Серед темної ночі - Борис Грінченко

Вона бiг­ла б, та бо­ялась, що її при­пи­нять, до­га­да­ються, що тi­кає. Але пiш­ла швид­ко, як мог­ла, сил­ку­ючись iти в тем­ря­вi ву­лиць, i не­за­ба­ром бу­ла за мiс­том.

Спинилась на хви­ли­ну пе­ре­дих­ну­ти i по­бiг­ла по до­ро­зi до Диб­лiв. Про­бiг­ла верс­тов зо двi.

I враз дум­ка од­на при­пи­ни­ла її: та й во­ни ж цим шля­хом iти­муть. Що, як на­же­нуть її? А що, як во­ни вже по­пе­ред неї? Що, як во­на спiз­ни­ла­ся?

Вона зна­ла iн­шу до­ро­гу: че­рез лiс, то­дi че­рез бай­рак. Ця до­ро­га бу­ла ко­рот­ша ду­же, але ту­ди нiх­то не їздив, бо не бу­ло шля­ху, тiльки хо­ди­ли лю­ди ву­зенькою стеж­кою. Ле­вантина теж нею хо­ди­ла, але вдень, з людьми, а те­пер… Iти вно­чi лi­сом - це бу­ло за­над­то страш­но.

А йти тут, то знов - або во­на спiз­ниться, або її на­же­нуть, Ро­ман пiй­має її - i що то­дi бу­де?

Глянула лi­во­руч, - там лiс чор­нiв тем­ною, пох­му­рою хма­рою на кiн­цi не­ба. Збо­чи­ла з шля­ху i по­бiг­ла ту­ди.

Поки бiг­ла по­лем - бу­ло нi­чо­го. Але як пi­дiй­шла до цього вно­чi та­ко­го по­ну­ро­го лi­су - об­няв її страх. Во­на зна­ла, ку­ди йти, во­на сто­яла на по­чат­ку стеж­ки, але ця стеж­ка вто­пала в та­ку чор­ну й страш­ну тем­ря­ву, що в бiд­ної Левантини­ стис­ка­ло­ся пе­ред нею сер­це.

Але ва­га­ла­ся не­дов­го. Пе­рех­рес­ти­ла­ся i всту­пи­ла в лiс.

Тут уже не бiг­ла, бо раз, що вто­ми­лась, а вдру­ге, що боялась збiг­ти з тро­пи й зблу­ка­тись. Але йшла швид­ко по­мiж ве­ли­чез­ни­ми стов­бу­ра­ми ста­ро­го лi­су. Зрiд­ка тiльки ро­зривалося вго­рi посп­лу­ту­ва­не гiл­ля, i то­дi вид­ко бу­ло їй клап­тик не­ба з дво­ма-трьома зiр­ка­ми. Зва­жи­лась не дивит­ися на­бiк, не прис­лу­ха­ти­ся, а все йти, йти…

Але очi не­са­мо­хiть за­зи­ра­ли iно­дi вбiк, ву­ха ло­ви­ли таємни­чий го­лос ве­ли­ко­го лi­су. А вiн ози­вав­ся ти­хи­ми ше­потами, ше­лес­та­ми i зiт­хан­ня­ми, i ко­жен та­кий згук одбив­ався го­лос­но, гост­ро в нап­ру­же­но­му ву­сi бi­до­лаш­ної дiвчин­и.

Вона все йшла. Осiнь уже стру­си­ла з де­рев час­ти­ну їх лiт­нього вбран­ня i на­си­па­ла на зем­лi м'який ки­лим мерт­во­го лис­тя. Ле­ван­ти­нi доб­ре бу­ло сту­па­ти по стеж­цi, хоч во­на час­то бо­ля­че би­ла свої бо­сi но­ги об не вид­не їй ко­рiн­ня. Та во­на на те не зва­жа­ла i все йшла.

