Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Дай нам лише трохи харчів, а ми підемо собі далі...
Зараз отамани стали гукати між козаками:
— Не рушати нічого, братики, то пана Синявського добро.
Отаман залоги подякував Кривоносові.
— Пане полковнику, я тут заступаю господаря і не пущу тебе, не погостивши. Про харчі поговоримо потому.
Зараз пішли на замок, отаман наказав викотити бочки з горілкою, різали волів, добули хліба, почався бенкет.
— Я, вашмосці, видам цидулку, щоб тебе жоден загін не чіпав. Може, інші ватажки не знають, хто пан Синявський. Моя цидулка певно тебе охоронить. Доброму панові, хоч він і лях, нічого козаків боятись.
Прибігає гонець від Хмельницького. Він писав: "Покинь, Максиме, ганятись за Яремою, поспішай до Бару виручати міщан, що слали до мене послів і прохали негайної помочі".
Кривоніс устав від стола.
— Наказ від гетьмана. Трубити збір! Ідемо зараз далі.
У ГЕТЬМАНСЬКІЙ КАНЦЕЛЯРІЇ
Зразу був генеральним писарем Петрашенко, та як його послано у Варшаву з посольством, назначив гетьман генеральним писарем Івана Виговського. Він вів велику канцелярію, і під його рукою працював і Корнієнко. Від послідньої ради старшин Корнієнко охолов у любові до гетьмана. Йому все здавалося, що коли б було вибрано Чорноту гетьманом, то той повів би діло краще, бо не спинявся б, а йшов із козацтвом далі аж на Варшаву, підняв би усю чернь, цілу та працюючу на панів масу, розгромив би та винищив короп єн ят, а на польському престолі посадив би сильного короля, що вмів би держати панів у шорах, а тоді жилося б усім добре. А Хмельницький зволікає та пише листи на всі боки. Корнієнкова душа рвалася вперед. Йому здавалось, а це не лише його думка, але й багатьох старшин, що через проволоку копається нова могила для України.
Поки Хмельницький рушить вперед, то ляхи зберуть нове військо, а тоді буде трудніше осягти те, що тепер осягти гак легко, аж проситься. За ці молодечі палкі думки він не раз картав сам себе. Совість нашіптувала йому заєдно: "То твій добродій і батько, не годиться думати про нього зле". Та зараз нагадував собі римську пословицю "Платон мій приятель, але правда мені любі-ша". Але чому хтось з-поміж старшин не підніме думки йти далі? Чому козаки самі цього не зроблять? Не можуть чи не сміють зробити того проти волі гетьмана? Коли'б Така думка повернулася в діло, то він не здержував би цього, не сказав биі "Не йдіть, бо пан Хмельницький цього не бажає".
А тим часом Хмельницький працював за десятьох, і Корнієнко дивився з подивом на його витривалість. Доглядав усього сам, про все мусив знати, нікого не лишав без контролю, бо нікому не довіряв. Збирав гроші і громадив харчі на воєнні потреби, організовував військо, вишколював його, наставляв старшин і урядовців, а що між українцями було замало вишколених, то Хмельницький вчив —їх сам, як і що робити. Людей з освітою приймав радо, причинявся до закладання шкіл, молодих хлопців посилав на науку у Київ.
Важніші письма складав сам і давав переписувати, лишаючи у себе оригінал, інші складав Виговський після витичних точок, поданих гетьманом. Опісля усе поправляв, доповнював. Менші письма писали канцеляристи.
Та вся та робота здавалася молодій душі Корнієнка зайвою, непотрібною втратою часу. Хіба ж грошей не можна здобути на магнатах, хіба ж військо, йдучи побід-но вперед, не зможе само: прохарчуватись? А нащо ця писанина комусь придасться? Ця провола може навести на Україну велике нещастя.
Раз прикликав його гетьман у свою канцелярію, в котру невільно було входити нікому непокликаному. Прийшовши, застав гетьмана за столом, закладеним паперами.
"Лежала тут і карта України, на якій гетьман робив знаки. Гетьман був одягнений в старому козацькому жупані, гусячим пером у руці.
До цієї кімнати прилягали дві інші. В одній ждали ті, що мали до гетьмана діло, сюди виходив гетьман. В другій сиділи посильні козаки, гінці і сторожні. Вони поводилися тихо, ступали на пальцях, щоб не мішати пайу гетьманові в праці.
Коли Корніенко станув перед суворим обличчям гетьмана, засоромився дуже. Йому здавалось, що гетьман знає його грішні думки і скаже йому: "Чого ти, Олексію, такий нещирий до мене?"
Олексій не смів підвести на нього очей, щоб не зрадитись.
— Ти, Олексію, мусиш привчатися сам важніші письма складати, до переписування знайдуться інші. Сам я не д'£м усьому ради, а кому-будь такої роботи я не можу Дати. Тебе я вважаю за найщирішу мені людину, і ти муситимеш в дечому виручати мене...
Олексій ще більше спаленів. Кожне слово пекло його вогнем, било по лиці кропивою, дерло совість кігтями.
1— Те,' що я тобі інколи скажу, ніхто другий не сміє знати; хоч би тебе на рожні пекли. Тепер дам тобі, серце," прочитати та вивчити кілька зразків, які я сам і склав, ї переписав. Придивись їх добре, прочитай, вгадай мнбю, інтенцію, вивчись форми, бо від того багато залежить. Що вїдтак напишеш-, що тобі дам, принесеш м'ені прочитати, я'справлю, а тоді вже переписуй.
