Опришки - Гжицький Володимир

"Хіба так можна прикидатися?" — подумав. "А може, зі страху?" — майнула одразу ж і друга думка.

Спитав:

— Виходиш заміж?

Вона ще міцніше притулилась до його грудей.

— Ти сам казав...

— Правда, казав.

Підвела голову, хотіла побачити вираз його очей. Але в темряві нічого не побачила.

— Розлюбив, віддаєш іншому, сам штовхнув,— заговорила крізь сльози.—Я вірила тобі, як богу, молилась на тебе, вичікувала довгими ночами, а ти... Чи, може, знов яку панну знайшов?

Опришки відійшли, і тільки Іван стояв поблизу, сховавшись за стовбуром бука, щоб в разі чого бути напоготові. Слухав, не пропускаючи ні одного слова.

— Дурне говориш, Ксеню,— промовив з серцем Довбуш.— Ніколи я ніякої панни не шукав і не мав. Моя панна — гостра шабля, яку я здобув у бою і з якою не розлучаюсь. Тебе полюбив, хоч не мав, мабуть, права любити. Стаючи на такий шлях, на який я став, треба прощатись і з домівкою, і з любов'ю. А я не мав сили з усім цим враз покінчити. Прожили ми з тобою кілька років, і бачу, що любов ця вкорочує тобі віку. Ні вдова ти, ні заміжня жінка. І все то через мене. Занадто люблю тебе, щоб дозволити тобі довше отак поневірятись. Тому й сказав тобі правду, сказав, що чоловіком законним не зможу тобі ніколи стати і тобі треба виходити заміж. Тільки скажи ж мені... скажи, чому за Степана? Невже не могла знайти іншого?

— Хіба я знаю?

— Може, хто силував? Дзвінка мовчала.

— Чого ж мовчиш?

— Хочу, щоб ти і далі приходив,— промовила ледве чутно.

Ця відповідь перевернула йому душу. Почав осипати поцілунками гаряче личко, знову зривалися йому з уст солодкі слова кохання, обіцяв любити вічно, до смерті.

Іван Рахівський усе те чув і бачив. Чекав, що буде далі. Розумів, що тепер жінка може зробити з отаманом, що схоче. Ось зараз вона запросить його до хати. Так і сталося. Звала, шепотіла щось, обіцяла. Але Довбуш ще вагався.

— Ходи, милий,— просила, тулячись до його грудей,— нема нікого, не бійся.

— Я не боюсь, але...

— Чому ж не йдеш?

Іван Рахівський вийшов із-за дерева:

— Панові отаману туди йти не можна,— сказав різко.

Несподівана його поява розлютила Довбуша. Рядовий опришок вдруге нав'язує йому свою волю.

— Це ж чому? ^ спитав хрипко.

— Там засідка!

Ці два слова поставили на своє місце всі думки і почуття, Довбуш опам'ятався.

— Звідки ти знаєш? — уже спокійно спитав Івана.

Той розповів, що бачив якогось чоловіка. Він не може заприсягнути, що йому не привиділось. Але ж таки бачив!

— Хто це міг бути? — повернувся Довбуш до Дзвінки.

— Не знаю.

— Степан? Може, й він.

Раптом почувся шелест і кроки. Закричала сова. Це йшов Пугач. Він умів дивовижно наслідувати голос сови. За ним поспішав Мир.

Пугач доповів, що оседок Дзвінки оточили вояки — чоловік десять-дванадцять.

— Ось бачте, — сказав Рахівський.

— А ти до хати запрошувала...— тихо сказав Довбуш.

Ксеня розплакалась.

— Що я винна? — ридала ревне.— Я зі Степаном не бачилась і не знала, що він задумав.

— І ти не знала, що він на мене ніж точить?

— Звідки мені було знати?

— Не говорив тобі?

— Ніколи.

— Іди додому. По дорозі подавай голос, щоб смоля-ки тебе, бува, не прийняли за опришка.

— А ти йдеш?

— Іду.

— Не поцілуєш?

