Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
Це дуже не сподобалося пану Лукашеві.Не відповівши нічого, він вийшов у спекотний ярмарковий тлум.Перед очима шляхтича постали картини, бачені ним колись у Сілезії, що розповідали історію блудного сина.На одній з них була сцена в корчмі. Може, Матеуш сидить десь і п’є, з дівкою на колінах? Однак се якось не узгоджувалось з тим хлопцем, якого він знав від малого.Та й без коня, без пристойної одежі, без грошей – куди той міг подітися?Радше міг опинитися в якомусь монастирі.Ся думка понесла його з торговиці, обдарувала надією. Монастир – се найліпше місце для чоловіка або жінки, які не можуть жити в світі сьому, що вимагає від них обов’язків, не властивих їхній вдачі.Се пояснило б майже все.
Матвій завис над землею на три долоні, але цього ніхто не зауважив.Руки повисли вздовж тіла.Під ним була порожнеча, довкола була порожнеча, бо ніхто не хотів свідчити ні за нього, ні супроти нього. Але те було йому байдуже. Він просто висів, не почуваючи жодної незручності.
Легенький вітерець, що підносив його над землею,зник, і хлопець відчув погляд, який пік йому лице.І причувся йому голос пана радці, Миколая Р., якого завжди трохи побоювався, як боїться молоде деревце чоловіка, що проходить повз нього з сокирою:
— Що ти тут робиш, Матеуше? Тікай звідси!
І хлопець впав на землю.Довкола нього роїлися оси, припадаючи до ягід, що стікали соком.Він не вже не пам’ятав, що було перед тим.Просто дуже боліла голова.Певно, від сонця. Матвій підвівся, трохи хитаючись, і пішов, даючи кожному дорогу.
Феська, побачивши ката, що прийшов просто на неї подивитися, призналася, що колись вродила дитину, задушила і втопила. І що поробила на смерть тому, хто допровадив її до тяжі. Про зарізаного хлопця ніхто їй не випоминав, бо той зник, забравши з собою усю пам’ять про випадок на жидачівській торговиці.
Орішківці. Піч.
Власне, від села залишилась сама назва поля, на якому росло зараз жито.У житі сховався підмурівок дзвіниці, розмитий за 15 літ дощами, зате видно було рештки великої печі.І ще яблуню.Стовбур згорів, і від нього розповзлися пагони.На покрученому гіллі росли тепер дрібні яблучка. Дереву ніяк не вдавалося підрости.Від близькості вогкої землі гілля пустило коріння, і лише одна гілля пнулась догори, обіцяючи колись стати справжньою яблунею.Жито було високе й густе, як щітка, бо виросло на землі, що вигоріла дощенту, а потім вітри рознесли попіл, дощі й сніги загнали сю сіру субстанцію вглиб, і ще на цьому грунті два роки виростала трава.
Орішківці були не єдиним селом на Журавенщині, котре спалили тоді татари. Погоріли ще Сугрів і Дзюрки.Іноді, через якийсь час, вцілілі мешканці верталися, копали землянки, а потім починали спинатись догори, як та обгоріла яблуня.І село відроджувалось знову. Та найчастіше не було кому вертатися додому.Хто не згорів, не зітлів, стятий шаблею чи підкошений стрілою, той опинявся там, звідки не вертаються – в неволі.Декому велося там незле, і не хотілося йти знову під руку захланного дідича.Приймав чужу віру, міркуючи, що Бог – один, просто його називають по-різному. У такому разі боялись козаків, як колись татарви, бо вони жорстоко розправлялись з перекинчиками. Кому ж було зле, той, звісно, утікав додому чи приєднувався до козаків і мстився: убивав, гвалтував, спалював, грабував.Отож, світ перебував у такій собі хисткій рівновазі.Усе залежало не від політики, а від того, скільки людей на одному боці, а скільки на іншому; скільки відомщено, а скільки покривджено.Тобто від маси.Окрема душа не вартувала нічого, хіба могла виспівати, виговорити свою муку і велике терпіння. Як подумати, то по-справжньому чоловіка прив’язувала і вабила до себе лише така дрібниця, як кусник землі, на якому стояла його хата, та, може, ще надія, що десь у чужому селі відшукаються кревні.Але й цього вистачало, щоб перебороти страх.І воно було сильніше за всі армії та орди на світі.
