Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
Я бачив її один раз. Вона летіла на коні, і вогонь побіг за нею.
Докія втратила на мить мову й лише хапала ротом повітря.У голові блискавкою промайнула думка:" Могла б здогадатись, що в нього та сама недуга. що в неї." Вона вхопила хлопця за руку, повернула до себе:
— Дивись на мене! Дивись!
Матвій подивився.
— Я схожа на неї?
Хлопець закусив нижню губу й чітко відповів:
— Що ти кажеш, жінко? Пусти мене, моя Пані чекає.
— Нещасний! – тільки й вимовила Докія.Їй хотілось заплакати, але всі сльози вона вже виплакала сьогодні, в лігві диких звірів.
Матвій зник у темряві.Місяць тим часом затулила хмара, і Докія раптом зрозуміла, що не знає, якою дорогою їй іти, бо вчепився блуд. Тоді вона пішла першою-ліпшою.
Чорний ліс.Ранок.
Підмерзле листя позасипало усі стежки, як жовте, так і зелене.Цієї ночі вдарив мороз, що попереджав: невдовзі випаде сніг.І якби з неба надумав пролитися дощ, то став би над Чорним лісом снігом.Звірі завжди готові до таких перемін, а люди – тих зима застає зненацька. Навіть господарних.
Невеличкий гнідий коник тягнув такого самого невеликого критого возика, і, перш ніж увійти під дах лісу, спинився, зітхнув, замислився, і таки вирішив увійти, розраховуючи на жмут трави чи кислицю в підліску.Оскільки був молоденький та недосвідчений, то прийняв просіку за дорогу, й возик зачепився за пень. Коник став як укопаний.Дерева скрипіли, обговорюючи цю новину, і від страху коник заіржав.Мабуть, у Чорному лісі на поклик відгукуються швидко, бо через якийсь час два чоловічки, вбрані в химерну одіж, сплетену начебто з трави, спритно відв’язали коника від воза, не залишивши на ньому жодної упряжі, через що той став одразу схожий на брата свого, дикого лісового коня,тільки без темної смуги на хребті, а тоді один з них вийняв рум’яне яблуко і запропонував коневі. Цього вистачило, щоб кінь охоче пішов за ними, трохи збентежений, зате радий, що звільнився від тягару.
Ні віз, ні упряж не зацікавили чоловічків з лісу. Байдуже їм було і до мертвого, що лежав на возі, померши своєю смертю від недуги, занесеної вітром з півдня.Не виявили вони цікавості й до товару, що був на візку – штаб заліза, що не встиг розпродати купець, і повертався коротшим шляхом, аби лікуватись вдома. Та кінь не міг знати дороги і заблукав з мертвим тілом.Одне слово, то була абсурдна ситуація для лісу і для його мешканців, які жили так довго, що вже й не помічали безконечного кружляння смерті довкола них.
Кінь йшов спокійно, доки його не злякало виття вовка. Тоді другий чоловік витяг з-за пазухи велику жовту грушу й дав коневі. Ліс ставав дедалі густішим, а дерева вищими.Стежка йшла то понад яром, то яром.Біля джерела, по краях якого тулилося жовте листя, усі троє перепочили й напилися води, і невдовзі опинилися на галявині, в кінці якої ріс густий ялинник, наче зелена брама, й увійшли туди.
