Цар і раб - Білик Іван

Коло перших дверей царських покоїв знову стояло двоє махерофорів, але Савмак владно розметав їх і ввійшов. Надворі тільки сіріло, світильників ще ніхто не гасив, але Перісад уже сидів на троні у великій світлиці.

— Чого прийшов удосвіта? Не спиться? — здивував він Савмака несподівано чистим і теплим голосом.

— Ти — старий і жорстокий тигр, — так само тихо сказав Савмак.

Перісада й се не обурило, він мовив, прихильно киваючи:

— То дарма, лоґофете, дарма. Молодими бувають усі, а старим — не кожен смертний.

— Нащо се ти зробив?

— Так ліпше. Ти колись будеш басилевсом, а басилевсові не байдуже, що казатимуть про нього підданці й що думатимуть. Потерпи — й ти звикнеш. Так ліпше, й так треба.

Савмак відповів на його розумування:

— Шукай собі, басилевсе, іншого зятя.

Перісада й се не вивело з рівноваги, Савмак аж здивувався, бо давно не бачив його такого тихого й упевненого в собі.

— Серед Дамонових близнюків? — мов міркуючи вголос, проказав цар. — Але Дамон заправить великий посаг, лоґофете.

— Який посаг? — не довго думавши, спитав Савмак, тоді до нього дійшло, й він глузливо посміхнувся: — Захоче моєї голови?

Перісад співчутливо кивнув раз, і вдруге, й утретє, й Савмак перший не витримав і гукнув:

— Вас двоє, а за мене всі! Хай-но лишень кивну пальцем — і цілий Пантікапей піде за мною.

— Вже не піде, — відхилив його погрози цар. — За битого двадцятьох небитих дають, ефебе.

Сим словом Перісад уже давно не називав його, Савмак замислився й зважив слово на слух, і що довше слухав, то ясніше відчував неспокій у серці.

— Ми ще побачимо, — з притиском мовив він і пішов, махнувши рукою. Й тільки на сходах царського пілону збагнув, у чому причина царевої самовпевнености. Й уздовж усього перістилю, й на площі, й коло самого клімакса стояли й ходили гопліти. Вже зійшло сонце, й під теплими косими променями яскріли їхні сині, й зелені, й жовті та бурі хламиди, й кожен мав при боці короткий махер у шкіряних піхвах. Коло жертовника царя-кумира Савмак побачив Архелая й гукнув до нього:

— Чого се лише ти без меча, гектарше?

Архелай і вухом не повів, красивий і величний на тлі мармурового постаменту, й се означало тільки те, що мало означати. Савмак зійшов униз і попід сходами лівого крила хорому подавсь до Царського клімаксу, чуючи за собою кожен рух і кожен голос. Вої біля ґрифонів мовчки розступилися, й він почав сходити на Дев'яту терасу. Лише тепер обізвавсь Архелай:

— Тимофею!.. Клеоне!.. — Савмак чув по собі притамований шепіт, але не озирався й ішов. — Ну, чого чекаєте?.. Ну ж!..

Потім і сих наказів не стало чути й, проминувши Восьму, евпатридську терасу, Савмак увійшов до стаєнь. Якась добра душа запрягла четвірку струнких румаків, і доки він вагався, сісти в Запряжений біґ чи не сідати, побачив Ота. Й колісниця, й усі четверо коней були Савмакові знайомі, й він спитав у отрока:

— Се ти запріг?

— Сідай! — схвильовано вигукнув молодий скіф і попхав його до біґа.

Колісниця прогриміла попід склепіннями Царського пілона й перед хоромом Зевса Евпатора відразу звернула в ліву руку. Брама Західного міського пілона була вже відчинена, й От припустив униз дорогою, що вела між садками й Перісадовими виноградниками до Феодосійського шляху. Знайомий біґ ніхто не спинив ні на перехресті, ні далі, під баштами Валової брами. Коні бігли швидко й рівно, й коли Савмак став поряд із своїм фратром, побачив під ногами в нього крутий скіфський лук і туго набиту стрілами тулу в золотім обкладі. Вздовж кутих насадів було ввіткнуто в скоряні петлі чотири сулиці.

