Втеча від себе - Самчук Улас

Вернімось до "Твердих рук". Я їх читав. І догадуюсь, що спонукало їх появу. І, здається, розумію чому їх "вилучено". І не тільки самі ті мозолі. Там зроблено натяк, розуміється в мові Езопа, що природа не терпить гніту. Положи на траву камінь — трава вимре. А та, що виживе — вийде блідою, покрученою. Коли ідеалом стануть "тверді руки", вийдуть твердим не лишень руки, а й лоби. В остаточному суспільство обернеться у стрибунів, боксерів, пожинати лаври арен куди простіше, ніж лаври дослідників, маси обернуться в істеричних клоунів, їх залишить ініціятива, мудрість, свідомість і все, що вони вироблятимуть, буде роблене "на авось", низької вартости. Боксер герой, боксер лаври, боксер гроші. До того безпечність. Ніяка політика. Хай живе боксер!

Так. Там, скажете, цінять також інтелект. Можливо. Але це не канон віри, це "надбудова", його поставлено на денне місце, його здевальвовано, він може бути, але й може не бути і згодом, згодом, він почуватиметься не обов'язковим і почне відмирати, як нижнє галуззя дерева. Це і спонукує сина Андрія стати боксером, а його батька продумати "Тверді руки".

А що до Ольги, — казав, тим же повчальним тоном Нестор, — це знов таки зударення з природою. Кажуть, її рознесло. Що там бракує харчів. Харчів бракує, але не для жінки орденоносця Андрія. В країнах, де домінує голод взагалі, людина, а особливо жінка, коли їй дати вистачально їжі, піде в тіло. Природа жінки заалярмована голодом, вимагає забезпечення вдвоє більше ніж чоловіка. У ній безупинно працює лябораторія людомноження, це вимагає палива, роби, мамо, запаси, напихайся вуглеводами, не сьогодні — завтра будеш їх потребувати. Там, де голод диктує кодекс кальорійних норм, там про грацію годі думати. Це, між іншим, делікатно, з гумором, був натяк у "Твердих руках". Такого гумору ті безгуморні люди толерувати не збираються. І тому "знято". Нє нада! Молчать й нє разсуждать! І нарешті, Миколо Івановичу, ваше здивовання, чому він її терпить і чому боїться. Маємо на увазі Андрія. Що це таке Андрій? За нашими скупими даними, це там величина, це слон, і одружений він з Ольгою. Що таке Ольга? За тими ж даними, це маленька, масова людинка, така собі, трохи обжерта, миша. Цікава, можна сказати, пара. Хтось мав сказати, що слони не бояться левів, але бояться мишей. Вона може залізти йому у вухо, під хвіст, вона його добре знає, вона може розказати про нього коли хочете й кому хочете, а там же НКВД, скажіть, хто не боїться НКВД? Така вам Ольга, що пройшла огонь, воду і мідні труби. Увага, увага! Чи вам, Миколо Івановичу, не страшно? — казав Нестор... І помітив, що його риторику слухає не лишень Микола Іванович... Навіть Іван розіп'яв вуха, а Віра "пожирала" його своїми великими очима. Занята обов'язками церемоніял-господиньства Татяна, здавалось, ось-ось задивиться і полетить сторч з мисою смажені і, здається, одна лиш Ірина більш думала, як би їй закурити, аніж слухати свого чоловіка, якого вона вже знає, як стару грамофонову платівку.

А що ж до Миколи Івановича, так той щойно в розгоні. — А як ви до його вислужництва? Кажуть, що його колеги не дуже це долюблюють, — говорив він зі заплющеними очима, ніби його щось сліпило.

