Цар і раб - Білик Іван

Його слизьке, змащене оливою тіло випорскувало з Савмакових рук, хоч перед початком аґон він і сам добре змастився. Хижі леви, пантери й вепри шкірилися на Савмака з кожного м'яза скіфа, й се лише виводило з рівноваги. Савмак оглушливо ляскав супротивника по спині й плечах, той відповідав тим самим, заохотливо сміявся й ще дужче дратував його.

Правилами дозволялося витирати масні руки об траву й землю, незабаром тіла суперників укрилися брудними пасмами слизької каші, та й се ні до чого не призводило. Скіф одверто грався з ним, підставляючи котрогось лева чи вепра, й коли Савмак утратив самовладання й уже не бачив перед собою ні скіфа, ні його рук та ніг, самі тільки хижі морди, вищерені на нього, той непомітним обманним вивертом одхиливсь убік, підхопив Савмака за пах та поперек і кинув ним об витолочену траву.

Найдивніше в усьому тому було, що Савмак, перележавши біль у паху, навіть не перейнявся злістю до голого, розписаного наколами велета. Коли той, радісно й незлобливо всміхаючись, простяг йому руку, Савмак не відтрунив її, підвівсь і собі всміхнувся:

— Ти хто єси?

Розписаний, геть вимащений оливою та порохом борець відповів йому так само "по-скіфському", лише з сіверським приголосом:

— Жупана Добривоя комонний десятник. А ти кой єси? Чи не Савмак з Пантікапея?

Той кивнув, з усміхом подумавши, якого ж то коня треба під таку цяцю, і пішов уздовж лужка до того місця, де стояли намети, юрмились уболівальники й чекав на нього, певно, вбитий горем От.

Молодий колісничий і справді був здивований, побачивши Савмака в такому легковажному настрої:

— Він же тебе поборов!

— Угу, — відповів Савмак, не надаючи ваги своїй першій поразці, хоча в Архелая теж була тільки одна невдача — в стрільбі з лука, й тепер вони знову зрівнялися. — Головне — завтра, — сказав він і почав обтирати з себе оливу, масну кашу та суху траву спершу долонями, тоді рушником, не звертаючи уваги на сотні цікавих уболівальників, що, продершись крізь ланцюг аґонофетів, тинялись між наметами.

— Викупаюся вдома, — сказав він одягаючись. У паху ще трохи наболювало, та се до завтра мусило минути.

Вони пішли до свого ґорґіппійського мешкання, по обіді запрягли біґ і вправлялись, поки й сонце покотилося до води; настрій Савмака був бадьорий.

Добривой-Каллістрат вечеряв разом з ними, наказавши робам принести страву в Савмакову спочивальню. Він розповідав про пригоди на гермеях минулих літ, сміявся, втягав до бесіди й Савмака з Отом, але вічі його ввесь час лишалися сумні, й се під кінець розтривожило великого лоґофета. Він хоче підняти мій настрій перед останнім аґоном, спробував заспокоїти себе Савмак, бо завтра Ґорґіппія побачить переможця.

Та се не впокоряло його, й він урешті спитав Добривоя-Каллістрата:

— Маєш невтішну звістку, пресбевте? Господар дому сіпнувся, та не зразу відповів.

— Я маю тобі дещо сказати…

Він навіть не глянув на Ота, але От, зрозумівши, що зайвий серед сих царських чинців, швидко вийшов. Пресбевт, подумавши ще, спитав:

— Де стоїть ваша колісниця?

— Там, де й усі, — нахмуривсь великий лоґофет, якому не сподобалося таке викручування.

Далі Добривой-Каллістрат спитав по-скіфському:

— Ви сте їздили нею сего дні?

— Їздили смо, жупане. Що єси намислив?

Жупан Добривой чемно, але наполегливо потяг Савмака за хітон:

— Ходімо зе мною… ходімо!

Вони піднялися на другий поверх, де були почивальні ґорґіппійського пресбевта, й увійшли до маленької, геть темної світлички.

