Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
Що батько, що Бог, що пан – усіх треба слухати, хоч би як пручалось серце.
І спересердя Матвій стиснув кулаки, від чого старенька бузинова сопілка розламалась надвоє.Він озирнувся й побачив, що обидва музиканти вже на дорозі, і вже їх нима, тільки закурилось.Він кинувся за ними, спіткнувся і впав...
Хата край села.Вечір.
Велике колесо місяця зависло над крайньою хатою, де блимав червонуватий вогник каганця, незважаючи на пізню годину.Маленька така хатина, стара, вросла в землю, з обшарпаними негодою боками.Проте кожен подорожній знає, що саме в таку хатину, що стоїть віддалік, можна попроситись на ніч. Бо ті, хто живе у ній, ніби перебувають на межі двох світів, і не бояться нічого.Мають надто мало, щоб боятися.Ось до такої крайньої хати й прибився Матвій Домницький, знесилений холодним дощем, що падав уже другий день. Не те, щоб шукав її зумисне: мусив тікати від напасливих псів, що гнались за ним від церкви, а один вкусив навіть за литку.Жовте листя поцяткувало розкислу дорогу, і пси осені доганяли Матвія, як загнаного оленя.
Швидко сутеніло, дощ став сильнішим, а під хатою була суха призьба й стіна, що зберігала в собі тепло літа.Пахло сухим зіллям, не сіном, а квітами, що зв’язані в пучки, висіли під стріхою.
Жінка, що сиділа за веретеном, випрядала долю тих, хто наближався, гнаний псами осені до неї. Від хвилювання нитка виходила нерівною: то загрубою, то затонкою.Та й пряла вона не для того, щоб нитка пішла на полотно для сорочки. У сні їй приснилось, що вона б’є свого небіжчика вітця, який мертвий і страшний насмілився переступити поріг, а,отже, крім переміни погоди, це означало, що хтось приб’ється до неї.І хотіла знати, хто. Один раз уже вогненний змій спалив їй хату, і вона пішла туди, де ніхто її не знав.Відтоді минуло кілька літ, вона називала себе вдовою, а люди знали її як чарівницю.І якщо щось ставалось у селі, то мусила пильнуватися, хоча в нічому не була винна. Знала, де буде тікати.З комори мала виритий потаємний хід до яру. Бо то не перше було село, де вона купувала собі хату, завше крайню.
Хотіла прожити життя в спокої та мирі, скільки їй суджено, аби лиш не надто багато.Пряла, тримала невеликий городець, варила помічне зілля, як вчила її колись тітка. Відробляла панщину, ходила до церкви, але все одно різнилася від інших людей, була для них чужою. Ніби мала на собі невидиму печать, і, куди б не йшла, була оточена невидимим колом, через яке ніхто досі не зважився переступити. Вона знала, що те коло зробила собі сама, що то був знак для інших: не руш мене, не завдай мені болю. однак люди могли відчитати лиш першу частину того послання, а другу – ні.
Звали її Докія.І долею її була крайня хата, котру зараз сік дощ.Оскільки вона мало знала людей, то спершу вважала, що ті майже такі самі як вона: наділені чуттям небезпеки, вміють тлумачити сни, часом вгадують, хто зараз щось скаже, і таке інше, тому й не думала, що має дар. Або просто не хотіла про це думати.
Крайня хата мала переваги й недоліки.Сюди не сягав вогонь, як була пожежа, звідти легко було втекти через яри, що тягнулись аж до далекого лісу. Але й допомоги не було.Чи тяжко заслабне, чи хтось напасливий і прикрий захоче поглумитися над самітньою вдовою.Тому від такого життя її чуття надзвичайно загострились: досить було Докії глянути на незнайомця, щоб дізнатись, що робиться в того на душі.Нераз думала, дивлячись на далекий Чорний ліс, що там її б ніхто не дістав.Якщо Господь захоче забрати її, то піде вона туди вмирати, як дикий звір, на звірячий цвинтар, про який чула, ніби туди сходяться немічні старі тварини.Навіть бачила сон: як лежить вона на опалому листі поруч з мертвим ведмедем і мертвою сарною, а сріблястий туман хвилями котиться з височезних буків та дубів.Жити на межі, ніколи не переступаючи ні на той, ні на отой бік, — тяжко, а у хвилю смерті доведеться лягти на якийсь бік: людський чи звіриний.Їй здавалось, що вона вибере Чорний ліс.Се давало неабияку полегкість: знати, що існують двері, через які можна вийти.
