Цар і раб - Білик Іван

А доводити до кінця треба завтра ж, погодився він із Діофантом, і се була остання його свідома думка.

Та наступного дня Борис-Палак не запросив Діофанта в гості. Він наче геть забув і про нього, й про його супутників, навіть про найменшого серед них, циганкуватого й худенького, що майже без приголосу, мов справдешній полянин-русин, розмовояв з ним руською мовою.

Мітрідат просидів у гостиному домі до самого вечора, кленучи й скіфського царка, й себе, що так необачно дозволив йому перервати вдалі змагання й змови. Наступного ранку, взявши лиш Архелая, він подавсь на новгородське торговище й усе зрозумів.

Торговище містилось не на міській аґорі, як у греків, а за Сухою брамою на вигоні, над самим урвищем крутого берега Салгюра. Таких великих торжищ Мітрідат не бачив навіть у Синопі та Мілеті, не кажучи про Пантікапей. Найдужче вразили його коні. Сього швидконогого дива, білого й гнідого, чалого, вороного та яблукатого, тут була така незліч, що в понтійського царя зайнялись очі. Забувши, чого сюди й прийшов, Мітрідат ходив між коней, яких продавали поодинці, в'язками й цілими табунами, й важко дихав. Струнконогі лискучі румаки, під царське сідло кохані, косували більмами на людей у пістрявому вбранні люто й водночас мовби зневажливо. Мітрідат міг би годинами ходити поміж них і милуватись, але в ньому грала бойова жила воїна й майбутнього переможця, й зір його приковували до себе інші коні, присадкуваті й не вельми показні, на вередливе око навіть негарні. Він багато чув і багато знав про сих уславлених скіфських коней, здатних без перепочинку пробігти з вершником у сідлі по п'ятсот стадіїв.

— Осе вони! — схвильовано схопив він Архелая за лікоть. — Осе те, що нам з тобою треба! Багато треба!..

Й довірчий шепіт, і те, що Мітрідат утягав його до своїх задумів, розчулило Архелая, й він теж спалахнув передчуттям далеких січей і вимріяних перемог. Вони ходили в кінському вировиську й примірялися, скільки срібла затягне тисяча, дві тисячі, десять тисяч таких скіфських коней із довгими гривами та волохатими бабками копит.

Якийсь болярин чи князьок у багато розшитому строї верхівця привів на торжище сотню меринів однієї вороної масти. Заїжджий ассірієць чи вірменин у круглій білій шапчині з китицею на снурку запально торгувавсь із власником коней. Вони розходилися й сходились, билися по руках і знову розбігались у різні боки, мов останні вороги, щоб за хвилю-другу почати торги з новим запалом. Вірменин чи ассірієць, калічачи грецькі слова, доводив, що коні геть миршаві, неначе їх годували не сіном та вівсом, а жовтим пісочком з отого берега: він підбігав, не лінуючись, до самої кручі й тіпав рукою вниз, де блищала річка.

Скіф, уже на свій лад калічачи грецьку мову, доводив ассірійцеві чи вірменину, що він несусвітній телепень, коли в нього повертається язик отаке казати про таких-о коней.

— Та мені римлянин отой давав по півміни за хвіст! — вигукнув він у нестямі.

— Яка римляна? Яка римляна? — вдавав невірячого покупець у білій шапчині.

— Ота "римляна"! — передражнив його власник сотні вороних меринів. — Римський сенатор, забув, як його…

Мітрідат із Архелаєм перезирнулися, підійшли ближче й з подальшого сперечання двох менджунів зрозуміли, що той римлянин і досі тут, у Новгороді-Неаполі.