— Ти тут? — спитав Добривой, і в темряві почулося шарудіння.

— Тут.

Жупан вийшов у сіни й уніс лампіончика. Біля вікна, загорнувшись у гіматій по самі вічі, сиділа жінка. Добривой сказав жінці:

— Осе Савмак.

— Я знаю, — відповіла вона й скинула намітку. Савмак одразу впізнав Еленину робу-фріґійку. Раїс підійшла до нього й заговорила повільно грудним голосом: — Тебе завтра вб'ють.

— На здоров'я їм, — зло хмикнув Савмак. — А хто ж се зробить?

Русява красуня з обличчям фріґійської царівни почала знову горнутись у гіматій і лише потім, давши спокій одягові, проказала:

— Не скажу…

Се вже скидалося на дитячу гру в "казати — не казати", Савмак не відав, що означають її слова: чи ся Раїс більше нічого не знає, чи ж знає й умисне мовчить?

Гордість не дозволяла йому допитуватися далі, й він уже схилявся до думки, що знову встряв у якусь не вельми розумну, а може, й не зовсім чисту таємницю, але глянув у великі сірі очі роби й засоромився своєї підозри. Раїс дивилася на нього так одверто й самовіддано, як може дивитись лише закохана, й сей погляд Савмак добре знав.

— Я швидко повернуся, — мовив нащадок общинних жупанів і рушив до дверей, по-своєму збагнувши небажання молодої роби говорити.

Савмак притримав його, мовчки взявши за лікоть, знову обернувся до дівчини й запитав:

— Чим же мене вбиватимуть, хоча б скажеш?

Сей насміх був тут зовсім недоречний, і Раїс, навіть не звернувши на нього уваги, промовив:

— Щось учинять або коням твоїм, або колісниці, лоґофете.

— Коли?

— Сього теж не скажу, — відповіла дівчина, й раптом її гарні віясті очі набрякли слізьми й вона схвильовано задихала: — Молю тебе, лоґофете, не йди завтра на аґони! Щось учинять тобі, й за се вже сплачено талант срібла. Не ходи!

Савмак не відав, що й казати. Се було майже неможливо, щоб великий лоґофет боспорського царя й царський деспот, який зібрав усі можливі на гермах лаврові вінки, — й раптом отак несподівано зник, не прийшов на чергові аґони, невідь чого злякавшись.

— Хто се тобі сказав? — підійшов він упритул до дівчини й підвів її голову за тендітне, майже дитяче підборіддя. Раїс покірливо зносила його доторки, Савмак іншим часом помітив би, що хвиля рожевої млости поволі піднялась угору й залляла їй вид, обличчя дівчини зблідло, тоді взялося знітом, а далі зблідло вдруге, й вона випручалася з його пальців.

— Вона…

Голос молодої невільниці прошелестів ледь чутно, й від нього Савмакові вже вдруге, відколи зайшов до сієї світлички, побігли по спині мурахи. Він спитав, аби ще раз одчути те саме:

— Хто?

— Моя кірія, Елена.

Перевтома останніх днів далася взнаки й, не зважаючи на тривогу, Савмак легко заснув, але прокинувся з неприємним одчуттям усеохопної порожнечі. На задньому дворі пресбевта лежав горілиць От і руками та ногами підважував широку мармурову стелу. В такий спосіб він управлявся щоранку, готуючись до сьогоднішніх, найголовніших аґонів, у яких мав показати й своє вміння. Савмак нахилився над плитою, яка то підіймалася, то знову осідала, й уперше прочитав нерівно викарбуваний напис: "Перісадові, синові Левкона, онукові Сатира, басилевсові земель од Таврів до меж Кавказу, кумирові, рівному олімпійцям, присвячує Ксантіпп, син Анастасії, одпущеник".

