Цар і раб - Білик Іван

Понтійському цареві треба інше, й вічі його звернені до Риму. Понтійському цареві потрібен друг, а не ворог у твоїй землі, бо немає в світі більшого ворога Римові за Мітрідата Шостого Великого Евпатора Діоніса.

Останні слова Мітрідат вимовив так тихо й з таким притиском, що князь Борис, якого греки звали по-своєму Палаком, аж нахилився до нього через обставлений питвом і наїдками стіл.

— Ти хто єси? — спитав він захриплим од хвилювання голосом.

Понтійський цар не відвів очей од князя Бориса, але жодне слово не зронилося з його вуст, міцно стулених, аж зблідлих. Ся промова важила для нього не менше, ніж для скіфського володаря, та він і сам не швидко стямився після своїх слів. Але я-м мусив їх колись вимовити, сказав подумки Мітрідат. А вперше вимовляти завжди важко.

Він упіймав себе на тому, що, взявши розгін, і далі мислить "по-скіфському", й се раптом зняло всю напругу, й він полегшено відітхнув і посміхнувся князеві Борисові ще блідими від хвилювання вустами, які почали аж тепер ледь-ледь червоніти. Не дочекавшись відповіди на своє запитання, князь Борис відкинувся назад і теж зітхнув, мабуть, пересвідчившись, що коли його співрозмовник скаже хто він є, то се буде лжею, зайвою й непотрібною лжею. Проте він сказав:

— Мовиш, яко правдивий полянський русин. Але я-м не полянського роду, я-м древлянин.

— Древляни й руси однієї кревности: сколоти, — завважив Мітрідат, і се не викликало сумнівів.

— Правдиво речеш: і древляни, й руси, й сіверяни, й кривичі та словіни, — всі ми — сколоти, всі, кого греки прозвали "скіфами", тільки навіщо ми про се говоримо? — Він глянув на Мітрідата довгим проникливим поглядом і додав: — Я йму віру Мітрідатові!

А потім лукаво посміхнувся.

Мітрідат відповів йому тим самим посміхом, згадавши руське прислів'я про слово мовлене й слово не мовлене. Його діло — питати, подумав він, а моє — мовчати. Бо се, певно, розумів і князь, і се мала значити його лукава посмішка.

— То що хоче Мітрідат од мене? — спитав Борис, і понтійський цар удруге пересвідчився в його вмінні читати думки в людських очах.

Мітрідат відповів, не дивлячись на своїх супутників, з яких тільки Архелай міг трохи знати "скіфську" мову:

— Бери собі Ольвію, й Херсонес, і всі городи та землі, що належать херсонітам: Керкенітіду й Красну Заводь, речену по-грецькому Калос-Лімен, а понтіфському цареві… — Мітрідат, аби й далі не сягати за натяки, говорив про свою особу невизначено, бо нинішньої розмови він не передбачив і не обдумав наперед. — …А понтійському цареві лиши Боспор з усіма городами й землями.

Почалися торги, й князь Борис похолоднів очима.

— Понтійський цар… — Він також уникав виразности. — Понтійський цар дає мені те, що я-м здобув од свого батька. Чи не є то дивина?.. — Князь Борис мало не назвав Мітрідата на ймення.

— Не є дивина, княже, — спокійно заперечив Мітрідат, усміхнувшись до князевого вагання. — Не є дивина, бо те, що належало… — він і сам мало не сказав "мені", — … що належало Мітрідатові од його вітця, тепер загребли римляни. Я речу про Велику Фріґію, княже, коли пам'ятаєш. Се сталося на твоїх очах.

Борис-Палак не міг сього не пам'ятати, бо замислився над сказаним, крутячи короткий, по-грецькому стрижений вус. На князеві була скіфська свита в срібних бляшечках і скіфські ногавиці, снуровані спереду від гомілки до стегон, але плаща в золоту проткань він мав грецького, й голову не брив, як його предки, пустивши довге волосся поза вуха. Скориставшись із того, що Борис на нього не дивиться, Мітрідат знову почав пригадувати, на кого він схожий, але Борис підвів очі, й у них була твердість.

