Цар і раб - Білик Іван

Старий князь Горіслав уже був негодний тримати меч, але син його, княжич Гойко, повів другою жоною доньку Вишатину й став під руку тестя. Під мурами Пантікапея зібралося добрих три тисячі полку, й Вишата, розташувавши його в царських виноградниках та садках евпатридів, почав правити з Перісада важку дань.

Перісад мав усього п'ять сотень рати й не міг упиратися з'єднаним силам Вишеслава та Гойка, але не міг виконати і їхніх вимог, бо царська скітниця від осени лишалася порожньою.

Савмак запропонував одкупитися від свого незнаного брата, накинувши на кожен двір городу стольного по півміни сріблом, а з евпатридів — по п'ять мін. Але евпатриди, на словах погодившись із великим лоґофетом, на ділі всіляко зволікали й гальмували збирання данини для князя Вишеслава.

— Сім талантів!.. — зітхав на тронній раді великий колісничий Дамон, якого Перісад призначив на час облоги таксіархом пантікапейської рати.

Архонт-маґістрат Гіпподам, сухотний прихильник Савмака, тихенько кашлянувши в жменю, завважив:

— А чим упрешся скіфам? Он вони толочать наші садки, й виноградники толочать. Поки ми тут… — Він знову відкашлявся, шукаючи найменш дошкульного для Дамона слова. — Поки ми тут думаємо, Анахарсісові вої геть попалять усі сливи та персики басилевсових садків. — Гіпподам важко глянув на великого лоґофета й ще похмуріше закінчив: — Ночами ж холодно!..

А Савмак, сховавши очі під бровами, вирішив, що правильно наблизив до себе сього хитрого евпатрида. Перісад зараз устане й підійде до вікна, подумав він, бо сухотний Гіпподам улучив добре. А сі останні слова хитрюга підмостив мені. Жодного разу не назвав мого брата ні варваром, ні ворогом.

Перісад і справді підійшов до вікна й уп'явсь очима в чорні мури Акрополя, за яким стояли невидимі звідси скіфи й толочили його садки та виноградники. Й коли повернувся знову до трону, Савмак уже знав його рішення.

— Дамоне, — сказав благеньким голосом Перісад, — сім талантів — то багато, ми досі платили дань Палакові по п'ять, але ж зволікати не можна. Коли наші роби за декаду чи дві вийдуть копати садки, що вони там знайдуть? Самі пні та попіл. Маєш унести п'ять мін срібла, а як не внесеш, то матимеш збитків на два таланти.

Він умовляв, але се для Савмака вже не мало значення. Решта евпатридів, за винятком трьох-чотирьох, які тяглися по Дамонові, вже були майже згодні, й Савмак умисне байдужим діловим голосом проказав:

— Тоді — до ранку?.. В обід прикличемо Анахарсісових рученців.

Перісад закивав головою, й усі теж почали нерішуче кивати; хоча сі останні слова належало виголосити басилевсові, та евпатриди давно звиклися з таким.

Але рано вранці, щойно над Азійським берегом Боспора встало кволе провесняне сонце, сторожа, яка чатувала на західних мурах та Західному пілоні, помітила в царських виноградниках дивний рух. Скіфи князя Вишеслава-Анахарсіса сідлали коней, а садки евпатридів по той бік некрополя, досі зайняті верховинцями-таврами, тепер просвічували наскрізь: там не було жодної людини.

Архелай приніс вістку Савмакові, й Савмак, і досі накульгуючи після минулих гермей, пішов пересвідчитись на власні очі. З вежі найвищого муру Акрополя було видно довгу вервечку ратників, які поволі їхали Феодосійським шляхом поміж царськими садками та царськими городами в бік Валової брами.

Й доки він дивувався, чому се його незнаний брат Вишата раптом зняв облогу, підбіг "рябоголосий" декарх мечоносців Клісфен і, затинаючись, розповів, що сторожі з Полудневого пілона вздріли півсотні діер і тріер, які вийшли з Тірітаки й уже пливуть поза мисом до Пантікапейської затоки.