Мертві давлять живих, сказав собі Савмак і допоміг Отові вилізти з-під важезної плити. В тому жарті була сумна істина, й він довго не міг позбутися гнітючого враження, лише за мурами Ґорґіппії поринув у клопоти сущого дня.

Місто чимось нагадувало Пантікапей, навіть розташоване було в такій самій затоці, тільки оберненій навпаки — підковою на захід. Уздовж берега тяглася широка смуга дромосу, зумисне для гермей натрамбована щебінкою. Тут і мали відбутись аґони колісниць. Накинувшись червоною хламидою представника царського дому, Савмак підійшов до свого біґа, що в довгому ряді інших бойових двоколів стирчав догори дишлем край утрамбованої смуги.

От привів коней і сказав:

— У лівого підпряжного обидві задні підкови хляпали. Може, се було?

Савмак мовчки перевіряв зброю кованого біґа. Три коротких, сто разів випробуваних у метанні сулиці були припасовані ременем, крутий скіфський лук виглядав із дерев'яної засувки в полудрабку, й Савмак добре завченим рухом натяг тятиву, принесену з дому в саквах. Стріли, десяток, як і передбачалося, мали на зрізі його власний характер "С.Д." — "Савмак, деспот". Короткий меч він почепив до череса й теж перевірив гостроту й жалючість леза. Застромлений у халяву ніж мав невеличку щербинку, але вона була здавен і не могла зашкодити, бо головним у метального ножа споконвіку вважався кінчик.

— Я коней уже пооблапував мало не під хвостами, — вдруге сказав От, і з того, що говорив не по-грецькому, Савмак зрозумів, який він схвильований.

— А ти двокіл обзорив єси?

— Вже-м і колеса скручував. Усюди — лад… — стенув плечима отрок.

Колісничий з Акри чи Кітея здивовано дослухався, як великий лоґофет розмовляє зі своїм напарником, Савмак бачив його подив, але від якогось часу се вже не бентежило його.

— Давай ще? — запропонував Отові, й той негайно припнув коней до пакола й почав вибивати притичку з лівого колеса. Добре змащена вісь обізвалася до нього тихим, але здоровим дзвоном. Підперши полудрабок плечем, От сам наставив колесо назад, заплішив бронзову тулку скабою й узявся до другого колеса. Тут теж нічого не викликало підозри.

От узявся вистукувати кованим пужалном спиці та обіддя, й суха доглянута ясенина під ударами аж співала.

— Може, дишель?.. — у десяте обійшовши колісницю, сказав навмання Савмак.

От негайно опустив дишель і щосили торгнув ним раз і вдруге, та двокіл аж співав, двигтячи всім своїм кованим тілом.

Савмак ходив кругом біґа й намагався виявити бодай якусь ознаку підступу. Якби все було так просто, подумав він, злочинцеві не заплатили б цілу гору срібла.

— Запрягай! — сказав Савмак уголос. — Дві одірвані підкови не варті більше драхми, а їм дали цілий талант.

І знову подумав, що шукати слідів злочину рано й доведеться пильнувати під час аґонів. А народ уже сходився, ґорґіпійці й гості з інших полісів займали спершу найближчі від білої риси місця, де мали початися й скінчитись аґони колісниць. Біґархи та їхні колісничі були вже всі напоготові, чекали тільки розпорядників та суддів — аґонофетів з епістатами. Їхні лави, поставлені бока до початкової риси, ще гуляли порожні, епістати лаштувалися до жеребкування, бо кому з ефебів яка доріжка випаде — також мало неабияке значення; аґонофети рушили вздовж чималого, на п'ятдесят чи сімдесят колісниць, ряду аґонавтів, перевіряючи коней, збрую, оружжя біґархів та самі біґи.

Архелая Савмак угледів аж тепер. Молодий і гарний у своїй білій із червоною смугою хламиді гектарх був схожий на справжнього Аполлона, бракувало хіба вогняних стріл у правиці.

— Видів єси тего? — кинув От, коли вони, вже запрігши, посідали в біґ.