Втеча від себе - Самчук Улас

У нас були недоліки, але де їх нема. Переможна батьківщина це знає і вона їх виправить... — крізь вигуки намагалась говорити жінка в англійському костюмі.

— Слухайте, пані! Ви їдьте... З Богом Парасю! Як доїдете — скажете й нам. Але тепер це здохле діло. Залишіть і помийте руки, — говорив весело молодий, з гострим носом, у білому комірчику, чоловійко.

— Слухайте... Я так дивлюсь та дивлюсь... Та це Ніна Миколаївна Плаксій... Викладачка математики Харківського Педінституту, — озвався Андрій Синиця, що стояв тут же в натовпі в товаристві Жевага.

— Я також знав Плаксія... Театральний декоратор — казав Жеваго.

— Її чоловік. Як вона сюди потрапила? І що це за мова? Ми знали її, як розумну людину, то ж її також чіпали, — говорив Синиця.

— Війна. Переможна, — відповів Жеваго.

У той час, та сама Ніна Миколаївна, скінчила свою мову, виходила з натовпу і наткнулася на Синицю з Жевагом.

— Ніно Миколаївно, — озвався до неї Синиця.

Та оглянулась, але ніякої реакції. Дивилась на Синицю, як на порожнє місце.

— Не пригадуєте? З Харкова. Андрій Федорович, — говорив Синиця.

— Вибачте, не пригадую, — відповіла вона холодно і відійшла геть.

— От тобі й на. Що за чудасія? — дивувався Синиця.

— Війна. Переможна, — відповів Жеваго.

— Вона мене добре знає, не раз зустрічалися... Ще студентами... Ну, але... Батьківщина. З одвертими обіймами. Боюсь, що вони для неї будуть заодверті, — говорив Синиця.

А довкруги народ, думки, мова... Перелітні птахи, що присіли на чужому пристановищі готові кожної хвилини зірватися, щоб летіти далі, гнані інстинктом самозбереження.

А поміж тим, появляються то знов зникають, на легких машинах, або спокійною ходою, рослі хлопці в круглих, кольору хакі, шоломах. Їх ніщо не дивує, ніщо не бентежить, вони ситі, певні, безпечні на них дивляться з подивом, біля них, раз-у-раз, кружляють, мов метелик біля квітки, особливі сотворіння у коротких спідничках, звані "ґірлс", вони курять і відкидають на бік недопалки, що їх, сливе на льоту, підхоплюють споживачі цього чародійного диму, з огляду на гостру кризу тютюну.

А також можна помітити і народ тубільний. Вони тут найменш вдома... Занедбані, мовчазні, одинокі, що заняті якимсь ділом... Розгрібають руїни, щось кудись тягнуть, зводять стовпи, сортують цеглу, закладають діри, сточують проводи. Раз-у-раз появляються вантажник з незграбними ззаду самоварами, у яких продукується дерево-газ, що ним ці возища рухаються, де-не-де між тим можна бачити старовинні вози-рольваги запряжені конякою, а також ручні возики, тягнені силою жінок.

І багато всіляких відзнак. На руїнах, на стовпах, на людських грудях, на лобах. Орли, тризуби, леви трикольори... І найбільше зірок — білих Америки і червоних Москви. І все це разом в перемішку. Єдина неділима, на цей раз Европа, під проводом Stars and Stripes, мов би виклик майбутньому.

А над усім май — свавільний, розгульний, мов закоханий парубок. Все в русі. Хідником Бельведерської алеї, де стоять тором танки, ступає дебела, похила постать в темно-брунатному одязі без капелюха. Іван Мороз, аліяс Боровик. Біля нього струнка, в легкій картатій суконці, дівчина. Віра Морозівна. Вони поруч, вони вільні, вони не квапляться. Їх обличчя поняті, щось, як би гнівом. Мов би їм щось заважає.