А щодо тих, хто випадково чи невипадково опинявся у її крайній хаті, то вони думали про сховок від темряви та негоди, і ні про що більше.Відходили не озираючись, бо у кожному селі, в кожному зі світів завжди знайдеться крайня хата, господар якої чутливо спить уночі, а вдень раз по раз виглядає у вікно. Вона побачила молодого чоловіка в самій сорочці, що прилипла до тіла, кров на його грудях, те, як він брів босий по болоті, засліплений дощем, і серце їй пронизав гострий жаль, що затьмарив їй розум. Хоч то міг бути Вічний Жид, навіть сам Нечистий. Нічого не могла з собою вдіяти: серце мала більше, а розум менший.
Докія не вийшла з хати, не стала на порозі, тримаючи за спиною ломаку.Завше могла сказати, що зараз покличе господаря, мурового хлопа, якщо то був якийсь заброда. Серце їй стислося і не відпускало, руки й ноги похололи, а нитка на веретені урвалась.
Ніхто не поторсав двері, тільки здригнулася стіна від призьби, з чого Докія зрозуміла, що хлопець притулився до стіни, між дверима та вікном. Матвій знеможено сів, заплющив очі.Тут було сухо, навіть тепло, й вітер більше не шпурляв у нього пригорщі дощу.Пахло димом, старим деревом і сушеними грушами.Він не знав, чи є хтось у хаті, головне, щоб його не побачили, не прогнали в пустку осіннього поля. Відчував, що дійшов до крайньої межі втоми й розпачу, але знав, що знову оживе, коли почує голоси скрипки і флейти.Часом вони йому причувалися увісні, він зривався на ноги, вдивлявся у темряву.Знати, що це тільки сон, було гірше ніж смерть.
У спині кололо, горло спеклося, і він підставив долоню, щоб напитися дощівки. Від холодної води кинуло в дрож, його тремтіння передалося хаті, а Докія відклала веретено і вийшла.
Матвій дав себе завести до хати й посадити коло столу.Відтак з нього стягли мокру сорочку й штани, завинули плечі веретою, влили в рот якоїсь теплої страви. То була жінка.Вона щось говорила, але у хлопця у вухах стояв шум, і він не міг нічого розібрати, може, вона говорила своєю, а не його, мовою.
Докія спитала, як його звати, і куди він йде, та невдовзі зрозуміла, що хлопець недужий, виснажений, і, може, навіть німий.Вона не могла собі уявити, де той блукав досі, але розуміла, що хлопець дійшов у чомусь краю, й не годен йти далі. Ще коли завивала його веретою, побачила на сорочці, там, де серце, засохлу кров, і се її дуже збентежило.Вона розпалила в печі, поклала хлопця на припічну, накривши поверх верети кожухом, а потім кинула в горнець сухих ягід дикого бозу, патичків малини й липового цвіту.
Матвій відчував під плечима тепло, і не мав сили перевернутись на бік.У хаті споночіло, лише відсвіт вогню блукав по чорній задимленій стелі.А далі прийшов глибокий цілющий сон.Вогонь поволі згас, і жінка полізла на піч. Як подумати, нічого незвичайного не сталося. Їй нераз доводилось рятувати подорожніх, часом поранених. Дехто обіцяв повернутися й віддячити їй сторицею, і спершу вона чекала: ось мине зима, весна, літо, а там уже й осінь. Однак усі пори року залишались для неї порожніми.Ніхто не повертався.
