Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
Це нагадало про науку, яку Матвій відбував упродовж кількох років далеко від дому.Він глибоко зітхнув і тут почув музику.Вона увірвалося в його вуха, ніздрі, рот, очі – й він аж захитався.Усе тіло охопила млість.Та музика чимось нагадувала оту.Тільки була більш земна, веселіша.Матвій з розпачем подумав, що це омана, що це йому причувається.Заплющив очі, щоб додати цьому несподіваному явищу більше ілюзорності, і стояв так якийсь час, а коло нього роїлися оси й джмелі, що він їх потривожив, ступивши в солодку й пахучу тінь дикого бозу. Він уявив собі обличчя музикантів, на яких як і тоді не відображався настрій музики, ніби сопілка й скрипка грали самі, забираючи в них не лише голос і дихання, а й душу: бліді, довговиді з темним волоссям, що спадало на плечі.Такими, як тоді вночі. Тільки тепер темрява була створена ним самим, з червонуватими відблисками.
Потім розплющив очі.Музика пливла над яром, відчайдушна, дзвінка, дика, то наближаючись, то віддаляючись. Матвій кинувся догори, просто між два кущі терну, не почуваючи болю від колючок, що роздирали йому лице й руки, так боявся, щоб музика не втекла, ніби це справді від нього залежало.У своїх мандрах він дійшов до краю, і йому нарешті мав бути поданий знак, бо досі він просто ходив, дивився, слухав, але люди нічого не знали, справді не знали.За цей час він збагнув, які всі люди йому чужі, як важко до них озватись.Як важко бути таким, яким він був раніше.Та якби він зустрів себе колишнього, то не впізнав би, бігме, не впізнав.
Нарешті Матвій вибрався нагору.Сонце спершу осліпило, бо став супроти нього.Але потім розгледів процесію, що прямувала туди, де із зеленого шумовиння виринала верхівка церкви, вкритої гонтою.Щось барвисте, веселе, однак музика линула не звідти, а з-поза короткої сріблястої нивки жита.Білі клапті хмар швидко пливли
глибоким синім небом.Угорі був вітер.А музиканти були за нивкою.Матвій помахав їм рукою, але ті навіть не повернули голів.Не вагаючись, хлопець кинувся їм навперейми, через жито, але дорогу йому заступив житній вовк, здоровенний, з трохи скошеними жовтими очима.Не загарчав, не вищирив зуби, лише загородив дорогу могутніми грудьми. Матвій кинувся вздовж нивки, і наздогнав музикантів вже на дорозі, коли ті вийшли навперейми процесії. То було хлопське весілля. Молодий їхав по молоду, аби з нею повінчатися. Але без музики. Отож люди зупинились і слухали гру музикантів, як слухають вітер, що виривається з гір в долину.Доки вони стояли, Матвій рухався, але сонце било по очах дружбів, і вони не бачили високого хлопця із закривавленою на грудях сорочкою.
Музикантів було не троє, а двоє, але Матвій їх упізнав по блідому виду.Той. що зі скрипкою, кивнув, а другий відняв сопілку від уст і сказав Матвієві:
— Бери бубон, будем грати на весіллі. Що то за весілля без музики.
І відчепив від пояса невеликий бубон, завбільшки з решето.Матвій не встиг отямитись, як уже опинився разом з музикантами попереду весільної процесії, і бив у бубон подряпаними терном пальцями, ляскав долонею, відбиваючи такт.Той, що був з сопілкою, накинув йому на плечі латаний кунтуш з повідриваними гудзиками, і це перемінило хлопця на щось більш людське.Він ще послинив руку, пригладив розкустране волосся.І от вони забрали молоду й повели її до церкви вінчатись, але до церкви, звісно, не увійшли. Музиканти стояли осторонь; перешіптуючись між собою, позирали на Матвія. А той сперся на липу й крутив бубон у руках. Було йому трохи не по собі.У голові почало розвиднюватись, правда, повільно і несміло, як то буває пізньої осені, коли туман особливо густий.Спочатку він здивувався, що тут робить.Навіть згадав батька: ото б він розсердився, якби його побачив з бубном на чужому весіллі.Поки йшло вінчання, він мав час також ліпше придивитись до музикантів.Не мали сріблом шитої одежі, але були схожі на тих, хоч тепер Матвій не зовсім був певний. Більше нагадували пастухів своїми обвітреними лицями.А може й були колись пастухами, доки світ не перевернувся для них з ніг на голову.