Цього гарного ранку Вірі далебі не пощастило, вона вийшла зустріти Нестора, а зустріла батька, і той настояв, щоб вона йшла з ним... Між ними, либонь, багато недомовлення, Іван про це дні і ночі думає, а недомовлення на місці. А час б'є на сполох. І нарешті ось капітуляція і, як удар бича, повідомлення зі штабу Айзенгавера. Іван зводиться, ставить над "і" точку, підписує рішення.

Лиш ота Віра. Цілу минулу ніч провів над цим питанням. Гори вертав, проходив огонь і смерть, зі всього вийшов, а тут... Ходив з кута в кут, пив чай, наповнив кімнату димом курива, гасив світло, запалював світло, знов гасив світло, відчинив вікно, щоб випустити дим, дивився на залиті місяцем городи... І коли так стовбичив, і думав, перед ним з'явилося і пройшло, залиті місяцем дві, злиті у одно, постаті, і враз його, мов би кольнуло. Не хотів вірити. Йому видалось, що це Нестор з Вірою. Але це нісенітниця, вона ж відходила до Мелінґену, подражнення уяви, злюча мана.

Одначе в ньому забренькали недобрі нотки. Бузина, розуміється, але той Сидорук, цілий той святий та Божий... Одружений... Гідний бути її батьком. Лють заливала його розум, а от почекай... Ми тут заждемо... І побачимо.

Напнув на себе для більшого враження бухенвальдську блюзу, вийшов на поріг дому і чекав вперто, мов прикаяний, заливавсь гнівом, хотів, було, взяти якусь каменюку, не бачив поблизу такої, і лишився, як був. Його великі долоні згортались у твердий згусток м'язів і люті... І чекав, і чекав, щось з годину чекав... І дочекався.

Все, що опісля сталося — сталося спонтанно. І не так аж грізно, як це думалось, його удар був хвацький, нема мови, але все таки його "уб'ю", прийшов до себе, йому стало гей би ніяково. То ж він нічого про це не знає... То ж той хотів щось сказати. А, зрештою — сталося. На роздуми не збуває часу. Іван сердиться далі і це забрало йому спору частину ночі, вставав за будильником перед восьмою, поквапно щось з'їв і одразу вийшов.

І зустрів Віру, як і надіявся, по дорозі за Тавбахом причепурену, радісну, в своєрідному ореолі сяйва. Побачила батька і помітно стривожилась, його обличчя виглядало скорше насуплено, сказав одразу, що хотів би з нею говорити, а вона питала, чи не можна б цього відложити до вечора, що тепер вона занята, на що він заявив рішуче, що відкладати цього не можна, час наглить, вони мусять збиратися в дорогу.

Філософія дуже знана, але що вона на таке може сказати? Просто, нема таких слів та й годі. Батько бачить її вагання і спроквола, але твердо питає: — Звідки ти зночі верталася? І з ким?

Вона одразу станула дибки: — Дуже дякую, батьку, за сексотство. Чи не моя це часом справа де і з ким маю я вертатися? — говорила вона швидко.

— Більше ти бачитись з ним не будеш. Учора я з ним говорив, — казав він між іншим.

— Ти з ним говорив? Про мене? Без мене? А чи ти знаєш, що це таке? А коли так, то послухай! — і вона почала оповідати йому про себе. Про Сашка, про Еріка, про її вагітність, про те, як і де знайшов її Нестор, про шпиталь і нарешті про Нестора. — Чи ти знаєш, — казала вона піднесеним тоном, — що це був він, що мене врятував від смерти. Більше. Від заломлення духа. Бачиш, довкруги тисячі й тисячі людей, а спробуй знайти між ними одиницю, яка щось би таке доказала. А ти забороняєш мені з ним бачитись? Яким таким правом? Я і так нещасна, бо його люблю і безнадійно... Бо у нього жінка, яку він любить. І це все! І це, батьку, все. І коли хочеш знати, я не збираюся туди вертатися, я залишаюсь тут, з цими людьми, а тебе перестаю розуміти. І кого хочу бачити — буду бачити! — відтарабанила Віра, мов би напутив її нечистий.