За тією, так би мовити, брамою, був світ, куди могли потрапити лише безневинні й безгрішні істоти з куцим віком. Якщо є місце, куди невільно увійти небагатим і невельможним, то чому б не бути такому місцю, де можна потрапити лише загубленим і заблуканим? Але це — ще характерне людське мислення. Істоти, що літають в повітрі( не всі), і живуть під землею( теж не обов’язково), підібравши заблукану істоту: чоловіка, коня, кота, роблять це не з милосердя, а тому, що зникає стіна, що ніби розділяє їхні душі. Панове богослови та панове філософи досі сперечаються, чи є в тварин душа, навіть, чи та взагалі існує. Суперечки, можливо, припинилися б, якби ми стали вважати душею усвідомлення себе як чогось окремого.У опирів, наприклад, є аж дві душі, тому їх називають дводушниками, щоб підкреслити їхню силу.В Чорному лісі мешкали й опирі, втім, у ті часи, про які йдеться, їх було всюди багато.Уявлення про цю похмуру расу здебільшого не відповідають дійсності.Усі їхні дії, спосіб життя були, власне, спрямовані на те, щоб вижити й процвітати, а не завдавати шкоди.Такою була їхня природа.Пану Лукашу здавалось, що він шанує й розуміє природу, а пан Миколай вважав, що подібних пережитків темних часів –домовиків, русалок, опирів – допоможе здихатися світло розуму.Обоє були надто далекими від істини, й не могли би пройти через зелену браму.Заблукали ж бо не в лісових нетрях, а в людській суєті.
Втративши усе, Матвій не відчував втрати. Втративши дім, де прослужив багато років, господаря, Боніфацій теж не відчував втрати.Обидва позбулись власних пут за крок до повної втрати свободи. Малий пахолок Івась втратив батька й матір і теж щасливо уникнув пут, які могли на нього накинути. Коник втратив господаря, і, зачепившись за пень, міг померти від голоду й спраги, стати поживою для вовків, і тільки позбувшись пут, здобув собі життя.
Молодого Домницького одержимість зробила блукаючим духом, а Боніфацій, Івась та коник опинились за зеленою брамою, під опікою лісового люду, який цивілізація загнала в глибину Чорного лісу, тієї terra incognita, котру охороняли досі страх і забобони.На вік Івася та Боніфація вистачить.
...За стіною яличок, у світі, що жив за своїми законами, була ще одна галявина,оточена столітніми буками та дубами, де в дуплах, куренях, земляних норах мешкали лісовики. У повітрі вони не літали, хіба що з дерева на дерево.Саме туди привели заблуканих Боніфація, Івася і коника, перед самим початком зими. Матвія не було між ними.Як той куртуазний лицар, що лягає, встає і чинить славні діла з думкою про свою Прекрасну Даму, як чернець, залюблений в Ісуса чи Діву Марію, він намагався упіймати недосяжне, а досяжного просто не помічав.
Боніфацій намагався сплести з кори якусь взувачку й був цілком зосереджений на новій для нього справі.Він поздоровішав і помолодшав, з лиця зникла жовтизна від перебування в домі, і виглядав цілком задоволеним з такого життя.Увечері коло вогню можна було пити ялівцеве пиво й слухати цікаві історії.І здавалось, що іншого життя просто не може бути. Хоча й чудернацьке воно було, зовсім не схоже на людське.Лісові жителі мешкали де, кому було до вподоби.Деякі з них нагадували звірів – ведмедів, борсуків, лисів, зайців, маючи щось з їхньої оздоби: вуха, хвіст, ніс.Часом сюди приходили звірі зі скаліченою лапкою, ранами, а дехто просто, щоб заснути навіки. Дерева тут були у великій шані, й Івасик продовжував відкривати для себе їхню мову, подовгу сидів, слухаючи їхню бесіду.Ці дерева не знали людської підступності, були не такі боязкі, як дерева в садах чи біля доріг.Можливо, Івась не потрапив би сюди, якби не отримав заздалегідь дару, зазирнувши у льох Домницького у ті страшні для шляхетського двору дні. Якби не цей дар, хлопчину вивели б з Чорного лісу просто на битий шлях людського роду, сповнений злиднів та нещасть.Душа б його обросла корою, а серце билося б повільно, як б’ється серце у каменя.Отже, думав хлопчик, життя дороге усім істотам.І кожен живе так, як йому призначено. Людям призначено чинити кривду усім, хто слабший від них.А яку кривду чинить дуб?