Першим на думку спало ім'я знайомого обом сенатора Публія Муція Сцеволи, й Мітрідат потяг Архелая через густі ряди торгувальників. Тут і там яскріли проти вранішнього сонця й полив'яні вироби скіфських гончарів, уражаючи тонким візерунком строкатих барв, і грецькі ритони, кіліки й амфори червоної й чорної поливи, і кінська збруя від найпростішої до золоченої, й оружжя бойове та боронне, й зерно пшеничне, яшне та просяне зі скіфських ланів, і вина делоські й навіть фінікійські, скрізь лунала скіфська, грецька, сірійська, перська, зрозуміла скіфові фракійська та галльська мови, але Мітрідата се вже зовсім не цікавило, він майже біг через усе величезне торжище й спам'ятався тільки біля Сухої брами, де подібна квапливість могла кого завгодно вразити.

— Тут є римлянин! — сказав він Діофантові, який міряв дворик гостиного дому дрібними спутаними кроками.

— Я його бачив, — похмуро відгукнувся Діофант. — І він бачив. — На дерев'яних сходах сидів Дорілай, повільними рухами обплутуючи ліву ногу ремінням сандалії.

— Сенатор Сцевола! — здогадався Мітрідат, бо хтось інший навряд чи аж так розхвилював би Діофанта й Дорілая.

Діофант кивнув головою:

— Сенатор Сцевола.

Тепер можна було зрозуміти, чому скіфський царьок, чи князь, не схотів учора продовжувати так удало початі перемови.

— Ви ходили до сенатора? — голосом знудьгованої людини поспитав Мітрідат. — Чи зустріли його на вулиці?

— Він живе в сьому домі. Зустріли його тут.

Цілий день потім Мітрідат не виходив за паркан дому, який незабаром виповнився приїжджим чинним людом, але князь Борис так і не гукнув їх для завершення перемов. Не з'явився й римський сенатор, певно, заночував у котрогось новгородського чинця, й се ще дужче занепокоїло Мітрідата.

Я надто радів звечора, сказав собі Мітрідат, а кумири мстиві й двох щасливих днів зряду смертному не посилають. Се пояснювало невдачу, та не втішало й не зараджувало справі, й Мітрідат намагався вгадати, про що розмовляв учора з Борисом-Палаком сенатор і що пообіцяв йому навзамін, навзаєм і на противагу.

— Рим зазнав поразки, — міркував він уголос. — Нумідійський цар Юґурта змусив сьогорішнього консула Авла Постумія Альбіна провести свої недобиті леґіони під "ярмом ганьби".

Діофант одразу збагнув хід Мітрідатової думки:

— Не мислю, щоб Рим посулив Палакові підмогу. Всі очі Риму тепер дивляться в бік Нумібії.

Поразка консула Авла Постумія Альбіна була випадковою, й Мітрідат пошкодував, що сил у Юґурти занадто мало. Дзьобаємо його, мов кури диню, подумав він про Рим та його супротивників. А коли б усі гуртом…

Далі він не наважувався заглядати навіть подумки, лише сказав Діофантові:

— Хай допоможуть нам кумири посіяти розбрат межи скіфами й римлянами!

У сьому він убачав порятунок, єдино можливий шлях до продовження переговорів із Борисом-Палаком. Діофант цілком погоджувавсь із ним, Архелай з Дорілаєм сиділи мовчки, надто молоді, щоб порадити щось Мітрідатові.

Почекаємо ранку, сказав собі понтійський цар. Сей день виявився нещасливим, і він мав усі права й підстави сподіватися від кумирів ласки. Личило б принести жертву Мітрі, й Ахурамазді, й Зевсові з Афіною, та він почував себе таким стомленим, що не зміг подолати лінощів. Єдине, чого не забув і не полінувавсь дістати з мандрівної скриньки, — се золотий алебастрик із дрібним зернятком сірого миш'яку. Вибравши крупинку, він ковтнув і запив водою, не побажавши навіть вечеряти.

Миш'як зборов його швидко, та десь після опівночі вже досить звиклий орґанон переборов отруту, й Мітрідат проспав і сонце, й ранок. А в обіди прийшов гонець од скіфського князя.

