Цар і раб - Білик Іван
Платон у своєму "Крітії" писав, що краса людини не в правильних рисах обличчя, а в гармонійності тіла й надто ж у тому вмісті, що прихований не знати серед яких таїн людини й випромінюється її серцем і мозком. Солон убачав найвище щастя в слугуванні батьківщині й рідному племені, та се вже й геть розстроювало Савмака.
Я навіть не знаю, де моя вітчизна, думав він у хвилини розпуки. — Чи там, де я народився, чи тут, де став людиною. Та се теж не вельми допомогло б йому, коли б Савмак і дав собі відповідь, бо людиною назватися ще не мав права, рідний же брат по суті відцуравсь його, а про батька свого він довідався лише чотири місяці тому.
Такі думки виснажували тіло й дух, і Савмак сходив у короб діери й оддавав себе до рук палестрійському робові. Бронзовий стригіл умілого розтиральника та його чутливі пальці разом з потом та брудом знімали все зайве, й Савмак, гукнувши Ота, брався до вправ. За два дні при попутному вітрі всі п'ять пантікапейських діер прибули в Ґорґіппію.
Хоча до початку гермей лишалося ще півдекади, та місто розламувалось од народу. Більшість, не мавши змоги, розпинала намети поза мурами Ґорґіппії, навколо святилища олімпійського вісника Гермеса, кругом стадіону та вздовж морського берега, й Ґорґіппія здавалася вчетверо більшою. Про те, щоб улаштуватися для вправ на палестрі, комусь іншому й на думку не спадало: всі місця в Ґорґіппійській палестрі були закуплені чи зайняті хтозна відколи наперед, але для великого лоґофета з товаришем та дзох близнюків Дамонідів палестра гостинно розчинилась. Інші ж мусили готуватися де завгодно: на дорогах, при березі чи й серед кам'янистого пустища за Ґорґіппією.
Архелай приходив на палестру чи не серед перших ефебів, Савмакові ніколи не щастило випередити його. Він зумисне ставав до вправлянь десь поблизу й тайкома стежив за сотником, який, і се день у день яснішало, міг стати головним суперником. Після повернення Савмака до Пантікапея Архелай знову зробився чуйним і лагідним, та се не заколисувало пильности Савмака.
Напередодні аґонів, які мали початися змаганням бігунів, Савмак був особливо неспокійний. Передчуття лиха не полишало його, й він був майже певен, що лиха слід чекати саме від Архелая. Савмак звечора погано їв, хоч От майже силоміць запихав його жирною бараниною. Вночі Савмак разів кілька прокидавсь і ледве змушував себе розслабити м'язи й знову заснути. Й був страшенно вражений, коли вже на городському стадіоні, ще зночі заповненому ґорґіппійцями та гістьми, до нього в світлицю, дверима якої була полотняна ширма, ввійшов Архелай.
До початку забігів лишалася ще година, й От, повагавшись, вийшов, Архелай же сів на лаві поряд із Савмаком і, схиливши голову, тихо сказав:
— Ти ненавидиш мене, а я — тебе. Від сього ж потерпаємо не тільки ми з тобою. Я ввесь час сподіваюся від тебе якоїсь капости. Маю я право боятись? А може, й ти так само думаєш про мене, й тоді справи ще гірші. Нам з тобою тут рівних немає, ти вже сам побачив. Давай якось разом… Ти хочеш лаврів — і я хочу. Справді, в кожного з нас, мабуть, свої причини… Напевно свої… Та нам обом дорога честь Пантікапея, хоч би там що…
Савмак не знав, чи сміятися, чи сумувати. Слова суперника були переконливі, й він нічого не міг сказати супротиву їм, хіба що давню притчу філософа, притчу про річку, в яку не можна зайти двічі підряд. Усе тече й усе змінюється, сказав він, і сі слова вперше в житті вразили його по-справжньому.