— Великої кривди дуб не чинить, — відповів йому Боніфацій. — Хіба що не дає рости меншим деревам. Але він не краде в ближнього, не кляне, не знущається.Утім, спитай у лісових істот.
Але Івась знав, що лісові істоти не вміють відповідати на людські питання, що пахнуть залізом і смертю.
Коник, позбавлений упряжі, виринув із сіро-жовтої імли ранку, і ступив на галявину вже цілком заспокоєний.Двоє лісовиків, один зарослий щетиною як кабанець, а інший, з жовтими як у лиса очима, привели його сюди з іншою метою, ніж свого часу Івася та Боніфація. Мав побути тут, доки не позбудеться запаху людини й звичок їздового коня, а тодівже приєднатися до невеликого табуна диких лісових коней.
Ті, що літали в повітрі й жили під землею, мали коней іншої породи, які не знали хвороб і смерті. Деякі з них літали, інші плавали під водою, і жоден кінь, виплеканий людиною, не міг іти з ними в порівняння.Матвій бачив саме таких.Утім, Докія знала все про тих, що літають в повітрі, однак не наважилась розповісти. Може, тому, що словами не опишеш їхнього вигляду, звичаїв, та й хотіла залишити для себе відчуття простору й часу того прекрасного світу.Той, хто не був там, ніколи не зможе цього відчути.
-Дивись, Боніфацію, кінь! – вигукнув Івась, і побіг назустріч процесії.Звісно, дитина.
Боніфацій не був такий смілий.Знав, що перебуває у гостині й залежить від чужої ласки, і що людську породу є за що не любити. Перед очима в нього все ще стояв поранений хатник, а видіння перерізаного горла сарни викликало в нього відчай.
Малий підбіг до коня, щоб погладити гриву, але той раптом сахнувся, вищирив зуби, і певно би вкусив хлопця.Схожий на вепра лісовик щось сказав хлопцеві й він побрів назад.Мовив щось і до коня, й той одразу заспокоївся і сам увійшов до плетеної з хмизу загороди.
Івась повернувся до Боніфація тихий і замислений.
— Що він тобі сказав?
Хлопчк здвигнув вузькими плечима:
— Щоб я стерігся цього коня.
Обидва розуміли, що зміст слів був переданий неточно, що вони означали значно більше.Потрохи звикали до того.Ніхто нічого їм не пояснював.Якби, приміром, Боніфація про щось би спитав кіт, вийшло б приблизно те саме.Недаремно коти так уважно придивляються до міміки, жестів, тембру голосу людини.Зміст багатьох слів для них незрозумілий.Утім, Боніфацій з Івасем сподівались, що справи їхні колись підуть краще.Колишній маршалок нераз думав про те, як поводив би себе якийсь гоноровий шляхтич, що ж то було би з його гонором серед лісового люду? Боніфацій звик жити за законом: шануй господаря, ким би він не був. Ніхто тут не питав його, що він за оден. Лісовикам і так було видно усе з його лиця, чутно з його подиху і биття серця. І Боніфацій пишався, що ті його прийняли до себе, незважаючи на подерту одежу. Тільки одне непокоїло його: чи не виростуть у них звірячі вуха або хвіст. Не був до того ще готовий.
...Усе густішим і тривалішим ставав вранішній туман, і на опалому листі в затінку залишався лежати іней, а від хмар, що чіплялись за верхівки дубів, пахло снігом.Боніфацій з Івасем помагали зносити опале листя в печери, схожі на нори.На обличчях лісовиків з’являвся сонний вираз, із кожним днем їх ставало менше. Якось було особливо холодно, і хоч вони сиділи коло вогню, однак мерзли в спини.Ні в Боніфація, ні в Івася не було теплої одежини.
— Завтра випаде сніг, — сказав малий.
Чоловік-вепр мовчки кивнув і перезирнувся з чоловіком-оленем.
— Доведеться нам вертатись, синку, — тихо мовив Боніфацій.
