Олив'яний перстень - Васильченко С. В.
«Олив’яний перстень» С. В. Васильченка — це пригодницька драма, що розкриває глибокі моральні дилеми та надзвичайну витримку головного героя. Сюжет розгортається в епоху таємничих подій та дивовижних відкриттів.
Читаючи «Олив’яний перстень» на readbooks.com.ua, ви потрапите в атмосферу загадкових пригод та неймовірних випробувань. Книга залишить незабутні враження та надихне на особистісний ріст.
Не пропустіть шанс поглибити своє знання світу історії та відчути неймовірні емоції від читання «Олив’яного перстеня» на readbooks.com.ua. Ця книга — це відкриття нових горизонтів та поглиблення розуміння людської природи.
Васильченко С. В.
ОЛИВ’ЯНИЙ ПЕРСТЕНЬ
I
Вимандрувало на село їх троє.
Перший - Валер’ян Ліщина, син учителя. Із себе такий: невеличкий на зріст, хоч має вже чотирнадцять років, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий, підстрижений іззаду, як у професора. Блузка на ньому - з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батькові, великі; він їх носить, як сам каже, «до останньої каплі крові». Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на оці, то чиряк на шиї. Проте ходить він із такою пихою, що люди мимохіть спиняються і дивляться на нього. Особливо коли він іде з редакторським портфелем під рукою. Як же: відповідальний редактор шкільної стінгазети. Правда, бачили його і в іншому вигляді - коли він сидів, в три погибелі зігнувшись, на брудній підлозі коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту очима, часом із булькою під носом, завжди готовий дряпатися нігтями за нечисту гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всіма поважаного, енергійного й працьовитого редактора популярної в школі стінгазети.
Другий - Вітя Барановський - син трамвайного робітника; в кишені в нього завсіди буває повно лампочок, патронів, кусків проводу, часами обценьки, гвіздки. Де він усе теє добуває - із делікатності ніхто про те не допитується. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцію; очі затуманені, вигляд загадковий, сидить у класі - нічого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата стиха кидають йому сердито: «Вітька - босяк»,- не сердиться. Коли ж у школі відбуваються святкові вечірки, Вітя зразу виходить на перше місце: без нього ніщо не зробиться - він і столяр, і слюсар, і головний монтер, і декоратор. Працює захоплено з ранку до ночі не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий, років п’ятнадцяти-шістнадцяти.
Третій - Кость Ясінський - біженець із Холмщини; документів у нього - ніяких, і скільки йому років - ніхто не знає. Може, п’ятнадцять, а може, й сімнадцять - хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Дзеркальце в нього, гребінчик, чуб носить з проділом. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат. На лекціях пише їм «летучки». Має грубенький у палітурці зшиток своїх віршів, читає їх дівчатам. «Дівчур» - дражнили його в школі.
Дівчур, волочур,
дівки штани подеруть,
із вулиці проженуть...
II
Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки. Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс, хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.
Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до кіна. Коло кіна світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики. Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Ліщина спинився коло вікна і став розглядати сьогоднішню програму.
Щось ляснуло його по плечу:
- Здоров, Валю!
Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно: товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.
- А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає,- сказав Вітя.- Ти ж збирав екскурсію на село?
Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.
- Збирав,- сумовито промовив він,- та з нашими учнями хіба організуєш що путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось - так один - «мені зараз не можна», другий - «мене не пускають удома», а інші тільки пустили з школи - порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех... Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?
У Валі блиснули очі:
- Вітька! - ляснув він несподівано товариша по плечу.- Скільки ще зосталось канікул?
Вітька подумав:
- Та ще більше місяця,- а що хіба?
- Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.
- Куди? - засміявся Вітя.
- В мандрівку, на села, слово честі - давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там, ліс, поле...
Гаряче, заповзято, як і раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.
Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах блиснув лінивий огник.
- Хіба от що,- перебив він Валю,- чи не махнути у гості до Бондарів на Полтавщину... У них, казали, пасіка є,- хоч меду наїмося.
Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:
- А справді! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!
Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі - Василь і Настя: він у доморобній свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається миролюбною усмішкою: «Та й за віщо ви завелися? От люди!» А поруч Настя: сірі очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються. Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу - дражниться:
Одчепись, препоганий,
ти ж мені не рівня:
що ти швець,