— Ви читали його "Розгром". Читали... Розуміється. Було це вислужництво? На нього, було, накинулись, але врятував Сталін. З примхи... Не будь цього, і йому не оминути обителі Зосими й Саватія. А чи знаєте, що це за штучка оті самі колеги? Особливо дрібнота... У яких заздрість основна чеснота... Зацькують, заклюють... Лишень не Андрія. Це тверда капиця. Взагалі ж це арена... Святий-несвятий, а станеш чортом. Але Андрій тому Велзевул, — говорив Нестор.

— Але, шановні, але, милі! Не забувайте моїх голубців! — гукала Татяна.

— Хто відважиться! — говорив Нестор і моргнув на Миколу Івановича, який старанно знов підливав до чарок. — До голубців! — підняв він свою чарку.

— До голубців! — вторував Нестор.

— Але ж скажу, сестро, голубці! Століття вже їх не бачив, — озвався Іван.

— А чи пригадуєте хто у нас найкраще робив голубці? — питала Татяна.

— Як не пригадувать... Наталка. У мене в Чіб'ю вона заправляла хазяйством, — говорив Іван.

— А як це потрапила вона до Совєту національностей, та ще й від зирян? — питала Татяна.

— Навчила їх гнати самогон з клюкви, а ті з вдячности й проізвели. Там же все "липа"*(* Фальш.) — говорив Іван.

— Це нагадує Мошка, що "ісполнял" негра в Комінтерні, — говорив Микола Іванович.

Почувся сміх, перейшли на анекдоти, Іван почав крутити з недопалків цигарку, до нього підсів Микола Іванович, Таня прибирала зі столу, Ірина з Вірою їй помагали, до Нестора несміло підійшла Мар'яночка і показала йому свій празький альбом фотознимок — табори, пластуни, Карпати, марші, танці.

Починало вечоріти, засвітилась електрика, Ян висловив бажання їхати, на що Татяна заявила, що він може їхати, всі ж решта лишаються. Ночувати? Тут? Але де, але як? — Отут... Покотом, валетом, — підбадьорювала Татяна. — А як завтра додому? — Пішечком. Ніженьками. Тут всі дорослі, — гомоніла Татяна.

У висліді — Ян урочисто возсів на козла і погнав свої битюги з двору, Татяна відійшла до своїх господарів позичати патефона, козацтво-лицарство згуртувалось біля Івана з наміром почати нові філіппіки. Віра з Мар'яною примістилися біля відчиненого вікна з виглядом на город, де вже цвіли нарциси, відцвітали вишні і намірявся цвісти бузок. Погода виходила знов на рівень весни, сонце сідало за широким будинком клуні з обіцянкою, що завтра можна сподіватися продовження сьогоднішнього.

Зі своїм пластовим альбомчиком, Мар'яна оповідала Вірі, що це таке пласт і що це Прага, як там жилося. Багате, старе місто, великі магазини, повно товарів, найновіші моди... Товариство, зустрічі, танці... Вчились в гімназії, розуміється — українській. У Празі були і українські школи, це демократія, кожний міг, як хотів, думати що хотів, читати, належати, до яких хотів партій. Її батько належав до товариства українських інженерів, до Історико-філологічного товариства, до Державного центру УНР. Що це УНР? Українська Народна Республіка, що постала за революції в Києві, яку москалі розгромили, але яка існує і до цього часу на еміграції. Чи чула Віра щось про Петлюру? Не багато. Там це ім'я заборонене.

Віра здивована, така дівчина, а стільки знає, багато з того Віра чує вперше, от хоч би національні свята — Крути, Першого листопада, Двадцять другого січня, Базар. Про все це у них говорилося, ось як сьогодні, одверто по різному. Знали про їх рід — хутір, діда, батька, дядька Андрія, Сопрона, Петра. І також про неї — Віру.

