Цар і раб - Білик Іван

Задні колісниці трохи відстали, щоб не наразитися на небезпечну колісницю Савмака, відстали трохи, всього на п'ять або сім кроків, і їхні двоколи почали звертати ліворуч і праворуч, а коли Савмак, марно пнучись, аби допнутися рукою до збруї сусіднього корінного коня, теж зіслизнув і, боляче вдарившись об землю п'ятами, тоді стегном об дишель, який також стрибав, повис на збруї між середньою парою коней, десь узявся вершник, а потім ще один. Якийсь час вони гнали рівнобіжно з кіньми побитої колісниці, тоді таки похапали за гнуздечки обох припряжних коней і незабаром спинили ввесь четверик і волочений слідом бойовий біґ з уже повідламуваними ножами.

Коли Савмак почав розуміти, що відбувається навкруги, підбігли два роби з ношами й ще двоє вільних од аґон ефебів і почали вкладати його на ноші. Виявилося, що, падаючи, він переламав об стрибучий дишель ліве стегно й роздер литку, хоч болю й досі не відчував.

Савмакові раптом стало байдуже до всього на світі й захотілось одного: тиші й темряви таламуса. Він без жодного жалю слухав розмову двох ефебів, що лаврів їм, Савмакові й Отові, не дадуть, бо, хоча й прийшли першими, але ж потрощили свій біґ.

Ота вже теж ніде не було видно, Савмак побачив його тільки в домі пресбевта Добривоя-Каллістрата, й він теж лежав із переламаним ребром, не дивлячись на Савмака від сорому й прикрости.

Та коли повернувся з аґон господар дому, з'ясувалося щось геть інше. Разом з ним увійшло троє аґонофетів, і в руках у головного було два тугих лаврових вінки.

— Рада аґонофетів, — сказав він, — оддає лаври першости тобі, великий лоґофете, й твоєму колісничому. Ваш біґ обламавсь, але в тому вашої провини немає. Хтось перепиляв шворінь дишля, тож сі лаври ви заслужили чесно.

Він поклав один вінок на подушку біля Савмака, а другий — коло Ота, відійшов досеред таламуса й урочисто мовив:

— А великий вінок загального переможця гермей тобі буде вручено завтра в еклесії, коло хорому Олімпійського Вісника, на аґорі.

У Савмака піднявся жар, в очах пекло й щеміло. От спав, певно, теж у жару, й не чув ані слова. Ніяково потоптавшись, аґонофети зникли, коло хворих лишився тільки господар дому.

— Все йшло так, як і мовила та дівчина, — сказав Добривой-Каллістрат. — На кого мислиш, Савмаче?

Перша Савмакова думка була проти Архелая, та він тільки зітхнув і заплющив очі, тоді знову глянув на пресбевта, всміхнувся й стулив повіки. Ся перемога дорого обійшлася їм з Отом. І все-таки, сам собі сказав Савмак, "оті" переплатили.

По декаді часу Савмак вертався додому з. тріумфом, везучи в діері стільки лаврів і нагород, скільки в Ґорґіппії не діставалося нікому протягом останніх сімнадцяти років. І ще віз у серці солодкий щем розлуки. Два дні тому до Ґорґіппії приїздила Елена, й в очах її Савмак вичитав не жіноче спочуття й навіть не схиляння перед сильним і мужнім чоловіком, а щось більше, значно більше.

Коли ж пристали під молом у Пантікапеї й Савмак, спираючись на два костури, зійшов з діери, його вразила незвичайна тиша й порожнеча в місті, хоча й евпатриди, й городяни, які прийшли зустрічати переможця, галасували, продираючись один з-поперед одного. Й мол, і вся широка підкова пристані стояли незвично голі, й рівна хвиля з протоки билась у намости берега.

— Де всі кораблі? — спитав він у лоґоґрафа. Широко розплющивши сховані в жовтих брижах і зморшках вічі, євнух проказав:

— Тривожно в нас, великий лоґофете…

— Що сталося? — пильніше глянув на нього Савмак.

