Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
р. – 47, 1% (у ВНЗ I–IІ рівнів акредитації – 50,5%), в 1995/96 – відповідно 51,2% та 55,3%, в 1996/97 – 49, 82% (III і IV рівні), в 1998/99 – 52% (в середньому по ВНЗ).
Отже, більше половини. Хтось волів би ще кращі цифри? Будь ласка. В інтерв’ю керівника мовного департаменту Державного комітету в справах національностей та міграції стверджується, що в 1998/99 н. р. "українською мовою навчається 67% студентів ВНЗ I–IІ рівнів акредитації та 62% – студентів ВНЗ III–IV рівнів акредитації ("Українське слово", 1999, 14 січня)…
О, ця найхитромудріша статистика! Усі добре знаємо, що, починаючи з 1994 року, власне, після відомої інавгураційної промови Л. Кучми, у мовній сфері заявили себе явища стагнації та гальмування. Тут же – зростання, зростання, якого фактично … не було.
А от "відкатні", "відбійні" тенденції були точно. Не один ректор роз’яснив своїм викладачам ще в тому 1994 році, що питання впровадження української мови у навчальний процес на черзі дня вже гостро не стоїть, і тим більше не один професор чи доцент з 1 вересня 1994 року вернувся "на круги своя" – тобто до читання лекцій російською мовою. Той же, хто й до цього читав російською, але мав зобов’язання оволодіти державною мовою, нараз з полегшею зітхнув, тривко заспокоївся, тим більше, що якихось наказів чи вимогливих інструктивних листів міносвіти, які підштовхували б навчальні заклади до зукраїнізування (того типу, що їх зорганізовував або писав я, працюючи в цій установі у 1992 – 1994 роках), з другої половини 1994 року просто не надходило.
За ілюстрацію може послужити бодай офіційна довідка відділу з питань освіти, культури та охорони здоров’я Кабінету Міністрів "Про стан виконання Державної програми розвитку української мови та інших національних мов на період до 2000 року в Харківській області", що в 1997 році була подана комісії Кабінету Міністрів з питань координації роботи і контролю за виконанням згаданої Державної програми. Ось цитати з цього документу: "Не кращий стан із запровадженням державної мови у вищих навчальних закладах області, в яких кількість академічних груп, де здійснюється навчання цією мовою, в середньому становить 23 відсотки (в 1992 р.-7,7%). Ще менше їх у Харківському державному університеті (7,65%), Харківському державному технічному університеті будівництва та архітектури (7,8%), Харківському державному технічному університеті радіоелектроніки (11,2%). У порівнянні з 1994 р. намітилось зменшення вже досягнених результатів у Харківській інженерно-педагогічній академії (з 65,6% до 23,6%), Харківському державному технічному університеті будівництва та архітектури (з 20,4 до 7,8%), Українській юридичній академії (з 35,4 до 24,8%. (..) Лише в Харківському державному педагогічному університеті ведеться належна робота для впровадження державної мови. (…) З 49 вищих закладів І – ІІ рівнів акредитації, які функціонують в області, повністю на українську мову перейшли лише Красноградський і Харківський педагогічні коледжі. Водночас про готовність студентів вузів навчатись українською мовою свідчать статистичні дані. Так, у 1996 році іспити до вузів державною мовою складало 94 відсотки абітурієнтів".
Це – теж офіційна статистика. Правдива. І відбиває вона стан, типовий для десятків і десятків ВНЗ на Сході, Півдні та почасти й у Центрі України, хоча, як вже згадувалось, у 26 ВНЗ лише системи міносвіти кількість студентських груп, що вчилася б по-українськи, і дорівнювала, й дорівнює нулеві.
Але у тому й полягає парадокс, що наведена на початку цієї бесіди статистика теж правдива. Інша річ, що вона – лукава, з великою хитринкою. Бо що являє собою показник, що його бере до уваги міністерство освіти, – "частка академічних груп, у яких викладання здійснюється українською мовою"? Один або два викладачі читають по-українськи – і вже можна приплюсовувати?
