відповіли залпом співучих стріл, і щіть над ровом трохи порідшала. На луках із ними ніхто змагатися не міг. Понтійські вої підняли свої щити трохи вгору, тепер стріли бились об суцільну стіну й перестали дошкуляти. Зате й понтійські лучники припинили стрільбу.

Напад знову захлинувся, та Діофантові пощастило вивести з ладу сотні півтори чи дві древлян, і се ще дужче занепокоїло Бориса. Він наказав густи в ріг, вісник, що ввесь час тримався князя, подав знак, і поріділа тисяча болярина Богдана, а згодом і решта полків одступили на сто кроків, вийшовши з поля обстрілу.

Богдан порадив усадовити половину рати на коней і відійти ще трохи, аби заманити ворога.

— Заманимо, тоді на їхніх же плечах і перехопимося через рів, — сказав болярин, решта тисячників підтримала головного, й Борис теж дав згоду. — А комоней, — доказав Богдан, — переведемо з того краю рову, бродом.

Понад лиманом у Діофанта міг бути добрий заслін, але й іншого виходу з пастки, в якій опинилася древлянська рать, Борис не бачив. А посидимо тута ще день, сказав він сам до себе, й Діофант обернеться до городу, вийме його, й тоді спробуй…

Коли понтійці, як і передбачав Богдан, зробили спробу перейти ополудні на сей бік рову, князь Борис аж подякував великому боляринові. Діофант, мов умисне, пішов одним, правим крилом, що від моря. П'ятсот комонців третьої тисячі й стільки ж їз четвертої понеслося вихором на піших понтян, коли ті встигли перекинути через рів зо дві тисячі гоплітів. Древляни кидалися на них урозсип і, не добігаючи, здаля обкидали стрілами, коло навершя в яких були рогові свищики. Вони так жахливо вили, що лише сей пекельний згук увергав понтійських воїв у розпач.

Зо сто разів обкидавши супротивника такими стрілами, вершники все ж давали змогу іншим понтійцям долати вал і рів, і коли їх зібралося добрих дві тисячі, на підмогу комонцям прискочили ще два полки по п'ять сотень вершників, і дві тисячі пішаків-гоплітів, подзьобаних і розколошканих, які боронились урозсип і купками, лишивши на холодному мокрому полі доста забитих, спершу ніяково, та дедалі дружніше й дружніше почали відступати всп'ять, гнані двома тисячами древлянських комонців, що наводили їм жаху співучими стрілами. Біля рову, в рові й на валу створилося скопище, почулись гудки та вигуки, що передужували загальний гомін бою, се було знаком до відступу, але Борис насідав і насідав, не даючи понтійцям змоги відірватись.

Він розрахував правильно. Січа тривала до ранніх осмерків. Понтійцям іноді щастило відкинути древлян за рів, та щойно понтяни починали дертися з рову вгору, як Борис кидав на скописько нову, свіжу сотню, й ті мусили вертати всп'ять.

Із древлянського боку валилася вже половина рати, пішки й у сідлі, супротивники не могли розчепитись, і межею між ними й далі лишався рів. Але й Діофант пускав на місце сутички нові й нові полки, певно, сам не радий із своєї витівки. Хоча древляни й не могли перехопитися через вал, але й понтійці не спроможні були перейти на їхній бік, бо слизька сіра глина однаково стримувала й тих, і тих.

Нарешті Діофант стяг до місця бою стільки гоплітів, що вони почали переважувати древлян. Вал начерепашився високими римськими "дверима", ся стіна пересунулася трохи вниз, а з-за неї, з-над суцільного заборола кованих щитів, шугнули хмарами стріли. Лава щитоносців і далі повільно сунула до рову, за нею на вал вийшла ще одна така сама лава, й тепер уже два ряди лучників, один унизу, другий над ним, просто закидали древлян стрілами.

Древляни перешикувалися й теж виставили вперед щити двома рядами, стріляючи з-поза них.