Ані слова не зронивши про сенатора, Борис поклявсь у вічній дружбі й любові понтійському цареві Мітрідату Шостому Великому Евпаторові Діонісу й, дивлячись на Діофанта, мовби Мітрідата тут і не було, з дуже лагідним усміхом промовив:

— А Боспор із Пантікапеєм і всіма городами його платить дань мені, й се ще від отця мого так завелося. Осе й перекажи, таксіарше, своєму цареві, а моєму — другові й братові.

Ні з чим вертаючи назад до Пантікапея, молодий понтійський цар кляв себе останніми словами. А все то — кумири, ремствував він. — Кумири й мої лінощі.

Верхи без змінних коней вони їхали чотири дні, коли їх наздогнали ватаги скіфів. Десь неподалік уже мала бути Феодосія, володіння боспорського царя Перісада, й Мітрідат вельми здивувався, навіть подумав, що се догоня. Вперед виїхав ще нестарий скіф у дорожному плащі з золотою фібулою-пряжкою на правому плечі й спитав по-своєму:

— Ти єси той, що відає нашої гутірки?

— Ну, я… — стримано мовив Мітрідат, вагаючись у здогадах. Ошатно вбраний воїн видався йому дуже схожим на Савмака. Понтійський цар блимнув на Діофанта; той теж розгублено стежив за незнайомцем: — А що треба?

— Ось тобі мій брат старійший, наш князь Борис надсилає! — сказав скіф і простяг Мітрідатові згорнутий у кількоро й переповитий сріблястою вервою шмат телячої скори.

— А чому се мені? — спитав понтійський цар і лише тепер завважив, що скіфський воїн і справді схожий на князя Бориса. — Може, йому?.. — Він кивнув пальцем на свого таксіарха, чиїм мечоносцем звав себе й у Неаполі-Новгороді, й у Пантікапеї.

— Нє! — засміявсь княжий брат. — Речено передати тобі в руки.

Мітрідатове обличчя набуло виразу сивої нудьги, се він знав, і се часто порятовувало його під чужими поглядами; він заходився розплутувати сріблястий снурок. На телятині було стрибучими грецькими знаками написано: "Ми, херсоніти, й з усіх наших земель. Хай буде з нами воля Діви-захисниці Херсонеса! Ждемо тебе, Діофанте, як і вмовилися, під наш Новий рік. Твого слова дослухається понтійський цар Мітрідат Евпатор, хай будуть довгими літа його. Клянемося ще раз: умремо, але не житимемо під рукою сього варвара Палака, і всі надії наші в твоїх руках і в ласці Зевса Вседержителя, приводь свою рать під Херсонес, і Керкенітіду, й Калос-Лімен, ждемо до Нового року, бо після Нового року скіфи самі сядуть за нашими мурами!"

Граммата була й справді означена Діофантові, але тепер се вже не мало значення, Мітрідат навіть про людське око й око сього глузливого скіфа не передав послання своєму таксіархові, лише спитав:

— Коли ти одержав єси від князя? Нині?

Княжий брат покрутив головою — аж борода мотнулась:

— Нє! Ше того дня, як ви сте вирушили з Новгорода. Але ви-сте вельми борзо їхали, й ми-смо не здужали вас угнати.

Під ним і під рештою десятьма чи дванадцятьма були ті залізні довгогриві коні, якими понтійський цар милувався на торжищі за Новгородом; скіфова брехня світилася всіма шпарками, та єдине, чого домігся в сю мить Мітрідат, се — стулити на виду ще сіріше нудьгування.

— Речи своєму братові князю, — сказав він, зневажливо мружачись на скіфа, — що понтійському цареві до сього діла не є.

— Але ж корсуняни визнали, що се — їхніми руками писано! — так само весело завважив "скіф".

Мітрідат повагався, чи кинути скоряний згорток додолу, чи в обличчя скіфові, тоді зсів із коня, поклав узбіч дороги й знову вихопився в сідло.

— А то є їхнє діло, — проказав потім він. — Забаглося їм написати — й написали.

І погнав попереду своїх, і тільки по двох або трьох стадіях озирнувся.