— Куди женеш? — спитав Савмак, коли далеко ліворуч, на самім обрії, виросла гостроверха шапка скіфської могили. Забутий сором знову кольнув Савмакові в серце, й він спитав удруге, щоб чимось його притлумити: — Куди так женеш?

От обернувся на нього й прокричав тремким і ляскітливим од гуцання голосом:

— До твог… го брат… та!

Савмак ухопився за віжки:

— До якого брата?

— Бориса! Палака! — От сміявся й ляскав коней віжками, й так тривало й стадій, і два, й три. Нарешті Савмак рішуче перейняв віжки, спинив розпашілих коней і запитав:

— Звідки знаєш, що Палак… Борис — мій брат?

— Євнух сказав сьогодні! Сказав і велів переказати тобі. Я саме прийшов запрягти коней, щоб бути напоготові, коли…

— Й нічого більше не сказав Полікрат?

— Нічого.

Розділ 18

Городу, як осей, Савмакові ще не доводилося бачити. Все дивувало його в землі, що виявилася рідною, ну, а місто просто вражало. Після чотириденної подорожі вони з Отом дісталися Новгорода, але стадіїв за вісім чи десять до нього зустрічні вої сказали їм, що князя Бориса в стольному городі немає, його слід шукати в Ховах, й ось вони тут.

Бойовий кутий біґ із прибраними назад, мов прищулені віслючі вуха, ножами стояв на високому крутому пагорбі. Далі починався звір — долина, покучерявлена дубами та буком, а над урвищем протилежної, ще вищої гори видніли цупкі мури та вежі Хов.

Зітхнувши й остережно блимнувши на товариша, якого теж схвилював вигляд незвичайного міста, Савмак торкнув його за плече. От попустив віжки, й коні пішли вниз, легко втримуючи колісницю мокрими спітнілими крупами. Савмак сподівався побачити в зворі всю княжу рать, та навстріч їм траплялися лише поодинокі комонники та вози, незнайомців на грецькій колісниці спинили аж угорі, на вузькій крутій дорозі неподалік брами з вежами:

— Куди сте ся розігнали?

— До городу! — тією самою говіркою відповів От.

— А хто сте й звідкуду?

— Осе — брат князя Бориса! — От кивнув позад себе й заходився розводитись: — Їздили смо до Новгорода, речуть, князя там не є. Питаємо, де є, речуть, у Ховах, тож ми й сюди!

— Се ж котрий брат єси князеві? — спитав знову воїн. — Вишата?

— Ні!

— Може, Маломир?

— Ні…

— То котрий же?

От перезирнувся з Савмаком і сказав:

— А ти хіба всіх братів знаєш?

Воїн одповів:

— Спаси Біг, не всіх, а хіба їдного з кожного десятка. То всіх — ого!..

— Так осе й є Маломир, Мал, Малко! — не моргнувши оком, заявив молодий колісничий.

— Я-м же ж і питав тебе, чи не Маломир, так же ж речеш "ні"… А князя однаково в Ховах не застали-сте.

— Де ж він є?

Ратник тільки здвигнув плечима:

— Коли би-м я відав усьо про князя, був би-м не тутки на чатах, а десь межи соцьких альбо тисяцьких воєвід.

Савмак торкнув Ота за плече, й От ворухнув віжками, спрямовуючи коней у браму.

— А пощо сте на грецькому двоколі? — спитав їм услід чатник, але Савмак лише махнув рукою.

Та тут-таки сам потяг за віжки з-поза Отових пліч і гукнув назад немолодому вже воєві:

— Як ся звеш?

— Як і ти: Маломиром, Малом! — відгукнувся чатник, і Савмакові похололо в грудях. Се була перша в землі людина, котра спитала його ймення, й він збрехав. Савмак перейняв од Ота віжки й далі правував кіньми сам, думаючи про те, що поганий знак добра не вістує.