Але цей хлопець був інший. Вона не була певна, що він затримається в неї.Може, завтра вона прокинеться, і він розтане, як дим, відігрівшись, бо від цього зілля дістаєш велику силу.Вона ще вкинула туди дрібку меду й грудочку масла.Те, що нендзний, босий, пусте.Але сорочка з доброго полотна, хоч брудна й подерта.Десь напали розбишаки і обібрали.Таке буває. Життя, однак, лишилося при ньому.Тільки погляд його непокоїв – у ньому світилась несамовитість.Може, він сам розбишака, готовий на все, що втік з темниці? Для таких люди – не люди, Бог – не Бог.Що буде, як його знайдуть в неї в хаті? Якусь мить Докія міркувала, як звичайнісінька собі жінка, бо все вказувало на звичайну історію чи то пограбування, чи втечі.Та наступної миті вона вже думала по-іншому, згідно до своєї справжньої сутності – безстрашної, сильної, гордої. До неї прийшов хтось такий самий безмежно самотній, як вона, і немає значення, коли він піде і куди. Він завжди буде з нею, бо їх єднає щось спільне.
З-під припічка виліз хатник і заходився поратись в хаті.Вона відчула його напруження, а далі страх, що чорним волохатим клубком котився з кутка в куток. Хатник шкрябнув нігтем по порожньому горщику й завмер прислухаючись.Озвався дощ за вікном, ніби чекаючи слушної нагоди. Попереду була довга-предовга ніч.Не всім судилось пережити цю ніч: не всім звірятам і людям. Тієї ночі осиротів колишній пахолок пана Домницького, Івась, хоч доля його визначилась раніше, ще тоді, коли він наповнився дивовижним зеленим світлом. Тиша настала після ночі, наповненої хрипінням вмираючого батька, що застудив собі легені перед першою пречистою, і хлопчик відчув полегкість.Сестра Маруся ще тільки розкривала рота, щоб заголосити і плачем збудити малих, але він приклав палець до вуст.Тишу треба було втримати ще хоч на мить.За цю мить він уже все вирішив. Сестра була вже віддана і жила без свекрухи.Вона забере до себе менших братика й сестричку.Але Івась був уже великий і мав іти знову на службу чи в науку до когось.Ніхто не знав, що хвороба батька лише затримала його від вирішального кроку.Через дев’ять днів він вирушив до Чорного лісу, з одною переміною сорочки, хлібом у торбі й кількома грошами, що дала сестра, не знаючи, куди насправді він прямує.Він минув крайню хату, бо світило сонце, і кущ шипшини з червоними ягодами сказав йому: " Не йди туди. Ти ще здибаєшся з тим, хто там є."
Власне, саме тоді приблудний Матвій ходив з Докією по яру, збираючи хмиз.Він вже майже одужав, але ніяк не міг зважитися піти назустріч зимі.Та й ця, не така вже й молода жінка, чимось приворожила його.У ній була така сама глибина відчаю, як у нього. А може, справа була в доброзичливості, милосерді, від яких він відвик, хоча раніше, в домі батька, не потребував їх аніскілечки. Йому подобалося також, як вона дивилася на нього, як торкалася, приміряючи сорочку з грубого полотна, яку пошила власними руками. Був би він старшим, досвідченішим, то скористався б цієї довіри, або пішов би геть, вважаючи Докію чарівницею. Як ті, що приходили до крайньої хати.
Що їх зближувало – те і розділяло.Чи ці дві самотні душі дивились разом на місяць, чи визбирували сухі гілляки, розкидані вітром, чи лущили квасолю – між ними була стіна мовчання.Не йшлося про звичайну бесіду, яка конче виникає між людьми, що їдять борщ з однієї миски, а розмову про речі важливі для кожного.Матвій нічого не знав про Докію, вона ж нічого не знала про нього.Занурені в тишу осені, яку порушував лише свист вітру й крик ворон, вони ніби забули про свою роль у грі, замисленій кимось чужим, однак пишались тим, що їх обрали серед тисяч інших людей.
Та якось у неділю дзвони розірвали тишу навпіл.Уже розвиднялося і перше, що подумала Докія: " Татари!" Їх не було за ті два роки, що вона тут прожила, а мешкала раніше вона в горах, куди орда рідко набігала.Але тут був діл, і лише на обрії виднілась смужка Чорного лісу.В лісі добре ховатись від будь-кого.
Татари чи не татари, але дзвін бив на сполох.Докія рада була, що ще не встигла розпалити в печі.Вона саме розчісувала волосся, уникаючи дивитись на Матвія.
