Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
– Зима – то не жарт.
— Я не хочу звідси йти, — так само тихо відказав Івась.
— Думаєш, я хочу?
Бо у світі людей їх ніхто не чекав і не зробив запасів для них на зиму.Та й взимку важко знайти службу. Поки наймешся, замерзнеш під плотом чи замете снігом у полі.
— Вам і не треба йти, люди, — сказав чоловік-олень, і від нього повіяло такою впевненістю, що серце потепліло, а від нього спина й ноги, а руки мав теплі, бо тримав їх над вогнем. Боніфацій подумав, що їх відведуть до тих, хто живе під землею, і з цим заснув втішено у своєму курені.
Наступного ранку Боніфацій прокинувся, як йому здавалось, пізно. Але то просто випав перший сніг, додавши ранкові білого світла, а повітрю терпкої свіжості.Коли Боніфацій збудив Івася, надворі вони побачили, як чоловік-олень засипає невеличке багаття снігом, а поруч стоїть дерев’яна чаша із паруючим пивом.
— Що ти робиш? – хотів спитати Боніфацій, але Івась смикнув його за рукав.Він завжди чомусь знав більше, ніж старший Боніфацій.
— Не бійся, — мовив Івась і пішов уперед.
Чоловік-олень всміхнувся до нього, підняв чашу, надпив з неї, а тоді подав малому.Той озирнувся на Боніфація і на його обличчі з’явилась тінь сумніву. Боніфацій хотів крикнути, щоб не пив.Може, те питво не шкодить лісовикам, а чоловікові від нього буде лихо. Але язик примерз до піднебіння. Івась випив, а тоді чоловік-олень сам підійшов до Боніфація, простягаючи йому питво.
Хоч би сказав що. Боніфацій окинув оком галявину, де майже не було слідів.Чоловік-вепр кудись щез. Боніфацій зрозумів, що це випробування, і він мусить його перейти, долаючи внутрішній опір. Він дивився на Івася, а той дивився на небо, з якого почав падати сніг. А потім випив решту трав’янистого густого напою, що пахнув димом.Нічого не сталося. Чоловік-олень повів їх до нори, наповненої листям і показав жестом туди лізти.Першим поліз Івась, за ним Боніфацій.Там було м’яко і затишно.Чоловік-олень завалив листям вхід і підпер знадвору гіллякою.
— Не бійся, Боніфацію, навесні ми прокинемось, — запевнив позіхаючи Івась.
— А як ні? – стривожився Боніфацій.
Може, це смертне зілля? Та ні, чоловік-олень теж його пив.І він теж пішов до своєї нори, хоча олені взимку не сплять.І люди не сплять.Хоч то було би ліпше для них. Не довелося б тратитись на дрова, харчі та одежину.
Сніг усе падав і засипав сліди.Ніхто тепер би їх не знайшов. Але й ніхто не шукав.
Дорога до монастиря.Весна.
Пан Лукаш мав на лиці кислий вираз.Всупереч його думці, що виїжджати в день Марса небезпечно, Миколай призначив на цей день від’їзд до монастиря поблизу Раделич.Мав оборудки у Львові, й не хотів вертатись до Журавно. Усе робив так, мовлячи, що Божа воля сильніша за зорі, наче Всесвіт не Господь створив, а диявол."Легше , — казав він, — усі свої нещастя звалювати на затемнення Місяця, на рух планет замість того, щоб шукати причину у власній вдачі."Отже, про волю Божу тут не йшлося, і таким чином Миколай суперечив собі.Може, у його випадку вдача й справді вплинула на фортуну, бо пан Миколай не стратив досі ні дітей, ні жони, ні маєтку.А Лукашів єдиний син помер, тільки-но вхопивши повітря, у суботу, день, коли народжуються люди самітні й понурі.Можливо, малий Каспер не захотів мати таке життя, і в райському саду йому значно краще. Зрештою, пан Лукаш не вважав відсутність дітей таким уже великим нещастям.Жона його вмерла, то за нею він банував, а діти...Знаком, що у цьому світі не варто жити, була біда, що спіткала Олександера Домницького: двоє синів згинуло на війні, а третій довів вітця до смерті, й сам пропав.