— І все Боспорське царство належить мені від отця, — сказав він, а Мітрідат подумав, що в торгах настає рішуча хвиля й виграє той, хто виявиться гнучкіший. Думка була не нова, він виношував її вже п'ятий рік, задовго до тієї зими, коли переміг рідну матір та її хижих братиків. Перевага Мітрідата полягала в тому, що Борис-Палак тільки нині по-справжньому замислився над отак хитро сплутаним клубком. — То що ж я мати-йму від такого торгу? — спитав він упрост. — А чи мислиш, ніби я не здолав би-м отих нікчемних корсунян?

— Здолав би-с, — погодився Мітрідат.

— А того старого Перісада? Ще отець його почав платити дань моєму вітцеві.

— Й Перісада здолав би-с, — удруге погодився Мітрідат і сам спитав: — А коли Перісад сукупиться з корсунянами? — Він назвав херсонітів так, як допіру називав їх і господар сього дому.

Князь вельми зневажливо махнув рукою, й се переконувало: ні херсоніти, ні боспорити вокрем, ні всі вони разом не становили загрози для Бориса, й Мітрідат сказав те, що притримував наостанок:

— Княже, я читав у договорах Мітрідата Четвертого, що корсуняни вклали з ним дружбу й любов.

— Се знак, же до корсунської й Перісадової рати може долучитися й рать Мітрідатова? — Борис одверто засміявся, й понтійський цар дав йому втишитись новою думкою, знаючи наперед, що скаже далі сей древлянський князьок. — Але ж ти-с і сам допіру мовив, що наша земля вельми многа!

Мітрідат спокійно вмостився й налив собі скіфського вина, названого "медом". Князь натякнув йому, що він, Борис, не самотній, за ним стоять князі інших сколотських земель, і хоч вони не дуже мирилися й часом воювали між собою, забувши давні звичаї й давній покон, але в час чужої навали могли прийти на допомогу сієї древлянської землі туричі. Тепер висловлено все й можна було починати справжні переговори.

Мітрідат сказав, осягнувши поглядом своїх мовчазних супутників, які вже бралися до питва й наїдків, не розуміючи "скіфської" мови.

— Від того буде вельми многа користь і тобі, й Понтійському царству, княже.

— Яка?

Мітрідат почав знову кружляти, промацуючи супроти сидячого. Кожне мовлене слово срібне, повторив він собі й сказав:

— Перісад вельми старий і немічний.

— Цареві важить не сила руки, а сила розуму, — заперечив князь Борис.

І тут Мітрідат погодився:

— Про те саме й мовлю, княже. Не годен він удержати вінець.

Князь запитав:

— До чого хилиш?

— Про Савмака мовлю, — сказав Мітрідат.

Князь нахмурився й певний час мовчав, а далі ствердно кивнув головою:

— Так. І що з того?

— Згадай заколот робів у Пантікапеї, — прискалився Мітрідат, байдужим оком ковзнувши по чорнявому красені Архелаї. Архелай дослухавсь, але понтійський цар подумки махнув рукою й так само подумки сказав собі, що срібних слів уже було доволі, й мовив золоте: — Перісад оголосив Савмака своїм родичем, а коли віддасть за нього й доньку, то всім стане втямки, хто по Перісаді мостити-йметься на царському столі.

Борис удруге нахмурився й замовк, і Мітрідат вирішив бути обережнішим, ще напевно не знаючи, яке з його золотих слів так дошкулило князеві. Савмак був скіф, як і сей чоловік по той бік столу, однак такого пояснення здавалося надто недосить.

— Савмак подарував живіт і волю тим робам, що сколотилися були і вбили одного їхнього чинця, — сказав Мітрідат. — А що може статися, коли сей… — Мітрідат мало не сказав "скіф", — коли сей свавілець допнеться до царського столу?