Траплялось, село трохи посувалось туди, де начебто було безпечніше, і називалось так само, або трохи змінювало назву. Орішківцям не судилось відродитись.Землю розорали, залишивши чомусь піч та підмурівок дзвіниці, можливо, для того, аби позначити межу володінь.Піч мало чим нагадувала піч, бо не мала комина – палилася на чорно, а дзвіниця нагадувала зруб криниці.На її вичовганій долівці ніяк не вдавалось прорости траві.
На долівці спав чоловік, з одежі дрібний шляхтич, але геть зарослий і обдертий.Скрай поля ходили буськи і круки, ніби пильнували його сон. Буськи насправді збирались у вирій, а круки вишукували щось у розмоклій від недавніх дощів землі.Може, сподівались знайти там щось блискуче, бо невідомо, що було до того зниклого села: якесь інше село, місто, замок.
Чоловік був вимащений сажею, бо ночував у печі, як у норі. Він сам не знав, чи ця земля була колись його чи ні. Міг помилитися, бо пішов на службу ще дитиною, і ніколи не вертався, аж донині. Коли служба його скінчилася.
Він ночував тут уже кілька днів.Не міг покинути цього місця.Як тільки виходив край поля, щось його завертало.Почував такий страх, що ноги йому німіли, й нападав плач.Іноді йому ввижалися чорні вершники на чорних конях, без лиця.Наставляли на нього блискучі списи, і не пускали. Часом перед очима бухкав огень і клубочився чорний дим. А іноді стрічала його якась музика, така смутна, що тікав, аби серце не розірвалось. Плакав ще й від того, що крила його поламались, коли він упав акурат між тим, що було дзвіницею, і тим, що було піччю.Пір’я обсипалось, і він на ньому спав у печі, а кості склав у кутку.Уночі вони часом торохкотіли, нагадуючи про нетривалий політ. А на його тілі ще не зажили рани від падіння.
Не знав, куди йти.Теребив колосся, збирав у лопух росу, і не можна сказати, щоб це було уже так зле. Птахи співали над ним, сюрчали коники, літали метелики та мухи, й часом у ньому оживали відчуття дитинства: безпричинна радість і солодка захищеність. Вони п’янили наче вино, насувались тисячею звуків і запахів. І може тому на сторожі їх стояли вершники на чорних конях та стіна вогню.
Але він знав, що прийдуть женці з серпами, зітнуть жито, і він змушений буде покинути свій притулок. А далі ще гірше – зима, сніг, мороз.Чув, що є печери, геть далі, і зовсім близько Чорний ліс. Але піч була до нього така добра. Піч його дитинства.Була замість мами.
Якось пополудні він почув писк у житі, й кинувся туди, щоб порятувати якусь малу істоту від великого хижака.І побачив ласицю, котра наступала на щось кошлате, яке завзято оборонялось загостреним патичком, і вже знемагало від ран.Чоловік криком і тупанням відігнав ласицю, і та рудою змійкою шелеснула в жито, дуже неохоче, бо від запаху й смаку крові втратила контроль.Чоловік нахилився над звірям.То була якась кошлата почварка завбільшки з кошеня, з крихітним людським личком.Важко дихаючи, істота опустилась на землю.Спершу чоловік злякався, а далі, побачивши, що почварка спливає кров’ю, відірвав смужку від сорочки й перев’язав рани, а тоді взяв на руки й поніс до свого дому – печі.По дорозі раптом згадав, що то може бути хатник, котрий є у кожному порядному домі. Для хатника треба ставити грудочку каші на ніч, чи черепок з молоком, і, боронь, Боже, щоб не дати до страви солі. Сам він, будучи маршалком, лягав пізно і нераз бачив якусь кошлату тінь в покоях чи на кухні. На жаль, ця істота нічого не говорила, тільки часом тихо стогнала. Голос у неї був, напевно, ще тихіший.Та й чи бесідували хатники з людьми? Хто зна...Їм, як котам, важливо, щоб був дах над головою, теплий припічок, і щоб люди дбали за них.Чомусь йому подумалося, що усі ці істоти, що їх ксьондз обзиває бісівськими вилупками, мусять тепер ховатися.Але ж хатники не бояться ні хреста, ні свяченої води.Може, се їм і неприємно, але мусили змиритися. Тепер кожну хату посвячують.