1 Гетьман відімкнув ключем, який носив при собі, одну засуву стола і виймив кілька писем на сірому папері.
— Сідай тут і вчися. Ні це письмо, ні його зміст не може нікому дістатись, бо це — велика тайна.
Олексій, якому тепер хотілося заплакати і кинутись гетьманові в ноги та просити прощення, взяв у дрижачі руки письмо і сів під вікном читати. Він читав:
"Його величеству султанові Ібрагімові, братові сонця і місяця, онукові і намісникові божому, господареві царства македонського, вавілонського, єрусалимського, великого і малого Єгипту, цареві над царями, ніким не побідженому лицареві і т. д. і т. д.
Ми, Богдан Хмельницький, старший Запорозького низового і усієї України Війська,— чолом тобі б'ємо і всемогу-чіи ласці вашої царської милості покірно поручаємось, вашої милості доброго здоровля і світлих побід над ворогами правдивої віри пророка бажаємо.
Щасливим і мудрим запорядженням єдиного Бога написано було у моєму кісметі1, що я попаду в полон лицарських в.ійськ високої Порти. Всемогучий хотів, щоб я мав нагоду пізнати науку великого пророка Магомета,— хай його імення буде благословенне вовіки,— я, пізнавши правдиву віру, полюбив її усею душею і нині голошу, встаючи і лягаючи, що нема бога над* бога і його пророка Магомета. Я став тихим, але гарячим визнавцем ісламу...
Дивуюся, чого ті слов'янські джаври серби, болгари і угри та інші народи, котрі мають щастя жити під скіптром вашого султанського величества, пана панів і царя царів, так уперто цураються правдивої віри — бодай їм життя не стало, щоб огонь гедженни їх спалив.— Інакше би жилось нам, українцям, коли б нам засіяло щастя попасти під владу могутньої Порти... Я не раз пояснював моїм старшинам правила тої правдивої віри, бо я, недостойний, знаю Коран напам'ять, і це їм дуже подобалось. Заявили охоту, що як лиш прийде слушний час, заявити себе поклонниками великого пророка. Хай півмісяць запанує над усім світом!
Та того ми зараз зробити не можемо, бо ми стоїмо під ярмом найбільшого ворога ісламу,— польського короля і католицької Польщі. За нами стоїть не менше фанатичний ваш ворог — московський цар. Коли б ми тепер виявили охоту перейти на іслам, нас би розбили і вигубили.
1 Кісмет — призначення, доля.
— Українському народові без розбору вже надоїла кормига Польщі, і ми зірвались до нерівного бою за свободу. При божій допомозі нам поталанило два рази розбити польське військо, і тепер вирішили ми йти далі. До того треба нам видатної помочі наших могутніх сусідів. Досі стоїть поруч з нами наш добрий приятель перекопський мурза Тугай-бей, та цього буде замало. Йому може заборонити воювати ляхів його зверхник — кримський хан, котрий навіть порозумівається з Польщею і накаже йти на нас. Велику і певну поміч може нам дати лише велика, могутня і непереможна держава падишаха.
Правда, що ми, козаки, дуже прогрішилися нашими набігами на землі вашого султанського-величества, і ми повинні найперш упасти ниць перед ясним лицем вашої султанської величності і благати прощення... Але не ми тому винуваті, що так робити мусили. Невільник робить те, що йому пан накаже. Ми, невільники Польщі, йшли на вас війною по наказу Польщі, котра потому скидала на нас усю вину, представляючи нас народом неслухняним і непосидющим. На це хай буде доказом, що в посліднім часі король Владислав дав нам гроші на будову суден, на вербування війська і дав нам грамоти на велику війну з усім мусульманським світом. Але великий Бог не хотів того, і Владислав вмер передчасно. Ваша султанська величність може одним кивком пальця повалити Польщу в порох і запанувати над нею, коли з нею не будуть йти козаки. Тоді на вежах Варшави заясніє хоругв півмісяця. Тоді не буде вже кому нападати на Волощину і Молдавію, а уся Україна перейде доброхіть як васальна держава під руку високої Порти Оттоманської.
Накажи ж зараз, не гаючись, ясноте ясностей, своїм хоробрим військом іти через Молдавію на Польщу, а твому слузі кримському ханові накажи йти з ордою нам на поміч.
Тоді стануть козаки вірними союзниками вашими і не повториться ніколи таке, як було під Хотином.
А ваша султанська величність, маючи під собою Молдавію, Семигород, Угрів, Польщу з Галичиною, зможеш легко приборкати Москву, освободити і прилучити до себе поневолених там визнавців ісламу біля Казані і Астрахані. За тими країнами вже і Муслемська Азія, муслемський світ. Володіючи такими країнами і народами, неважко прийдеться поконати і римського цісаря.
Приклони ваша султанська величність своє ласкаве вухо до тих слів — твого покірного слуги, розміркуй все те своїм світлим розумом, яка з тої злуки вийде користь для мусульманського, світу, коли півмісяць запанує над більшою частю Європи..."
Далі йшли запевнення і поклони.
До того листа був долучений і турецький текст.
Корнієнко прочитав це письмо раз і другий — і не хотів своїм очам вірити... Хіба ж цьому мала би бути правда, що Хмельницький, котрий виступає в обороні церкви і віри православної, є приклонником поганої бусурменської віри? Чи він справді є потурнаком, котрого народ православний усе гидився?
Корнієнко був в одчаю, бо увесь німб, який прикрашав золотою ореолею голову гетьмана, розвіявся, мов див від подуву вітру. Хмельницький дивився увесь час на лице Корнієнка і помітив, як воно мінилося.