Не надто підкреслюючи вагу своєї думки, він мовив Архелаєві те, що, власне, мало найменше значення в сій несподіваній для нього зустрічі:
— Ти забув про Дамонідів, фратре.
Й сам собі подивував, з якою легкістю вимовив оте звертання й із яким одвертим поглядом пішов навстріч сьому гордовитому красеневі, хоч мав би застерегтись і бодай трохи подбати й про власну гордість і гідність. Я або ж надто правильний, або ж надто дурний, — зумисне відверто сказав собі Савмак, і се трохи зняло й притушкувало його раптове розчулення, хоча настрою зіпсувати й не встигло. Савмак став на третій доріжці стадіону, Архелай — на четвертій, і всі бачили, як дружньо тиснуть собі руки два запеклих вороги, й тисячі людей обабіч бігових доріжок вітали се примирення бурхливою хвилею оплесків та криків.
Дванадцятеро ефебів, зовсім голих, як і вимагав закон віками освячених Олімпійських ігор, понеслися між пістрявими лавами, що здіймались по два боки стадіону, й Савмак одчував, як тіло його наливається силою й спокоєм, і коли добіг до протилежного паравану й одштовхнувся, щоб бігти назад, і справді побачив оправоруч себе лиш Архелая. Решта юнаків неслася їм услід, а дехто навіть біг назустріч, не встигши здолати й першого стадію. Біля паравану, звідки починали, Савмак з Архелаєм опинилися знову вдвох, а всі доріжки мов переплутались: одні ефеби вже робили третій забіг, інші вперто їх наздоганяли, а треті ще плентали десь посередині, й враження було таке, ніби сі прудконогі голі юнаки вирішили порозбігатися в різні боки: одні до східного, другі — до західного краю доріжок стадіону.
Після восьмого забігу Савмакові почало бракнути повітря й висохла горлянка. Він із жалем зиркнув на свого головного суперника, але Архелай біг легко й пружно, трохи випнувши наперед клинчик чорної борідки. В палестрі сього теж вимагали — так легше дихається. Савмак затулив рот, і хоч дихати стало ще важче, та в горлянці перестало різати, й се мовби додало йому сил.
Перед кінцем доріжки знову він наздогнав Архелая, а десятий, останній забіг вони теж почали разом. Суперник ішов так само рівно й легко, й Савмакові майнуло, чи не зумисне сей земний Аполлон притримує крок. Він трохи нахилив голову й, розтинаючи вітер лобом, вихопився кроків на два поперед нього. Вигляд в Архелая був страшний: очі наллялись кров'ю й лізли рогом, а лоб і щоки набули мрецької закам'янілости. Він сапав так важко, майже кричав за кожним подихом, аж Савмак зрозумів, що жодної зумисности тут немає й супротивник його біжить з останніх сил.
Далеко попереду, куди було ще кроків сто чи й більше, головний аґонофет уже тримав у руці дзвін, щоб його боєм оголосити переможця, й Савмак ще дужче нахиливсь уперед. Він знову сапав ротом, але тепер це вже не мало значення, хоч горлянку дерло гострим серпом. Люди обабіч на лавах повставали, над біговою доріжкою лунало тисячоголосе ревисько, мигтіли руки й голови, дехто в нестямі стягав із себе хламиду чи гіматій і вимахував ними в повітрі, а ноги під Савмаком стужавіли й поклякли. "Ще трохи… Ще трохи…", — чи то думав, чи лише думав, що думає, він, а супротивник біг поряд, зовсім поряд, і хоча Савмак знав, що той так само стомився, й біжить на здерев'янілих ногах, і горлянку йому роздирає живим серпом, і серце стугонить не в грудях, а теж у горлянці, — та не мав уже сил вирватись бодай на півкроку, на чверть кроку вперед, і далі переставляючи ноги лише верховним зусиллям волі.