Віра вражена, схвильована, Мар'яна це розуміла, вона чула, що "там" все таке заборонене, ніяких таких згадок, ніякої політики. — А про що ви думали й говорили там? — питала Мар'яна. — О, як дістати суконку, як стати в чергу, "що там дають", закордонні фільми, закордонні переклади письменників... — відповідала Віра. — Але там закордоном завжди ганять, — казала Мар'яна. — Усе, що там ганять, сприймається добре, — відповідала Віра. — Там панує культ закордону, це мрія, — говорила далі Віра. — А чи знають там щось про нас тут? — цікавилась Мар'яна. — Не багато. І не дуже хочуть знати. По перше, це заборонено, по друге це... Ти не повіриш... Заздрість. Ми тут для них зрадники, але не "родіни"... А їх лиха. Ми повинні були терпіти з ними разом. Ми тут розкошуємо, "по кавярнях", у той час, коли там гинуть... — казала Віра, чого Мар'яна не могла зрозуміти і на що не знаходила відповідного слова.

Увійшла знизу Татяна і перервала їх мову. Без патефона. — Знаєте, — казала вона, — у них там таке... Сидять і плачуть. Сьогодні здалися їх армії, у них там два сини, один на сході, бояться, що він не вернеться. Я подумала — не гаразд нам у їх хаті тепер бавитись. Як би це виглядало. Обійдемось без музики.

Усі з цим годилися, навіть стишили мову, час минав і так швидко, у цьому маленькому світі так багато великих зацікавлень... Поважною головоломкою було, як розмістити всіх спати, за даними, які мала до своєї диспозиції шефка цього генерального завдання, — всі вони мали б зміститися у одній цій кімнаті, за винятком Івана, якого пощастило примістити десь там внизу цього дому. — О, скільки разів нам так приходилось. У дорозі... І ще гірше. Тут бодай не має алярмів, — вибачливо поясняла Татяна. Ірина квапилась їй на виручку; — Ми в Києві, родиною з трьох людей, жили п'ять років у пів кімнаті розділеній килимом, за яким жила ще одна родина.

•— У нас на хуторі було, наїде гостей, — казала Татяна. — На хуторі... Теж мені порівняння, — казав Микола Іванович. — А що б ти думав. Улітку ще горище, клуня, шопа, а в зимі світлиця, куль соломи, покотом. — Змістимось! — резюмував Микола Іванович. — Отже, ахтунґ! На мою команду! — казала Татяна. — Іван унизу, Ірина й Нестор — матрац на помості, Віра й Мар'яна — ліжко. За винятком Віри, всі годяться, вона не може спати у двійку на одному ліжку, тому коректа: Віра також поміст, сливе під ліжком Мар'яни. Як же я буду через тебе перескакувать? — питала Мар'яна. — Нічого. Ти можеш літати, — казав на це Микола Іванович.

Стелилися, гомоніли, сміялись, роздягались жінки — чоловіки одверталися, роздягались чоловіки — жінки одверталися, убиральня по сходах внизу, світло одразу за дверима, Ірина зовсім побіч ліжка Водяних, Нестор по середині помосту, біля нього, замість нічного столика — валіза, за валізою постіль Віри. Речі складали, хто де міг.

Біля години дванадцятої офіційно й остаточно починається ніч, гасне світло, глибока темнота, трохи згодом до високого вікна починає вкрадатись світло місяця, з темноти вилазити контури предметів, як також залишки мови.

— А знаєш. Віро, — чути шепіт Мар'яни, — там, під моїм ліжком я бачила мишу.

— О! Не кажи! — реагувала одразу Віра.

— Що ти, Мар'яно, вигадуєш! — сердилась Татяна. — Там ніяких мишей.

—•Я їх направду боюся, — скаржилась Віра.

— Там біля тебе Нестор Павлович. Він тебе оборонить, — озвався Микола Іванович.

— Під моїм омофором, виходить, мають знайти схоронище аж дві жертви цього терору, — відповідав Нестор.

— Я мишей не боюся, — заявила Ірина.

— Лишень привидів, павуків і бомб, — відповів на це Нестор.

— А я тільки мишей, — відозвалась Віра.

— А і справді...