Невдовзі мав бути рік, як рід Домницьких скінчив своє земне існування, тому відвідати отця Григорія було справою честі. Миколай написав листа старому, але відповіді не отримав.Збирався поїхати туди вже давно, але справине відпускали. Лукаш сам не хотів їхати, боявся.Після смерті Олександера він якось змалів, усохся; серце його наповнилось старістю, як чаша вином, і він мав її випити або нахильцем як добрий шляхтич, або по краплі як філософ.А не шукати мертвих поміж живих, що вони збирались з Миколаєм зробити під прикриттям благочестя.
Перед Великоднем вони поставили пам’ятники на могилах Домницьких, виконавши перед світом свій товариський обов’язок.Однак існував ще інший світ,перед яким у них теж був обов’язок, значно поважніший, бо йшлося про спасіння душі, аби не постати перед Господом з нечистим сумлінням. Є віра показна, а є віра глибока і щира, і обидва добре се розуміли, будучи мужами, чиє сонце не сходило, а заходило.
Отже, після Великоднія двоє шляхтичів вирушили в недалеку мандрівку до православного монастиря.Утім, нічого дивного у тому не було: церковне питання ще не розірвало суспільність, кривава ворожнеча ще мріла десь на обрії, зблискуючи поодинокими рухами меча. Везли з собою дари: вино, полотно і мед.Не знали навіть, чи живий отець Григорій. Лукаш сподівався побачити знаменитий монастирський сад, слава про який дійшла і до Журавно.
Попереду їхали верхи Лукаш з Миколаєм, за ними візок з припасами і дарами супроводжувало четверо гайдуків. Небагато людей, але Лукаш з Миколаєм теж могли стати супроти грабіжників.Ще до обіду вони переїхали Жидачів, вступаючи в бесіди зі знайомими шляхтичами та купцями, а вже потім могли зосередитись на самій мандрівці. Бо в цій спільній подорожі було щось хвилююче.Хоча, звісно, молодість давно минула, перспектива пригод більше лякала. ніж збуджувала.Але вони квапились до монастиря, щоб скинули тягар з плечей, підозрюючи, що це нереально. Чоловік, як відомо, старіє від тягару, що його не може позбутися.
День був приємний, теплий. На полях трудились орачі та сіячі, як за часів Гесіода, і ця картина зворушувала.Природа оновила землю, намагалася залатати згарища, заліснити пустку.Минуло б отак літ зо тридцять, і не лишилося б ані сліду від руїн гвалтовно нищеного людського побуту, навіть рани душі зарубцювалися б.
Дорога не цуралася ні пагорбів, ні низин, ані лісу, потічків та річок, що у повінь ставали нездоланною перешкодою для подорожніх.Тому найчастіше корчми та заїзди ставилися в таких проблемних місцях, там же й були кузні.Сама ж дорога, уся в ямах, могла бути мокрою або сухою, залежно від погоди. І хоч нині був день Марса, день пригод та несподіваних зустрічей, пан Лукаш забув про це і, похитуючись в сідлі, навіть задрімав.Вітер все ще був холодний, наганяючи із заходу важкі свинцево-чорні хмари.Вони ще були далеко, ті хмари – можна встигнути до двору Лешка Грибовецького, родича Лукаша.
Шлях їм перетнула невелика річечка.Подорожні злізли з коней, щоб дати їм напитися, а собі розім’яти ноги. Поміж вербами були порозстелювані широкі смуги полотна для вибілювання. на тлі молодої травиці воно аж сяяло.