Іван розторощений, такого не сподівався, перекапустино всі його пляни, як його справді з таким вертатися, то ж там це кровна зрада і карається така за найвищим мірами.

І що його тут скажеш. Перед ним продукт часу, його дочка, яку у три роки викинуто з її колиски на сніг і занесено худиґою з'явищ на край безвихіддя. Де тут знайти правосуддя?

Іван намагався щось ще сказати, але його обірвано на пів слові:

— І ти не думай, що ми з ним якісь любовники. І це лиш моя турбота. Тут ти, батьку, не можеш помогти, — казала вона резолютно.

А Іваном це шарпнуло болюче, але він стримався. Образ того самого Нестора, що так обурливо заполонив його уяву, раптово зблід і відійшов на задній плян. На кону дикий балет, шабаш бісовщини. І як його з цим? Йшли непогоджено, між ними стіна мовчання. Цілковито погрузлі у морок безвихіддя.

І схаменулись, аж коли наблизились до брами "Смерть фашизму". Саме перед їх очима, з гуками й криками, туди в'їхало три американські вантажівки, вщерть начинені молодими людьми. Гармошка. Ура! Хай живе Сталін! — "Вихаділа на бєрєґ Катюша".

Батько з дочкою намагались чим скорше просмикнути крізь цю зливу звуків, Іванове обличчя помітно корчилось, мов би його вдарено, то ж то Вірине поняв страх. Тікали, мов би за ними гналися хто зна які страхіття, з кожним кроком це відлягало, спішили до Бельведерської з тими її танками і відлягло, аж далі, де вулиця Маріївська схрещується з вулицею Вілянда, і де, на залитому сонцем хіднику, побачили групу виразно своїх молодих людей, що нагадували байдикуючих нероб, які вийшли на прогулянку, і між якими вже здалека, Віра пізнає елястичну постать Сашка у ясно-сірому костюмі і темно-синьому береті, який, також здалека помітив Івана з Вірою, залишив своє товариство і пустився їм назустріч.

— Івану Григоровичу і Вірі Іванівній — привіт! Самі боги шлють вас на мене, шукав вас, Вірочко, тижнями по всіх "Елефантах", теє то як його, — заговорив він з театральним уклоном. Обличчя свіжо голене, погляд іронічно-усміхнений, настрій грайливий.

— Приємно вас бачити в такому апотеозі, — відповіла Віра з усмішкою.

— Добрий день, — сухо і глухо привітався Іван.

— У вас, бачу, настрій, але ж гляньте: сонце, Европа, мир. Куди, дозвольте спитати, благородні батьки і діти держать свій курс і чи дозволено мені до них приєднатися? — гомонів церемонно Сашко.

— Заперечень нема, — швидко відповіла Віра, боячись, щоб батько йому не відмовив.

— А що, коли б ми повернули наш рейд до парку? — казав Сашко з особливим піднесенням.

— Ви, молодь, можете повертати куди вам хочеться, але у мене діло, — відповів Іван з серцем і рушив йти далі.

— Вибач, батьку! Я зайду до тебе ввечері, — казала йому невздогін Віра.

Іван щось невиразне буркнув, а Сашко з Вірою, з місця повернули до парку, він взяв її під руку, дивився в її профіль.

— З нас, Вірочко... Тобто, для ясности — з мене і вас, могла б бути гемонська ефектна пара. От би якраз: мир, Америка... Але ж ми давненько бачились... Розумію, розумію. Мовчу. Рядили свято. Перейдемо краще, скажемо... Труханів острів? Чари Дніпра... Як то ми разом... Я вас слухаю? — мішаниною думок гомонів Сашко.

— Але я ж мовчу, — казала Віра.

— Однак я чую. Батько? Родіна? Тривога! Може проллєте трішки на це світла?

— Ви прекрасно знаєте.

— Лиш не можу збагнути.