Байки - Леонід Іванович Глібов

Як тільки що почнеш співати,

Не хочеться й пшениченьки клювати,-

Біжиш в садок мерщій…»

«Тебе я слухала б довіку, куме мій,

Аби б хотів співати…»

«А ти, голубонько, ти, кралечко моя,

Поки співаєш на калині,

То й весело мені, і забуваю я

Свою недоленьку, життя своє погане

Та безталанне...

А тільки замовчиш

Або куди летиш,-

Заниє серденько, неначе на чужині...

І їстоньки - не їм, і питоньки - не п’ю,

Та виглядаю все Зозуленьку мою.

Як гляну на тебе - така ти невеличка,

Моя перепеличко,

А голосочок-то який!..

Тонесенький, милесенький такий...

Куди той соловей годиться?»

«Спасибі, братіку, за добреє слівце.

Як не кохать тебе за це?..

І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця:

І далебі, що так,- пошлюся я на всіх».

Де взявся Горобець, послухав трохи їх

Та й каже: «Годі вам брехати

Та одно другого знічев’я вихваляти!»

Пурхнув - та й був такий.

За що ж,- хто-небудь попитає,-

Зозуля Півня вихваляє?

За те, що Півень годить їй

Та потакати добре вміє:

Рука, як кажуть, руку миє.

1853

Старенька Миша горювала:

Їй ніде, бідній, було жить,

Головоньки на старість прихилить;

Сама собі по світові блукала…

Діток нема: були колись -

Теперечки по світу розбрелись;

Одним-одна зосталась мати.

Пішла вона звичайненько прохати,

Щоб Лев в дуплі дозволив їй,

Самотній та старій,

Хазяйство завести маленьке

Біля їх милості близенько.

«Хоч сила всім страшна твоя,

Хоч пан ти,- каже,- між панами,

Та хто зна, що ще буде з нами:

В пригоді, може, стану й я…»

«Хто? Ти? - Лев заревів,- така погана?

Мене, такого пана,

Сюди задурювать прийшла?..

Пішла!

Бач, теревені розпустила!

Тікай, поки ще ціла!»

Злякалась Миша та притьмом

Поміж травою, лопушком

З переполоху почухрала -

Туди-сюди - й з очей пропала.

Раз Лев пішов поживи розглядать

Та у тенета і піймався.

Рвонув він раз - тенета не тріщать;

Удруге, втретє - ні… Вже як не силкувався,

Як не ревів,

Як не вертів,

А все-таки не вивертівсь - зостався.

Прибігли люди, узяли,

Зв’язали бідного та й повезли

По ярмарках в залізній клітці

На диво світові всьому

(Видно, були німецькі ми́тці!).

Прийшлося гірко бідному йому…

Згадав про Мишу, що вона казала,

Та й дума, плачучи: «Якби вона була,

Загинути б мені, дурному, не дала;

Тенета б всі попрогризала…

І я б гуляв оце в зеленому гаю,

Мов у раю…»

А сам, сердешний, слізоньки ковтає:

Є каяття, да вороття немає!

Скажу я, люди добрі, й вам

(До казки приказка годиться,

Хоч і панам):

Не плюй в колодязь: пригодиться

Води напиться.

1853

Сусід до себе кликав кума:

«Приходь лиш, брате, на часок:

По чарці вип’ємо, сальця з’їмо шматок».

А справді - так не те він дума:

То кумові сказав він тільки так;

Хотілося ж, щоб похвалиться -

Яких він назбирав Співак.

От кум прийшов, посіли, як годиться;

По одній випили, по другій налили…

Тут парубки як утяли!

Роззявили роти - гукають…

Хто вгору дме, а хто пищить…

Аж головою кум вертить:

«Чорт батька знає як співають! -

Став він хазяїну казать,-

Аж вуха далебі болять!»

«Та, може, й так…- хазяїн став мовляти,-

Є трохи хвалшу, що й казати…

Так он що - все народ такий,

Як кажуть, золотий!

То сількісь, що не так співають,

Зате горілки не вживають!»

А по мені - вже лучче пий,

Та діло розумій.

1853

Лев уминав за сніданням ягня.

Побіля його в’їдливе щеня

Вертиться та й вертиться,-

Все моститься, щоб поживиться.

От якось-то й одважилось вхопить

Шматок м’ясця, щоб не кортіло.

Лев бачить, що воно зробило,

Та змилосердився - мовчить,

Бо у щеняти

Якого розуму питати?..

Побачив Вовк (він недалечко був)

Та й дума: «Лев, мабуть, дурненький

Або ж на старість силу збув,

Що став такий плохенький;

Коли щеня не задавив -

Мене не займе й поготів!»

От квапить лапу до м’ясива…

Як скочить Лев - аж диба стала грива…

На Вовка бідного насів -

Давив його, крутив…

Та й каже: «Се тобі за теє,

Щоб не дививсь ти на щеня,

Бо не щодня бува бридня;

Воно дурне ще, молодеє,

А ти вже, Вовче, не щеня!»

1853

Хазяїн сіяв овесець;

Була у його нивка невелика.

От бачить Шкапа та й базіка:

«І на який се він кінець

Овес у полі розсипає?

Мабуть, і сам гаразд не знає…

А я чувала, та й не раз,

Як про людей гукають всюди,

Що люди розумніші нас…

Кий чортів батько - брешуть люди!

Який тут розум - землю рить

Та розкидать пашню без діла?

Неначе нікуди подіть…

Стрижчаті б дав, та й я б поїла;

А хоч індикам, хоч качкам,-

Усе б було видніше нам,

Що робить він хоч трохи гарно

І що пашні не втратить марно…

Або нехай би й заховав -

Сказали б, що скупенький став…

А то - що зробить - все дурниця,

Вже аж не