В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська
- Так i не так, дiду, - вiдповiдає Настка, лиш якось неспiшно.
- Тим-то i штука, бiла ти голубко…
- Гриць лиш мене одну по-щирому любив…
- А ти звiдки знаєш, як хлопцi в свiтi люблять? - перебиває. - А ще до того такi, як саме твiй Гриць! Чи одну, чи кiлька?
- Бо сам розказував менi.
Дiд нiби аж засвистав крiзь зуби з подиву i знов засмiявся.
- Отже, в чiм твоя грижа, коли тебе любить? - питає. - Чи вже перестав любити, хоче до iншої старостiв посилати?
- Е, нi, дiду, - вiдказує нетерпливо Настка. - Такий Гриць не є. А бiда в чiм iншiм, i ви нам зарадьте.
- Я? А що я вам поможу? - спитав. - Де в вас батько-мати, хiба вони не хочуть, щоб ви побралися?
- I то, дiду, нi. Вони не противнi. Побратися - ми поберемося… лиш от… - i урвала.
- Лише що? - питає дiд живiше. - До чого я вам тут потрiбний? Я старий i бiдний, сам на людськiй ласцi, з людських рук живу, з людської милостинi.
- Правда, дiду, - вiдповiдає Настка прихильно. - Але якщо нас сей раз порятуєте, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе. Довiку будете в нас; будемо вас доглядати, доки бог дозволить.
Дiд розреготався.
- Се так ти кажеш, дiвче, - торгується дiд. - Ти, що вiзьмете старого цигана до себе. А скоро лиш вiддашся, мене i знати не схочеш!
- Е, дiду, - опирається Настка i смiється з дiдової недовiрливостi. - Не такi ми, дiду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самi ви сказали, що з серця вiн м'який. То й вiрте!
- Отже, в чiм рiч? - питає вже дiд i сам цiкаво. - Чи зiллячка вам якого треба? При собi не маю. Треба ще збирати.
- Е, нi. Не зiллячка, дiдуню, - заперечує Настка, - лише розуму вашого старого i такого слова.
- Сло-ва? Ага! - сказав дiд протягло з чудуванням.
- Слова, дiду, i розуму…
- Кажи ж, най знаю.
- Дiду, - починає наново Настка i глибоко вiддихає, мовби забиралася до тяжкого замаху руками. - Дiду, - i її голос затремтiв, уста не складаються. - Слухайте, за горою Чабаницею, як кажуть, за "Бiлим каменем", живе одна млинарка-вдовиця, на iм'я Iваниха Дубиха. Iваниха Дубиха сама богомiльна. В селi перша багачка, для бiдних милосердна. Оце знаю про стару. Та в неї є дочка. Одна-однiська, дiду, пещена, як та птаха, i звуть її люди Туркинею.
- А-г-га! - сказав дiд протяжним голосом, мов нараз пригадав щось. Однак вмовк i ждав.
- Оця Туркиня, дiду, як у селi її звуть, вона чарiвниця i прикувала Гриця. Мабуть, лихим зiллям серце вiдiбрала, чорними бровами в дорозi нам стала. Старости в мене були, i ми вже по словi, лиш Грицеве серце ще не в спокою. Мене обiймає, Туркиню любить; мене вiн цiлує, за нею сумує. Не може її забути, все вона йому сниться, все в червоних цвiтах, з нiжними словами. Рятуй, дiду, - благала далi дiвчина, складаючи руки, мов до мольби. - Ти ж Грицуня знаєш, в нього м'яке серце, буде колибатися мiж нами обома. Буде гiрко жити йому й менi. А все через неї, через чорнi брови, через лихе зiлля, через її намови. - I з тими словами Настка вмовкла, нiби стоячки умлiвши, а дiд задумався.
- Кажеш - дуже гарна? - питає по якiйсь хвилинi.
- Гарна, мов сама княгиня. Чорнi брови має, каже Гриць… Очима манить, як та зiрка ясна, а цвiтом починяє. Що я, дiду, вдiю? Рятуй!
- I багачка - кажеш?
- На все село - кажуть.
- А - мати богомiльна?
- Як сама черниця.
- Для бiдних милосердна?
- Того вже не знаю. Кажуть, дуже добра, але дуже строга. Кажуть, як та панi.
- А донька починяє? - питав дiд недовiрчиво.
- Бровами, i зiллям, i червоним цвiтом, яким усе строїться, до себе приковує… О дiду! - додала майже з розпучливим зойком дiвчина. - Рятуй!
- Що ж ти хочеш, голубко, щоб я тут порадив? - питає знов дiд i задумався над Грицем. Шкода втратити ласку у сеї бiлої Настки, шкода i Грицуня, щоб двоїв душу. От i його Мавра двох так полюбила, а на самiм останку - долю погубила.
Дiд зiтхнув i, здавалося, ще бiльше на палицю похилився.
- Кажи, що зробити, то я так зроблю. Лиш зiлля не маю, не годен збирати. Хiба що примовлю, то одно ще знаю. Словами Дубiвну вiдверну, iнакше не годен, старiсть не вспiває… Коби менi Мавра…
Настка оживилася. Голубi її, як небо, i звичайно щирi, веселi очi замиготiли нараз якимось чудно зеленявим блиском, i вона обiзвалася:
- Я вас навчу, дiду. Я вже придумала, як її перелякати, щоб покинула мого Гриця. А ви поможiть. Не шкода вам Гриця, щоб долю марнував, зо мною одружившись - за нею побивався? Я їй вперед через вас погрожу… а як не поможе… знаю, куди пiду… На горi Чабаницi живе одна ворожка, знає на все раду… До неї я пiду. А вперед iдiть ви, словом погрозiть. Пiдете, дiду? - просить.
Дiд надумувався.
- А запросиш дiда на весiлля? - поторгувався трохи, а сам думками заєдно коло Гриця…
- Ой дiдуню, приходiть! - кликнула дiвчина врадувано. - Лиш перекажiть мої слова Дубiвнi, добре її злякайте, а сказавши моє, i вiд себе полайте.
- Так кажи, голубко, - обiзвався дiд. - Для Грицевого щастя пiду на все, а як скажу слово, буде сказане. А як закляну, то закляте. Раз най має Гриць спокiй!
- Так, дiдуню, - пiдхопила Настка i повторила: - Раз най має Гриць спокiй!..
- Тож скажи, голубко, щоб зробив, як хочеш, - почав знов дiд.
Настка випросталася, вiдiтхнула глибоко i почала:
- Вiдшукай, дiду, Дубiвну, проси милостинi i, поблагословивши, таке їй скажи:
"Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границi; що ти потаняєш злим цвiтом i словом; що ти твориш лиха, вiдбираєш щастя. I чув я,