— Ні. Не знаю, хто ти для мене, Але дізнаюсь.., Іди!

Дзвінка зникла в пітьмі.

Цієї ночі опришки не вступили в бій із смоляками. Заважала темрява. Довбуш наказав іти за ним ключем, тримаючись за топірці одне одного. По кільканадцяти хвилинах вивів їх з лісу.

Повіяло простором. Посвітлішало. Люди вільніше зітхнули, але йшли мовчки. Були потомлені і злі на отамана за те, що водив їх так далеко тільки для того, аби побачитися з бабою. Кожен думав про це, але ніхто не наважувався сказати вголос.

Довбуш почував свою провину. На недовгій зупинці раптом сказав:

— Певно, дивуєтесь, що я в такий світ вів вас тільки на те, щоб самому побачитися з любаскою. З бабою я мусив побачитись. Не ходив я до неї в хату, не ховався від вас. Бо ж не тільки для власної втіхи мав її побачити. Думав я йти туди сам-один. Але маю щирих друзів, які забажали мене супроводжувати. А решта ж вас добровільно приєдналась до гурту. Так було?

— Так, так! — закивали головами побратими. Отже, нарікати вам нема чого?

— Та ми не нарікаємо.

— Не нарікаєте, а думаєте недобре... А я довідався на цей раз багато. Переконався, що Дзвінці вірити вже не можна, і це для мене не лише боляче, але й дуже важливо. В її хаті готують пани пастку для мене. Степана примусили з нею оженитись, а її застрашили і приневолили вийти за нього.

— Чи говорила вам? — спитав Мир.

— Не говорила, але не договорювала. З того недоговореного все й видно.

Ніколи ще старі опришки не бачили отамана таким одвертим і таким розжалобленим. Видно, дорого йому коштувала ота правда, що її пізнав сьогодні.

Нарешті озвався Пугач. Довго збирався з духом і таки сказав, що думав:

— Гріш їй ціна, отамане! Таку бабу не шкода б і повісити.

Більше не промовив і слова. Це був один з найвір-ніших і найхоробріших побратимів. Довбуш рахувався з його думкою.

— Може, й так, Даниле, може, й так! — повільно й важко вимовив він.

Спочивали опришки покотом. Утома взяла своє. Вже засипали, коли раптом в боці Жаб'я зачервоніло небо.

— Глянь, отамане, — стрепенувся Пугач. Довбуш встав, хлопці позривалися з місць.

— Що таке?

— Десь горить,— заспокоїв Пугач. — Спочивайте.

— Криворівня або Ясенів,—здогадувались опришки.

— Робота Бойчука,— спокійно сказав Довбуш.

А заграва на небі все ширшала. Видно, палав фільварок з усіма будівлями. Це Бойчук зі своїм загоном чинив правосуддя над панами.

І знову настав важкий для опришків час — осінь. Прийшла вона цього року швидко, несподівано. З другої половини жовтня полили дощі, і здавалось, кінця їм не буде. Ранками і вечорами димилися гори, а вдень ходили по небу важкі олов'яно-сірі хмари і сипали, сипали на мокру землю свої невичерпні запаси непотрібної землі вологи. Гнило в стіжках сіно. Мерзла і ниділа на полонинах худоба. Гуцули поглядали на небо і молили бога, захованого в тих хмарах, про милосердя. Але коли то боги слухали людей!

Опришки нудилися без діла. За такої погоди походи були неможливі. Потоки перетворились на ріки, ріки розлились у моря. Гори ослизли, мохи набрякли вологою, ліси перестали бути сховищем від негоди, бо дощ у лісі — подвійний дощ. Кожне дерево, кожен кущ від легкого подуву вітру стрясав на землю мільйони крапель. Перестав він бути і місцем захисту від ворогів.