Часом пе­ред очи­ма мрi­ялись якiсь чор­нi ве­ли­чез­нi по­статi, ча­сом їй зда­ва­лось, що от-от зас­вi­тяться пе­ред нею двi свiч­ки вов­чих очей… Во­на то­дi зап­лю­щу­ва­ла свої очi…

Вона час­то хо­ди­ла в цей лiс з дiв­чатьми по яго­ди, як жи­ла в най­мах у близько­му вiд лi­су се­лi, i доб­ре йо­го зна­ла. Ко­ли б не це, то зблу­ка­лась би дав­но.

Нарештi їй зда­ва­ло­ся, що вже пiд­хо­дить до краю. То­дi, са­ма не зна­ючи че­рез що, враз ки­ну­ла­ся бiг­ти, роз­би­ва­ючи до кро­вi но­ги, обд­ря­пу­ючи со­бi гiл­ка­ми ру­ки, об­лич­чя. Бiг­ла, бо гнав її ве­ли­кий страх, - аж по­ки вис­ко­чи­ла на по­ле. Втом­ле­на, впа­ла на зем­лю i тро­хи по­ле­жа­ла, вiдпочиваючи­. Але не­дов­го. Зiр­ва­лась i пiш­ла зно­ву. Та не пiш­ла вже че­рез бай­рак, а збо­чи­ла пра­во­руч i зiй­шла зно­ву на шлях. Це бу­ло тро­хи да­лi, але ж бай­рак був їй ще страш­нi­ший за лiс.

Ноги по­чи­на­ли ду­же бо­лi­ти, але во­на не смi­ла спинитися­. Кож­на хви­ли­на вгай­ки мог­ла за­на­пас­ти­ти всю спра­ву. Тре­ба йти, хоч тро­хи й тих­ше. Скiльки ще їй зос­та­ло­ся? Верс­тов чо­ти­ри?

Iшла… Щось зам­рi­ло лi­во­руч. Оце ж i бай­рак пiд Диблями. Ще верст­ва - i во­на в се­лi.

Що це?

Темне осiннє не­бо за­жев­рi­ло з краю - там, над се­лом. Це мi­сяць зi­хо­дить? Еге, ма­буть, мi­сяць… Так нi ж бо, мi­сяць не звiд­тi­ля схо­дить… Усе бiльше й бiльше… Вог­ня­нi пас­ма ви­би­ва­ються уго­ру, стрi­ля­ють по не­бу. По­же­жа!..

Левантина скрик­ну­ла як не­са­мо­ви­та i по­бiг­ла на­зуст­рiч страш­но­му чер­во­но­му про­мiт­тю.

V

Ярош та­ки тро­хи бо­яв­ся тiєї шту­ки, що ви­га­дав Ро­ман. Диб­ля­ни ста­ли вже та­кi злi на ко­но­во­дiв i так їх пильнувал­и, що бу­ло не­без­печ­но так ско­ро ту­ди по­ти­ка­тись. Але Пат­рок­ло­вi Хви­гу­ровсько­му та й усьому то­ва­рист­ву до впо­до­би при­па­ла тая ви­гад­ка. Пат­рокл, тро­хи ви­пив­ши зве­чо­ра, всю до­ро­гу, по­ки йшли до Диб­лiв, був стра­шен­но ве­се­лий, смi­шив то­ва­ри­шiв своїми жар­та­ми й лай­ка­ми i все за­чi­пав пох­му­ро­го чо­гось ота­ма­на. Але той мов­чав на всi йо­го ви­гад­ки. По­дi­ли­ли­ся во­ни так: Ярош з Пат­рок­лом та з Лу­ка­шем в од­нiм гур­тi сi­ли в яр­ку, чи­га­ючи на троє ко­ней Па­на­со­вих Га­ма­но­вих, а Куч­ма з од­ним хлоп­цем за­ховався бi­ля мли­на, взяв­ши на свiй пай па­ру Се­ре­ден­кових. Ро­ман, пiд­па­лив­ши, по­ви­нен був за­раз же тi­ка­ти в го­род.