— Колись ще замолоду, — посміхаючись мовив пан Миколай, — чув я у Франції одну оповідку.Ніби й була вона мені зрозуміла, ясніша яснішого, але тепер на схилі віку, та ще після отих страшних подій, згадалася знову.І весь час крутиться мені в голові.
— А що за оповідка? – поцікавився Лукаш, щулячись від вітру. – Може, ти вже розповідав мені?
— Про сорочку.
— Сорочку?
— Трьох лицарів і сорочку. Ні, не пригадую, щоб я комусь розповідав.Почув і забув.Я тоді довго був сам: вертався додому, бо треба було навідати хорого вітця.Тебе й Олександера зі мною не було, пам’ятаю се добре. Але ти, звісно, чув, що в давнину лицарі частенько здибались на турнірах, і бились задля забави.Зараз таке теж буває, при королівських дворах, але рідко.Отож, троє лицарів полюбили одну й ту саму пані, й вирішили зійтися в герці, щоб доказати, хто любить її більше...
— А муж її?
— Ну, йшлося не про те, чи та пані віддасть комусь з них руку й серце. Кохання, Лукашу, буває земним і небесним. Користь з того мала насамперед дівчина чи невіста, бо то була честь для родини. А лицар мав нагоду показати, на що він може піти задля жінки. От і мало битися троє лицарів. Але ся невіста зробила перед змаганням одну річ. Вона послала кожному з лицарів по своїй сорочці й передала: " Моя сорочка захистить того, хто мене любить".Не знаю, що зробили двоє лицарів зі своїми сорочками, а третій цілував цілу ніч сорочину милої, а на ранок вбрався у неї й пішов на поєдинок, без панцира і лат.У тому бою довелось йому дуже тяжко, був цілий зранений, ледве не вмер, але переміг. І попросив свою пані, щоб коли вона вирушатиме до королівського двору на празник, накинула на себе ту закривавлену сорочку. І вона се зробила...
Лукаш скривився:
— Цікаво, чи один лицар зробив би нині се для своєї любки, не мовлячи вже й про чужу жону? До чого ти розповів мені се, Миколаю?
— Якби йшлося про нас трьох, мене, тебе й Олександера, то, як ти гадаєш, хто б з нас бився у самій сорочці?
Лукаш нічого на це не відповів. Лице раптом йому потемніло.Він повернувся і пішов до коня.
— Лукашу, — тихо але виразно мовив йому вслід Миколай. – Щось мені підказує, що розгадка саме в цій оповідці.
— Не знаю! – буркнув Лукаш. – Якась дурна історія.Хто б вдягав жіночу сорочку? Його б засміяли.
— Правдиве кохання не має встиду.
— Яке кохання? Земне чи небесне?
— Те, в якому змішуються земля і небо! – крикнув Миколай йому навздогін. Він ще не сів на коня, а Лукаш був уже на тому боці потоку.
" Дивно, що це його так вразило," — подумав Миколай, і чим більше про це думав, тим більше переконувався, що зачепив у Лукашеві щось таке, про що ніколи не здогадувався, якусь сердечну рану.
Але він помилявся.Йшлося насправді про професійну честь Лукаша.Той згадав сорочку, закривавлену на грудях у Олександера, яку прийняв за рану, заподіяну сином Матеушем. Далі чомусь згадалися стигмати святого Франциска, над якими нераз посміювався, бо його віра в Бога ніколи не переходила меж пристойності.Чому Миколай завдав йому цього удару саме тепер, коли вони вибрались у не надто веселу мандрівку? Миколай завжди випереджав його.Був сильніший, багатший, мудріший, і навіть оженився з тією, на яку спершу Лукаш поклав око.
Лукаш озирнувся на Миколая, що не квапився його наздоганяти, побачив розгублений вираз у того на обличчі, і раптом йому стало гидко самого себе. Великий гріх завидіти.З ним ніколи не зійдеш з лихої стежки, що веде до самісінького пекла.