Дзвону Савмак і не чув, хоча дзвін мав бути, лише впав на чиїсь міцні руки й дослухався гупання свого страшного безжального серця, котре, здавалося йому, потовкло й переколотило в його нутрощах усе.
— Як він там? — почув Савмак крізь шалений стугін у вухах і розплющив очі. Над ним сидів От, витираючи йому й чоло, й щоки, й шию звитим у скрутень рушником.
— Та добре, — відповів головному аґонофетові От, а Савмакові стало прикро, що найближчий друг не бачить, у якому він стані. Савмак хотів сказати розпорядникові аґонів щось різке, та в горлянці лише писнуло.
Десять разів з кінця в кінець стадіону — то таки десять стадіїв, уже спокійніше подумав Савмак і поволі випроставсь. От кинув йому на голе, слизьке й усе в брудних патьоках тіло полотняну хламиду, й незабаром Савмакові пощастило ковтнути слину. Поряд сидів Архелай і ніяково всміхався до нього. Савмак спробував пригадати, хто ж із них прибіг перший, але перед очима ставало жовто й мигаво, й він не міг пригадати останньої хвилі змагання.
Певно, й він іще не знає, подумав Савмак сідаючи, — ось чому в нього такий дурнуватий вираз. Він хотів спитати в Ота, але з лави суддів устав головний аґонофет і, гукнувши Савмака й Архелая, поклав їм на голови по лавровому вінку. Стадіон відгукнувся неймовірною бурею оплесків та криків, Архелай підняв руку, вже теж одягнений у хламиду, й привітав своїх уболівальників граційним рухом.
Савмак і собі махнув, коротко й стримано, й ревище спалахнуло з новою силою. Тим часом доріжки стадіону зайняла двадцятка інших ефебів, аґони тривали, й Савмак, скинувши з голови лаврове перевесло, яке муляло розпарену потилицю, пішов до купалень. Груди вже заспокоїлись і не хрипіли, ноги теж устигли трохи відійти, але настрою не було, й Савмак, подумавши, що ліпше бути переможеним, аніж співпереможцем, піддався гамівному ковзанню бронзового стригіля по щемкій од поту й пилюки шкірі.
Стадіон і далі шаленів, і коли аґонофети визначили переможця й сього забігу, Савмак із Отом пішли додому. Ввечері От приніс новину, що в п'ятнадцяти забігах вручено сімнадцять лаврових вінків: у котромусь виявилося ще двоє рівних, і Савмак усміхнувся.
Доліхос, виснажливе змагання в бігові на довгі відставні, скінчивсь, а завтра мала початись евексія — змагання на найкращий стан тіла й духу ефеба.
П'ять наступних днів Савмакові випадав щасливий жеребок. На змагання він виходив серед перших, далі до самого обіду відпочивав у натовпі запальних уболівальників, дивлячись із найвищих лав на своїх можливих і не можливих суперників, і дедалі дужче займався жадобою перемоги. Се було й дивно, й смішно, він ішов до будинку пресбевта Каллістрата, привітного русявого намісника, в якого замешкав на час аґонів, і по обіді брався до наступних управ.
Пресбевт належав до старовинного скіфського роду, його прадід іще був жупаном довколишніх древлянських общин, а тепер тільки посада намісника боспорського басилевса лишилась нащадкам того жупана. "По-скіфському" Каллістрат розмовляв так само вільно, як і по-грецькому, більшість його людей були теж скіфи, тобто "сінди", "общинники", й вони називали його гарним і давнім сіверським іменем Добривой, яке в грецьких вустах стало Каллістратом.
Добривой-Каллістрат із першого ж дня лагідно ставився до Савмака, й Савмак одчув у тому ставленні не тільки повагу до свого чину великого лоґофета, а щось більше, й теж не без приємности зустрічавсь і розмовляв зі своїм гостинним господарем.
Перед останнім днем гермей Савмак уперше зазнав поразки від велетенського, геть розписаного всіляким звірюччям скіфа.