Саме так. Отож і приплюсовували й приплюсовують, і виходить з цього, як нам належить вірити, неабияке зростання. Насправді ж, це показник, який дозволяє ректорам (а разом з ними й міністерству) гарно припудрювати дійсний стан справ. Тож чому не вимагати іншу, надійнішу цифру, а саме: кількість викладачів, які читають свій предмет українською мовою (на даній кафедрі, на даному факультеті, по ВНЗ в цілому)? Ясна річ, окозамилювання у цьому разі мало б бути менше. Що ж до того, що воно існує, не сумніваймось – надто вже гарну школу щодо цього було пройдено ще в часи СРСР. Не вірю я, наприклад, у 100% україномовного викладання, якими хизується ректор одного з провідних ВНЗ Києва, оскільки точно знаю, що в підрозділі цього закладу, який готує міжнародників, лекції читаються переважно по-російськи. Так саме знаю й іншого досить приємного у спілкуванні київського ректора, який для звіту до міністерства подає цифру 38%, хоча його студенти стверджують: за 5 років навчання по-українськи у них було тільки два предмети – ділова українська мова та політекономія…
А окрім згаданої, є і ще одна хитринка – та, що виведений середній показник по Україні (наприклад, за профільними групами ВНЗ) цілковито маскує той факт, що її, цю середню цифру, витягують переважно ВНЗ Заходу і Центру України, тоді як частка студентських груп, що вчаться державною мовою, складала (знову офіційна статистика): у Луганській області – 6,23, Донецькій – 11,21, Запорізькій – 17,6, Миколаївській – 33,03, Дніпропетровській – 36,09, Одеській – 39,32, Херсонській – 40,56 відсотка. Непоодинокі випадки, коли дещо ніби обнадійливий показник по тій чи іншій групі ВНЗ витягують лише один або два заклади. Так, цілковито український Дрогобицький нафтово-технологічний технікум дав підстави міністерському чиновникові веселити нас певними зрушеннями у гірничій групі ВНЗ І – ІІ рівнів акредитації, де всього нараховується 14 закладів. Мовляв, середній показник тут щодо українських груп – 15, 6%. Хоча насправді що це означає? Ніщо інше, як те, що в Дрогобичі по-українськи вчиться 100%, а в усіх інших – українського навчання або до якихось 10 %, або й круглий нуль.. Або й по групі технікумів хімічного профілю. Всього їх в Україні 7, а середній відсоток українських груп – 16,69% – дарував для статистики лише Калуський хіміко-технологічний технікум. У всіх інших – знову ж таки нуль…
Щодо правдивої ситуації з україномовним викладанням у десятках і десятках ВНЗ на переважаючій частині території України, то навряд чи чимось посутнім вона відрізняється від тієї, що її характеризує на прикладі свого закладу викладач Придніпровської державної академії будівництва та архітектури О. Гордієнко з Дніпропетровська. Є тут кілька груп, що оголошені україномовними. Та "хіба ж не для паперу, якщо більшість предметів читається по-російськи? А для міністерства цифру подають "справну"… Мої ж домагання, щоб стан справ відповідав статусові цих груп, розцінюються як екстремізм, як і докази, що в Ізраїлі не вчать студентів по-арабськи, арабів – на івриті, а німців – по – французьки. Опінії шарикових це не може змінити, оскільки вони мають себе за місіонерів на нашій землі. Даруйте, але я завжди в цих випадках згадую про мавпу, яка також вважала себе місіонером, бо вважала своєю місією навчити людей лазити по деревах. Думка мавпи про те, що на деревах краще, аніж на землі, правдива, але тільки для мавп… Зрештою, в Америці живе багато негрів, але ж вони не прагнуть перетворити Америку в Африку."
Але і ще деякі офіційні, близькі таки до точних цифри варто назвати: всього нині в Україні вчиться по-українськи 65% від загальної кількості учнів шкіл, а першокласників у 1997/1998-му навчальному році – 67,7 %. Отже, тим більше не може не виникнути запитання: якщо відчутно різняться між собою темпи українізування загальноосвітньої школи і ВНЗ, то як накажете здобувати вищу освіту випускникам українських шкіл? Знову, як і в часи СРСР, переучуватися по-російськи? Терпіти цей поглум вже у власній державі?
О, що то таке переучуватися, добре пам’ятаю з власної біографії, коли вже на вступному іспиті до технікуму мучився, боячись запитати екзаменатора, що то означають оті позначення в екзаменаційному білеті – "слагаемое" та "касательная". (То О. Білодід вважає, що переклад не потрібний – бачте ж бо, як "однаково" звучать відповідники до українських "доданок" і "дотична"!).
А до речі ж, мережа т. зв. технікумів і загалом ще майже не охоплена мовними вимогами – так ще тривко затримується у ній есесерівсько-російський час, так рідко порушується спокій. Якщо ж і порушується, то ось який буває ефект.
Пише В. Надєждина з м. Дебальцеве на Донеччині: "Рік тому міносвіти проводило атестацію технікуму, в якому я працюю. Готуючись до цього, керівництво технікуму змусило нас перекласти українською мовою навчальні програми, плани, іншу документацію, запровадило навіть читання українською кількох дисциплін, до чого цілком нормально поставились студенти. Одначе як тільки переконалося, що комісія з Києва й уваги на ці старання не звернула, враз дало повний відбій. Нині про ту "українізацію" згадують лише зі сміхом та зневагою. То скажіть – якщо готувалися, а потім поставили хрест, то на кому тут лежить провина? Я думаю, що передовсім на антиукраїнському Києві, безпринципному, безалаберному, який не хоче і не вміє поставити чіткі вимоги стосовно мовного законодавства".
А ще ж самовільно, виклично-цинічно у ставленні до державної мови функціонує сьогодні й мережа приватних вищих навчальних закладів. Як мовиться, колишні бастіони зросійщення освіти зміцнилися десятками і навіть сотнями нових.Тільки хто та коли і від них зажадає статистики стосовно мови навчання? А нема ж кому іншому це робити, як тому ж таки міністерству освіти. Воно бо видає ліцензії (має, отже, й право відібрати), саме на нього покладена функція (це записано в положенні про міністерство) коодинувати, спрямовувати всю освітню справу в державі – незалежно від того, якого галузевого підпорядкування той чи той навчальний заклад.
Висновок, до якого наразі я веду, самоочевидний: державному органові належить значно повніше використовувати і державну владу. Надто ж після того, як десь у 1995 році позитивно було вирішене й питання т. зв. подвійного підпорядкування (органів освіти та навчальних закладів на місцях).