— Мітрідат? — вигукнув Архелай, і Савмакові здалося дивним і його дзвінкий голос, і геть недоречний блиск чорних очей.

Він довгим поглядом виважив гектарха й поправив його:

— Може, Діофант?

Архелай нічого не відповів, лише нахмурився.

У протоці дмухав нот, весняний долішній вітер, ладді, помічені строжею, сховалися по той бік обсадженого мису, й коли нарешті виринули знову, всі впізнали насмолені єгипетською смолою важкі білі вітрила понтійців. Останні скіфські вершники зникли за Тірітакським валом, і тоді до пантікапейських причалів підпливла перша ладдя понтян, на якій були таксіарх Діофант і його найближчі люди. Назустріч Діофантові вийшла ціла процесія евпатридів, вітаючи свого збавителя. Його негайно всадовили на врочисту колісницю, супровідників — на інші біґи, й доки решта суден причалювала й причалювала, Діофант уже йшов мармуровими сходами Царського клімакса, помахом вітаючи родовитих пантікапейців, що прийшли вшанувати його аж на басиліку перед хоромом.

Сього разу Діофант мав усі підстави бути гостем самого царя, а не його чинця Дамона, й понтійський таксіарх і наварх скористався з доброї нагоди. Пир почавсь одразу й тривав з невеликими перервами до пізньої ночі. Діофант напівлежав поряд із басилевсом, другим по ньому був Мітрідат, схований під личиною таксіаршого мечоносця, се дивувало евпатридів, їм здавалося геть зайвим — приводити з собою махерофора на врочисту учту, де вшановують тебе друзі, але Діофантові сьогодні було б нечемно заперечувати, й він, крім Мітрідата-Евґенія, привів і Дорілая, й навіть іще одного юнака — двадцятирічного пафлаґонця Неоптолема. По другий бік від царя мостився Савмак, непомітно стежачи за Діофантом, який час до часу позиркував у бік свого махерофора Евґенія. Всі здравиці були на честь героя Діофанта й "далекого, але всім отут близького" володаря його Мітрідата Шостого Евпатора Діоніса. Й смішно було слухати, як жоден, називаючи понтійського полководця героєм і переможцем, жодного разу не назвав того, кого він переміг.

Уранці наступного дня в хоромі діялося невірогідне. Двері екусів, наданих Діофантові та його "махерофорам", не зачинялись. Діофанта поодинці й гуртом одвідали всі без винятку евпатриди Пантікапея, мовби тут царем був не Перісад П'ятий, а він. Ті, що вже встигли побувати в понтійського таксіарха й наварха, поверталися додому на Восьму терасу, та й у затишних екусах евпатридів розмови точилися тільки про нього.

Раз у раз тихо рипали двері й у покоях басилевса, й серед перших був великий колісничий і таксіарх Дамон. Прибравши незалежної постави, полководець доводив цареві, що так жити далі не можна.

— По нас, басилевсе, топчуться всі, кому є в тім охота. Досі ми мали за ровами скіфів, і Палак щоліта приходив тягти з нас жили. Тепер Палака немає, а ми не можемо зітхнути, трясемось перед кожним розбишакою…

— До чого ти хилиш, Дамоне? — блимаючи на нього втомленими червоними повіками, запитав цар. — Кажи вже впрост, аби й мені стало ясно.

— Для чого ображаєте понтійського таксіарха, Перісаде? — вигукнув Дамон, сіпнувши бородою.

То було не все, про що хотів би поговорити великий колісничий, цар се знав, але давав йому волю вибалакатися.

— Про пілони кажеш? — спитав знову він. — Хочеш одкрити пілони?

Дамон повагом кивнув:

— Коли б Діофант мав до того якусь охоту, він би й так узяв наш Пантікапей. Чи я кажу неправду?