Із високої трави ледве визирали потемнілі хрести могил, забутих на час жнив.У такий час і весілля не справляють, однак Матвій, відірваний від селянського побуту, про це не знав. На якийсь час очі хлопця прикипіли до білого голуба, що кидався від бані церкви до дзвіниці, туди й назад, і кожного разу, коли тіло птаха опинялось в тіні, Матвієве серце чомусь стискалось, ніби тінь збиралась захопити голуба в полон.Було тихо, чулось лише тріпотіння крил. Із зачиненої церкви не долинало ні звуку.Здавалось, що молоді звідти ніколи не вийдуть. Неподалік пасся білий віл, хвостом відганяючи надокучливих оводів.Він скосив на Матвія лілове, майже чорне, око, й важко зітхнув.
Врешті двері церкви зі скрипінням розчинилися і звідти першими випали дітиська, голосно сміючись, аж не пасувало так сміятись.А за ними – молодий з молодою, пара як пара, трохи перестрашена увагою до себе, далі вийшли поважно гості.Музиканти, обтріпавшись від мурах та сухих стеблин трави, сонно підвелися, приєднавшись до процесії вже за церковною брамою, хоч, власне, самої брами не було – два ветхі похилені стовпці.
Спершу Матвій, не знати чим розтривожений, не міг потрапити в такт, та коли скрипаль суворо глипнув на нього, руки самі завертілись, а ремінь бубна приріс до шиї. І все це без зусиль, так легко, наче Матвій ще в колисці мав бубон і бив по ньому ногами.Він не звернув уваги, що насправді церква стоїть сама, без села, і те, що здавалось хатами, насправді копиці сіна.Уся його увага зосередилась на власних руках.
Відтак ступили на подвір’я молодої: піше весілля бідних людей, що й музик би не мало, якби ті самі до них не вийшли.Зрештою, Матвій ніколи не бачив перед тим весілля, і з цікавістю придивлявся до обряду, в якому було стільки невдаваного смутку, що він почував себе ніяково і не міг їсти, посаджений за стіл разом з гостями. Їв сир зі сметаною і зеленою цибулею, грубо покраяні огірки, смажені гриби, і пив підсолоджену горілку, що віддавала часником. А потім старший виліз з-за столу зі скрипкою, що лежала весь час у нього на колінах, і став під грушкою із зеленими незрілими плодами.Оскільки другий музикант не рушився з місця, то мало бути соло.Зелена тінь від груші огорнула скрипаля як плащ, лице стало білим як папір, і сам він наче виріс.Перші звуки скрипки були такі тихі, що ніхто не звернув на них уваги, та за хвилю ложки повисли в повітрі.Матвій здавив у кулаці шмат чорного хліба і вп’яв у нього нігті.На уста другого музиканта спурхнула посмішка.