— Війна… Мітрідат прислав у Херсонес Діофанта на ста двадцяти суднах…

Савмак обернувся й, щоб не бачити його збентеження, почав дивитись на. свою діеру, звідки четверо молодих робів обережно зносили його вірного товариша й колісничого. В очах у лоґоґрафа Полікрата Савмак помітив не тільки тривогу, й се змушувало замислитись. Він аж пізнього вечора запитав у євнуха, не приховуючи роздратування:

— Чому радієш, лоґоґрафе?

Євнух не вважав за потрібне лукавити.

— Війні всі радіють, — сказав він поважно. — Бояться й радіють, бо кожен від неї чогось та сподівається. Й Мітрідат Евпатор, і… твій брат Палак, і Діофант, і Перісад, і… — Він почав загинати пальці, тоді махнув ручкою й докінчив: — І коли по щирості, то й ти, великий лоґофете. Навіть я.

Се останнє було найбільш вірогідним, і Савмак вирішив не заперечувати євнухові Полікрату.

Розділ 20

Діофантові кораблі всією потугою стояли в Затоці Символів коло Херсонеса, зайнявши всі три береги її аж до виходу в одверте море. На ста двадцяти дворядних і трирядних суднах із Синопи прибуло десять тисяч добірних воїв, не враховуючи веслярів, а також коні й колісниці легкі та важкі, з довгими ножами на осях обабіч.

Князь Борис достеменно знав кількість понтійської раті, та се не втішало його. Після тієї пригоди з перехопленим листом херсонітів князь не сподівався нападу, зовсім заспокоїв себе, а тепер мало не кусав собі лікті.

Коли супротивник розгадав твої наміри, треба бути останнім йолопом, щоб лізти й далі туди ж, головою в зашморг. Але Мітрідат із Діофантом перехитрили його саме в сей несподіваний спосіб, і князеві тепер не лишалося нічого ліпшого, як сказати собі безжально й відверто: вік живеш — вік і вчись. І хоч після такої мудрости теж можна було зостатись дурнем, та від сього не ставало легше.

Раті Борис мав п'ять неповних тисяч і на більше навіть розраховувати не міг після розладу, власне ж, ворожнечі з сином верховинського князя Горіслава. Княжич Горіславович неподалік Феодосії, в своїй таки вітчині мав заводь, де часом спинявся, набирав у ладді свіжої води та харчу зі свого ж, турицького верховинського села Черногір. Минулого вересня місяця, князь Вишеслав, брат Борисів, вистежив, коли Гойко пустить своїх поморів у село, й захопив усі його ладді на приколі. Гойка се розлютило, він одбив ладді назад, але Вашата зумів узяти їх удруге. Коли син князя Горіслава ще раз кинувся виручати свої судна з полону, Вишата їх попалив.

Старий верховинський князь прислав до Бориса свого болярина зі скаргою на Вишату. "Коли не забереш його з-під Феодосії, — сказав нарочитий Житан, болярин із бритою головою та підборіддям і довгим хвостиком коси на тім'ї, — то відкинемось од тебе, й хай нас тоді розсудять Юр або Дана!"

Борис не збиравсь утискувати свого брата й, нічого не відповівши слам, почав стягати воїв з Новгорода, з-над Рову, в Ховах теж лишив якусь сотню й підійшов до города свого Бориславля, який греки-херсоніти звали Палакієм. Мав здавен затаєну думку поставити в турицьких твердях власну залогу, вигнавши боїв князя Горіслава, й сутичка між Вишатою та Гойком розв'язувала йому руки.

Та щойно він зібрав полк до Бориславля, як несподівано, мов сніг перед Купалом, на голову йому впав понтійський воєвода Діофан. Борис долиною річки Черної рушив йому встріч, але стежі принесли лиху звістку: рать у Діофанта вдвічі більша.

Борис негайно вирядив до Горіслава свого першого болярина, тисяцького воєводу Богдана, й Богдан сказав Горіславові: "Княже, лишім свої которання на далій, бо прийшов супротистат на нашу землю!" На се верховинський князь відповів: "Звеш нас на супостата, аби ми смо гуртом позмагали його? А по сім узьме кнєз Борис і поверне свою рать на мене? Нє, змагайтеси тепера без нас!"