Князя Бориса в Ховав і справді не було, й Савмак, чекаючи на нього цілу сідмицю, благав кумирів, щоб те лихе знамення й околошилося на довгому чеканні. Він здебільшого блукав вузенькими вуличками сам, давши Отові повну волю. Город ізсередини був ще дивніший, і незабаром Савмак перестав навіть городом його називати. В Ховах ніхто не жив, на вулицях, вузеньких і кривих, було повно воїв, пішаків і комонних, і жодної жони, дитини чи старця. В своєму грецькому вбранні Савмак вирізнявся серед мешканців сього диво-города, та на нього й уваги ніхто не звертав, бо в такому строї в Новгороді, як запевняв От, ходило чимало народу.

Се справжня твердь, не без захоплення думав Савмак, блукаючи вуличками города. Тут не було жодної людської хати, а воїнські оселі, розраховані на сотню воїв кожна, були вирубані просто в скелях. Навіть хором князя, якщо величезну, перегороджену муром на дві нерівних частини оселю взагалі можна було назвати хоромом, теж вирубали в кам'яній кручі. Сю твердь не може взяти жодна рать світу, казав Савмак сам собі. Хіба що роками облоги, бо й води тут вистачає, кілька потужних джерел.

Перше побачення з Борисом у нього відбулось пізнього вчора, коли перед воїнськими оселями зайнялись вогнища й От пішов просити дров. Княжий хором, куди Савмака поселив тисяцький болярин Богдан як княжого брата, тиснула на душу невимовною силою скелі. Савмак вийшов, сів у порозі, чекаючи на Ота, й у сей час, тримаючи в руці смолоскипа, підійшов Борис, а за ним — Богдан та ще двоє незнайомих воєвод чи воїв.

— Осе й він? — почувся голос князя. Болярин Богдан підтакнув:

— Осе.

Борис підійшов ближчпе й присвітив смолоскипом:

— Ти хто єси?

— Твій брат… єсмь, — відповів, нелегко добираючи слова "скіфські", Савмак. — А ти сподівавсь-с побачити Аполлона?

— Я-м і сам не Аполлон, — сприйняв його жарт Борис і перепитав тут-таки: — То ти єси й справді Маломир?

— Н-ні, я-м — Савмак.

— Хто?!

Князь Борис присвітив ще ближче, тоді махнув болярам, щоб ішли собі, й попхнув Савмака в двері. Й лише тут перепитав:

— Який… Савмак? Отой? — Він махнув рукою за вікно, на схід сонця, й Савмак одмахнув у тому ж напрямку.

— Отой…

— Сьомак?..

Борис і досі дивувався, та Савмак із прикрістю відчув, що в голосі його мало радости. Він якось не так уявляв собі сю зустріч і лише тепер збагнув, що все те повинно було статись, бо роки є й лишаються роками, хоч би як намагалася людина забути про них. Роки й розстані, подумав він по-грецькому й спитав уже мовою, яку ще донедавна вважав чужою й варварською:

— Се мене так… звати?

— Як?

— Сьомаком?

— Угу…

Борис виглянув у двері й гукнув, нікого не бачачи:

— Богдане!.. Най там їсти чогось…

Незабаром до передньої світлиці ввійшов ратник із котелком, мідною амфоркою та двома келишками, Борис умостився за столом посередині й закивав до Савмака:

— Підвечеряємо?

Савмак сів і, не торкнувшись до їжі, почав розповідати про своє життя-буття, Борис слухав із цікавістю, та раз-у-раз перепитував, і Савмак збагнув, що той думає свою думу й переважує власні клопоти, тож по довгій мовчанці запитав:

— Хто ж я ємсь… насправді?

Борис уважно глянув на нього, тоді перевів погляд у темний куток, де сонно блимало око смолоскипа, й нічого не відповів, а Савмак, упіймавши себе на тому, що намагається мислити однією з Борисом мовою, подумав: я вельми старанно й чітко речу кожне слово, не так, як він, і се різнить нас із Борисом.