— А коли злодій лізе у вікно, невже господар мусить одчинити йому двері? — спитав і собі Перісад. — Чи се теж неправда, колісничий?

Дамона на мить збентежила така думка, та він лише випнув сиву бороду вперед і підійшов до вікна, звідки було видно визубні Дугової вежі Акрополя.

— Коли б у мене, переможця й героя, зачинили перед носом браму, басилевсе, я знайшов би спосіб оддячити таким гостинним господарям…

Се сказав Дамон, маючи на оці Діофанта, але сказане в його вустах звучало так недоречно й чужо, що Перісад хрипко захихотів:

— Ти — герой!? З тебе, Дамоне, такий самий герой, як із… — Він навіть не знайшов придатного слова для виразу й мусив порівняти з собою: — Такий самий, як і з мене. Старі ми поставали, Дамоне, старі й немічні, не можемо ні на коня сісти, ні на колісницю… А згадай-но, як ми колись у Сіндії з тобою!.. Не було ліпшого біґа за наш.

То було схоже на примирення, й Дамон підійшов і сів на найближчому ложу, та Перісад мовби прокинувся від спогадів і рипучо крикнув:

— Ні, ні, того не буде, Дамоне, йди!

Савмак не чув тієї розмови, але він був великим лоґофетом і не міг не знати всього. Побачивши серед Діофантових гостей і лоґоґрафа Полікрата, Савмак потяг його до себе й спитав, дивлячись око до ока:

— Ти також за те, щоб одчинити сьому хижому тигрові брами?

Євнух Полікрат захихикав хитро й глузливо, й се витверезило Савмака.

— Я мав тебе, великий лоґофете, за свого учня. Й досі маю, але в тобі частіше, ніж треба, озивається твоя гаряча скіфська кров. Більше я нічого сказати не маю, можеш мені вірити.

Савмак посміхнувся його ж лукавим посміхом:

— Невже ти полюбив мене, вчителю?

— Вчитель завжди ненавидить своїх учнів, бо вони йдуть далі за нього.

— Хіба в тому є товк, щоб дурніший повчав розумнішого? — майже весело засміявся Савмак.

Євнух випростав зморшки на своїм обличчі, воно стало ще кволішим, але в нього вже бодай можна було заглянути, як у тиху воду каламутного джерела. Євнух промовив:

— Сього просто ніхто не знає, великий лоґофете. Кожен з нас має себе за найрозумнішого. В тому вся хитрість кумирів, бо тільки вони здатні розуміти самих себе.

Савмак із раптовим захопленням глянув на євнуха. Сей женоподібний чоловік, якого він усе життя намагався розкусити, так і лишився для нього сфінксом. Савмак потяг євнуха до свого майже з робською вбогістю обставленого екуса, де порядкувала стара Лія, й вони довго сиділи на цупкому краваті й пили нерозведене дешевеньке міцне вино.

— Споганився царський хором, — сказав євнух. — Колись тут роби пили ліпше пійло, ніж осе ми з тобою. — Він дістав зі згинок свого неосяжного гіматія рурку перґаменів і ляснув себе ними по гладкому, мов у невипрацьованої жони, коліні: — Все підробка, ефебе, все — й вино твоє, й осе писання… Коли людина йде в Царство тіней, її змащують єлеєм, щоб забити дух тліну й вередливий хабарник Харон не погидував витягти з її смердючих вуст стертий обол за перевіз на той бік Стіксу. А держава — теж як людина…

— Що то в тебе? — спитав Савмак.

Євнух Полікрат якусь мить тупо дивився на сувій перґаменту.

— Се те, — озвався він згодом, — за що Перісад покалічив мене; тільки покалічив, а не вбив на смерть!..

І він з огидою кинув перґаменову рурку, мов живу бридку істоту, рурка вдарилась об стіну й знову впала на крават між лоґоґрафом і лоґофетом.