Трьом у яру бу­ло ду­же доб­ре си­дi­ти, бо не вид­но бу­ло їх нi­ко­му, але во­ни ба­чи­ли той шпиль, де ма­ла бу­ти Стру­ко­ва клу­ня i звiд­ки Ро­ман по­ви­нен по­да­ти їм своє вогньове гас­ло. Хоч ота­ман i не доз­во­ляв роз­мов­ля­ти, але в го­ло­вi в Па­трокла ще гу­ло вiд го­рi­лу­хи, то й язик у йо­го нi­як не хо­тiв од­по­чи­ва­ти, а все ше­по­тiв до Лу­ка­ша. Той пир­хав зо смi­ху, а роз­лю­то­ва­ний Ярош на­реш­тi не вит­ри­мав:

- От как дам шво­рi­нем по го­ло­вi, то ти швид­ко замовкнеш! - про­ше­по­тiв вiн, штовх­нув­ши тим швор­нем па­руб­ка в бiк.

Тодi обид­ва за­мовк­ли, зна­ючи доб­ре, що з ота­ма­ном не зав­сiг­ди мож­на жар­ту­ва­ти, бо ча­сом за­ро­биш за жар­ти та­кого, що й до­вi­ку зга­ду­ва­ти­меш.

Усi си­дi­ли мовч­ки, вту­пив­ши очi в той бiк, звiд­кi­ля дожид­ались оз­на­ки.

Сидячи так дов­генько, по­мi­ти­ли, що їм ста­ло вид­ко да­лекi вер­би на по­чер­во­нi­ло­му не­бi. I не­за­ба­ром жар­ке по­лум'я вда­ри­ло вго­ру, ося­ва­ючи ку­пи сон­них хат i де­рев. Скрiзь по се­лу за­га­ла­су­ва­ли, за­бi­га­ли лю­ди, за­гав­ка­ли со­ба­ки. Спер­шу кри­ки й ту­пот­ня­ву чу­ти бу­ло й поб­ли­зу, але зго­дом усе вщух­ло тут, i тiльки там, де яс­но шу­га­ло вго­ру по­лум'я, чу­ти бу­ло нев­гав­ний поп­лу­та­ний га­лас людсько­го стов­пи­ща. Ко­но­во­ди зро­зу­мi­ли, що лю­ди з близьких до краю ву­лиць уже по­бiг­ли на по­же­жу.

- Ану лиш! - про­мо­вив ти­хо Ярош.- Та швид­ко!..

Мало не бi­жа­чи, пе­рей­шли не­ве­ли­кий кла­поть ви­го­ну вiд яру до пер­ших хат. По лi­вiй пе­рiї тре­тя ха­та скраю - Па­нас Га­ман.

Швидко й мовч­ки ввiй­шли в по­ки­ну­тi вiд­чи­не­ни­ми во­рота, всту­пи­ли в двiр. Ве­ли­ка по­вiт­ка з кiньми бу­ла пе­ред ни­ми. В дво­рi нi­ко­го не бу­ло, тiльки со­ба­ка вис­ко­чи­ла з-пiд ха­ти i ки­ну­лась, за­гар­чав­ши, прос­то на Яро­ша. Вiн убив її за од­ним ма­хом, роз­бив­ши їй го­ло­ву швор­нем. За од­ну хви­ли­ну вiн своєю ду­жою ру­кою, за­ло­жив­ши за при­бої шво­рiнь, одiр­вав їх, i кiн­ни­ця вiд­чи­ни­ла­ся. Лу­каш iз Па­троклом убiг­ли все­ре­ди­ну i не­дов­го ба­ри­ли­ся, ви­вiв­ши троє ко­ней. Ско­чи­ли на їх i бу­ли всi вже за