Думки в нього почали плутатися, бо всі ці дні він спав, ослаблений голодом і нічною вогкістю. Ніколи не снилося йому попереднє життя, а щось тепле й солодке, як дитині, що лежить в колисці.Часом м’які котики тулились до нього, часом він був ніби загорнений у пір’я,часом у свіже пахуче листя.А коли прокидався, то відчував страх. Навіть худобина знає, що прийде зима, бо сам Господь запровадив переміни в природі.І вершники на чорних конях його не пускали. І вогонь у людський зріст.Біда.
Прокинувся він, бо мусив прокинутися. У темряві горіли червоним очі хатника і він хрипів. " Кінчається, " — здогадався чоловік, і так йому стало шкода бідолаху. Бо міг би видужати, і вони б придумали, як перейти межу поля. Він простягнув палець, щоб помацати лоба хатнику, і відчув, як зуби вп’ялися в той палець.Так заболіло, що він втратив на мить свідомість. Коли отямився – була тиша.Мовчали цвіркуни, мовчало жито, мовчали миші в своїх нірках. Така тиша настає, коли душа відлітає від тіла.Він подумав, що сам вмер.Але усе ще болів укушений палець. Його кінчик світився ледь зеленуватим світлом.Він підніс його до очей, і поки світло згасало, встиг роздивитися хатника.Лице в того розпогодилось, очі мав заплющені, і здавався довшим, хоча й мізернішим. Бо коли дух виходить, тіло спласає.Він не раз бачив. Пережив дві моровиці: підчас першої вмер отець, а після другої – мати.І тут палець знову засвітився ясніше, і чоловіка пронизала думка: та ж пан-господар теж умер, і щось мусило трапитись з домом. Бо чого б хатник прийшов до нього. По тому в його серці утворилась пустка й почала ніби засмоктувати чоловіка всередину.Мертві випромінюють страх.Він не знав, що робить, але закопав тут-таки в печі тіло хатника, завинувши його в шмат сорочки, й виліз надвір. Небо блідло.Здалеку озивалися півні.Срібно блищало жито, вкрите росою.
Палець засвітився знову. Чоловік чекав, яка тепер думка прийде до нього, але нічого такого не було, тільки наростало гупання серця.
А потім, як сонце почало сходити, з’явилося троє косарів: двоє старших і хлопець, майже дитина.Мали при собі клумачок з хлібом і глечик з водою.
Чоловік розвернувся і пішов у протилежний бік, туди, де мало заходити сонце, де чорнів на обрії безконечний ліс.Він зрозумів, що втомився від людей. І не хоче їх бачити.Знав також, що чорні вершники на чорних конях, стіна вогню, й несамовито сумна музика більше не стерегтимуть його.
Село.Весілля.
Хлопець йшов дном яру, де вже сизіли ягоди терну, провісники перших заморозків, на плодах шипшини зелень статечно переходила в жовтизну, довгі пасма висохлої трави мішались з темнозеленими твердими стеблами кропиви, сірі лопухи приховували ледь помітний струмочок.Усе було майже дозріле, усе перебувало на межі, переступивши яку можна говорити про виконання призначення, і спокійно віддатись сну, після чого прокидаються або ні.Залежно від того, ким ти є: травою, деревом, метеликом чи кротом.Сонце щедро освітлювало дно зовсім неглибокого яру і стежку, що провадила ним.
Дорогу хлопцеві перетнув кущ дикого бозу, щедро всипаного кетягами ягід.Він взявся за нього рукою, і долоня забарвилася чорнильним соком.