Борис несподівана пожвавивсь:

— Мене сим не злякаєш. Савмак… такий самий древлянин турич, як і… як і я!

Мітрідат теж пожвавів, аж підвівсь із місця й заперечно помахав долонею біля носа в князя:

— Я й не лякав тебе, княже! Я й не лякав! Тільки ж він… — Мітрідат повагався, котре слово вимовити першим і котре лишити на потім, — він може дати волю й инчим робам, коли щось трапиться. Чи помислив єси ти, як тоді вчинять твої невільники?

— Я-м помислив про се, — відповів Борис і досить недбало налив Мітрідатові й собі кіпрської пірри: — Випиймо, м-м…, бо нам ще довго сушити зуби.

Мітрідат несвідомо сьорбнув і знову помахав рукою перед очима в Бориса-Палака:

— А чи помислив єси, княже, що Савмак той і смердам волю може дати, коли щось трапиться?

Борис довго цідив пірру крізь зуби, й Мітрідат напружено стежив за кожною жилкою його обличчя. Коли князь поставив ледь надпитого келиха назад, вуста йому ще дужче почервоніли, мов убравши в себе жар багрянистої пірри.

Про се Борис явно не встиг помислити, й Мітрідат з утіхою сказав собі, — що невимовлене слово таки й справді золоте. Він підморгнув Діофантові через стіл навскоси, Діофант аж здригнувся, не втямивши його знаку. Мітрідат же й не надавав тому надто великої ваги, підморгнув од самої втіхи та й годі.

На сьогодні з нього досить, подумав Мітрідат, чекаючи, що казатиме й що зробить Борис. А й з мене теж досить. Скіфський володар і справді мовби схаменувся, поглянув на своїх гостей, які досі мовчали в нудному напруженні, й спитав Архелая своєю рідною мовою:

— Ти вже бував єси в моєму стольному Новгороді?

Архелай, не замислившись, відповів по-грецькому:

— Ні, басилевсе.

Скіфський цар звернувся до Діофанта вже по-грецькому:

— А ти, таксіарше?

Діофант блимав то на нього, то на свого царя, нічого не второпавши, князь поблажливо всміхнувсь і перетлумачив.

Покликавшись на те, що гості потомлені, Борис-Палак підвівся, й се могло означати лиш одне. Йдучи просто площі до гостиного дому, Мітрідат мовчав. Розмова на пиру виснажила його, та в грудях не було важко. Сей скіфський володар припав йому до душі, й він охочіше мав би його за друга, ніж за супротивника.

— Як він хвацько випитав тебе, чи ти тямиш по-скіфському! — вколов Мітрідат Архелая. — Соколине око, зразу побачив, хто що вміє й чого — ні.

Дорілай, удоволений тим, що його новий суперник так легко дав себе зганьбити, мугикав під ніс не знати й де почуту пісеньку про дівчину з пристані, яка продає пиріжки по оболу за штуку; пиріжки вичахли, а молодим ефебам кортить гаряченького, й кожен ладен давати й по драхмі, але дівчина тільки лукаво посміхається.

Вже в краватах понтійський цар переповів Діофантові всю свою розмову з Борисом-Палаком, і таксіарх порадив йому завтра ж, не відкладаючи, довести перемови до кінця, до укладу.

— І сей — скіф, і той — скіф, — уголос міркував цар Понту, маючи на оці Бориса та Савмака, — коли ж заходить про смердів, кров замовкає.

— Так улаштовано кумирами, найясніший…

— Так учинили самі смертні, — заперечив молодий понтійський цар.

Діофант здивовано ворухнувсь, і реміння кравата прикро зарипіло.

— Мовиш, наче зібрався відпускати своїх робів і смердів на всі чотири вітри…

— Царі також смертні, — зверхньо проказав Мітрідат, — і нічого людського не цураються. — Се визнання якось ображало його самого, понтійський володар обернув своєму ратеводі спину й заснув, перевертаючи в пам'яті слова сьогоднішньої розмови, сказані й затамовані до часу в собі.