Тисяцький болярин повернувся ні з чим і тепер сидів у наметі свого князя. То було другою дурістю Бориса протягом сього літа, й він уже не знав, що робити далі. Верховинці-туричі, запеклі з прадіда й прапрадіда вороги грекам, раптом відмовилися йти на своїх споконвічних недругів, і в тому тепер Борис винуватив тільки себе та рідного брата Вишеслава. Авжеж, думав він караючись, і я би-м не пішов ризикувати за того, хто тебе згодом самого ковтнути може.

Се було гірке звіряння, яке, до того ж, не приносило й полегші. Тисяцький болярин радив обминути вночі лиман річки Черної й заскочити зненацька Діофанта, що стояв станом на протилежному березі. Але йти з одкинутим заборолом на вдвічі дужчого ворога Борис не зважувався, Богдан нічого іншого не пропонував, а решта четверо тисяцьких взагалі мовчала.

— Робім, що речу, княже! — гарячкував досі завжди спокійний і врівноважений болярин Богдан. — Так хоча б згори супроти них іти-ймемо. Бо коли той гречин Діофант обмине лиман і підійде до нас, то він мати-йме сю перевагу. Чуєш, княже Бориславе?

Чути Борис його чув, але зважитися на ризикований крок не мав сили. Та й чого се він мусить одкриватися крилом своїм, щоб обминути сей клятий лиман річки Черної, думав він. Але то було самозаспокоєння, й князь добре се усвідомлював. На крайній випадок у нього з лівого крила був свій город, за мурами якого він міг сховатися сам і сховати всю рать.

Наказавши тисяцьким пильнувати кожен рух Діофантових полків, князь Борис подався вздовж берега. Залога в Бориславі була міцна, п'ять сотень власної дружини, й на випадок чого князь міг пробитись у город на відсид. На верховині вже почались осінні дощі, а річка Черна каламутилася й скипала над берегом, й хоч вої всім полком стояли по сей бік, та Бориславль лишався на тому боці, ближчий Діофантові, ніж йому, Борису.

Він дійшов аж до того місця, де лиман вужчав, і повернувся знову назад, так і не вирішивши головного: вдарити понтійського воєводу вночі, згори, чи стояти й далі, поки Діофант розкриється сам. І тільки коли тисяцькі, комонні та обозні воєводи прийшли до його намету, хоча він на вечір їх і не скликав, і мовчки повсідалися, він прийняв рішенець.

— Що робимо-ймемо, княже? — за всіх спитав головний болярин Богдан, і відповідь народилася негайно, в ту-таки мить, наче Борисові її нашептали кумири.

— Рити-ймем окіп! — рішуче й схвильовано мовив він і навіть сам собі здивувався, як се йому раніше не спало на думку таке просте рішення. Але ж і тут жодне не згадало про окіп, подумав Борис, уже спокійніше й лагідніше ковзнувши оком по бородатих болярських обличчях.

Уночі випав дощ, холодний осінній горянин шарпав намети боляр і воїв, багаття позаливало й попідтоплювало, в усьому стані було тривожно й мокро, вої, що не мали наметів, тулилися до коней, але коні теж тремтіли, перемерзлі й голодні. Сій ночі, здавалося, не буде краю; коли ж нарешті розвиднилося, ратники побачили над собою важкі, мов сіра глеювата земля навколо, хмари, а на всході, зовсім поряд, кроків за п'ятдесят від себе, високий вал і рів перед ним.

Багато хто в подиві тільки чухав потилицю, дивуючись, як се князеві Борису пощастило так швидко звести загороду, кожен думав на своїх сусідів, і нікому й у голові не засвербіло, що рів чорніє по сей, а не по той бік валу, невідомо, кого й від кого захищаючи.

Та коли сутінки зовсім розсіялись і стало видно далі, всі побачили, що понтійської рати на протилежному березі лиману вже немає, з-за валу ж, який тягся до самого моря, визирають голови в чужих, досі не бачених шоломах.

У стані зробилося тихо й моторошно, десятники помаленьку, мов злодії, посповзалися до своїх сотників, але знайти їх не могли, бо ті самі подались на пошуки тисяцьких.

А тисяцькі вже сиділи в наметі князя Бориса, який ходив од дверей до задньої стінки й не міг видобути з себе слова.