Одного дня Довбуш, зібравши опришків, сказав: — Будемо розходитись, братики. Разом зимувати не зможем. Важко буде прогодуватись усім, та й робити нічого довгу зиму. Залишаться тільки ті, що вже добре насолили панам, за ким полюють на долах смоляки, кому в мирне життя дорога закрита. Цього року нам уже воювати не доведеться. Самі бачите, зима не за горами, а осінь сльотава. В таку погоду важко втримати порох сухим. Розходьтеся, куди хто хоче. А там, у долині, де котрий з вас притулок знайде, розповідайте людям, за що воюють опришки. Що не задля грошей граються зі смертю, а щоб убити неправду, щоб показати бідним людям їх силу, якої вони ще не чують у собі. Перед опришками дрижать багачі цілого краю, а опришків всього двадцять-тридцять, а бува, що й тільки десять, а то й менше. Намовляйте селян, щоб не корились, а щоб палили панські маєтки, щоб убивали лихварів, щоб допомагали опришкам, бо ми світ рівняємо.

Хлопці слухали те уважно і надовго потім замислювалися. А Фока червонів і блід від гордості за отамана.

І опришки почали лагодитися в дорогу. Милися, міняли чорні, варені у дьогті, сорочки на чисті, білі, підстригали волосся, голились, щоб бути подібними до звичайних селян. І відходили... Ішли на всі сторони світу. Старались знайти місця, куди цього року не набігали. Отже, йшли на Буковину, Поділля, на Закарпаття. Туди пішов і Серичак, що, як і Рахівський, був звідти родом.

Протягом тижня розійшлися майже всі, лишилися Пугач, Мир, Фока та Іван Рахівський. Залишився і Данило Вовк-Устеріцький, який відав усім опришківським хазяйством. Для маржини він надбав за літо подостатку сіна. Зимівники були забезпечені м'ясом, кукурудзяною мукою і молочними продуктами до весни. Минула зима багато чого їх навчила.

Та не всі, що розійшлися, пішли туди, куди наказував їм іти здоровий розум. Проходячи повз рідні села, забігали до рідних, до знайомих, до коханих, забігали на хвилину, лишалися на тижні, а то й на всю зиму, забувши обережність і страх, забувши про небезпеку. А вона чигала на них, як кіт на мишу, підступна й хитра, йшла за ними слідом.

Після смерті Пшелуського командиром смоляків був призначений ротмістр Антон Сіромський. Він почав свою діяльність з того, що набрав нових людей до загонів, бо тих, що дісталися йому після Пшелуського, вважав здеморалізованими і нездатними для боротьби з опришками.

Поповнення набирав з місцевого населення, з людей, які добре знали гори, звичаї і, головне, знали, природу самого опришківства. Це були дрібні шляхтичі, які колись так чи інакше потерпіли від опришків, авантюристи, синки заможних селян і навіть деякі зрадники з опришків.

Сіромський знав, що коли б він навіть подвоїв число свого війська, — йому в горах з Довбушем не справитися. В горах опришки невловимі. А от в селах... Він знав, що вони приходять у села на зимівлю. Вирішив ловити їх поодинці.

Влаштувавши свою стоянку в Космачі, розіслав розвідників по всіх селах Яблоновського ключа, щоб вивідати, де, в якій хаті зупинився на зимівлю опришок.

План хитрого шляхтича частково вдався. В самому Космачі було захоплено сонними, коло своїх жінок, опришків Вардзарука і Кіф'яка, а в Шешорах і Текучій — Мохначука і Книшука. Всі четверо заплатили годовою за свою необережність. їх судили в Станіславі. Тримались усі четверо з разючою мужністю, хоч терпіли нечувані доти тортури.

Кожного з них допитували на очах трьох інших. Але все було марно. Ніхто з них не зрадив товариства, не зламав опришківської присяги.

— Де Довбуш? — скаженів шляхтич.

— В горах,— була однакова відповідь усіх чотирьох.

— Де зимує?

— На Закарпатті,— брехав Мохначук.

— Де саме, точніше!

— Не знаю.

— Хто з ним зимує?

— Не знаю. А хоч би й знав, не скажу.

Кати виявилися безсилими зламати волю цих простих людей.

Опришок Кіф'як упав мертвий вже під час другого допиту.