Матвій намагався прочитати щось на людських обличчях, бо зі скрипалем усе було зрозуміло. Той грав для тих, хто може оцінити його гру, піддатись її чарам.Він загравав з ними і водив напівзаплющеними очима вздовж грубо збитих столів, не пропускаючи ні молодиці, ні діда, ані дитини, ні зрілого мужа.Дівки з парубками товпились коло плота, чекаючи на танці, і він приділив їм уваги ні більше, ні менше, аніж іншим.Скрипка запитувала:"Хто ти? Що ти? Ким ти єси?" І на це мало дати відповідь кожне серце під полотняною сорочкою. Матвієві навіть здалось, що він чує оті відповіді.А скрипка все ходила від одного до другого серця, що зупинялось, перш ніж дати відповідь.Обличчя мінялось, набуваючи дитячих рис у старих, старечих— у дитячих, жіночих — у чоловічих, чоловічих — у жіночих, або й просто звіриних.А коли скрипка дійшла до молодої, звичайна сільська дівка, присадкувата, широка в плечах з низьким чолом, видовжилась, потоншала, ніби різець скульптора відсік усе зайве, й Матвій побачив перед собою тінь тієї, що звела його з розуму.
— Пані! – не то крикнув, не то прошепотів він, простягаючи руки до тієї, що пробудила в ньому несамовиту спрагу розкоші.
Бубон тріснув, і з його нутра побігли миші, повно сірих мишей.Піднявся крик, бо миші кинулись на стіл і миттю зжерли увесь скромний почастунок, а далі почали скакати по людях.Одна з них скочила молодій за пазуху, і та стала знову тією, ким була: звичайною сільською дівкою.Матвій сидів нерухомо, з розірваним бубном на колінах, а скрипаль дивився на нього з осудом, навіть гнівом.Від того ноги в хлопця затерпли, і голос просто в саме вухо сказав:
— Не шукай нас більше!
Він бачив, як ті двоє віддаляються, а все інше було байдуже.Чари, а то були безперечно чари, така вже сила музики, розвіялись.Побачивши, що Матвієві зле, люди відвели його під пліт, положили просто на твердій землі.А там і забули про нього.
Журавнівський цвинтар
Пан Лукаш тепер, кожного разу приходячи до костелу на недільну службу, блукав цвинтарем.Раніше він так не робив: чим чоловік старший, тим більше боїться смерті й того, що про неї нагадує.Може, пан Лукаш і далі боявся смерті, але власного сумління він боявся більше.Мав у кабінеті образ, привезений із Праги: з людським черепом і лілією, що проростала крім нього, і бридкою жабою, котра примостилася під квіткою.Був там і напис, відомий кожному, бодай трохи знайомому з латиною – memento mori. Ще коли жона була жива, висів той образ у найдальшому кутку, бо викликав у неї страх. Дивно, що таке прикре враження справляв невеликий образ. Адже на ярмарках і на празниках часто ставили вистави, де грала Смерть з косою (якийсь спудей заробляв собі на життя).І нічого: сміялись,зачіпали "смерть", смикали за дерев’яну косу.
А в потаємному сховку пан Лукаш тримав правдивий людський череп і кості гомілки, які показував напідпитку лише колегам, коли ті приїжджали до Львова: пану Амбодику і панові Яну Ліщинському.І більше нікому.Прості люди вважали, ніби лікар призвичаєний до смерті, бо ж тільки він бачить смерть у ногах чи в головах недужого.Однак Лукаш ніколи нічого подібного не бачив, і мав надію на одужання хворого доти, доки не наставала якась тиша і його не охоплював страх.Або чув особливий подих, що свідчив також про те, що бідака ступав на дорогу, що провадить на той світ, звідки не вертають. Але менше з тим.
Чим могло заспокоїти Лукашеве сумління споглядання міського цвинтаря, знав лише він сам.Навіть на сповіді не смів признатися, що часто сниться йому один і той самий сон: Олександрів син у закривавленій сорочці йде попід руку з ярмарковою смертю, завиненою в біле простирадло, наче парубок з дівкою.Ксьондз міг би напевно розтлумачити сей сон, на свій, ксьондзів, лад, але то було б надто просте тлумачення.І вже ксьондзові безперечно не сподобалися б сумніви пана Лукаша, який "упізнав" у потопельнику Матеуша Домницького й присягнув.
Однак лише істина могла б допровадити Лукаша до душевного спокою й миру.
