Опришки - Гжицький Володимир

Хоч вони, пане отамане, нас не пожаліли б.

— Вони на службі,— сказав Бойчук.

— Але могли б теж не вбивати,— промовив

Довбуш.— Вони всього-на-всього на службі в короля і панів, а ми на службі в народу. Пам'ятаєте, як про це Фока говорив? Наша служба старша... Ну, то як, готові, хлопці? — закінчив він.

— Готові, отамане!

Загін почав спускатись узбіччям. Ішли один за одним, тихо, як тіні. В жодного не брязнула зброя, не стукнув об дерево топірець.

Недалеко від воріт завмерли. Бойчук притулив руку до рога і закричав совою. Раз, другий, третій... Дослухалися якусь хвилину і раптом почули, як зарипіли залізні ворота. На воротях стояв Фока з Гедалієвим воротарем, що вже давно збирався в опришки, чекав тільки весни, а поки що мусив капарити в наймах.

Пройшовши у ворота, опришки наче поприлипали до огорожі. Тоді тихо, але швидко подалися до будинку. Попереду ішли Палій і Бойчук. Мали усунути вартових. Наскочили на них так раптово, що ті й крикнути не встигли. Впали приголомшені обухами барток. Пов'язавши їх та позатикавши роти заздалегідь приготовленими ганчірками, опришки, залишивши коло них одного з своїх, увійшли на чолі з Довбушем у дім.

У великому залі ще світилося. Довбуш ускочив у зал, як блискавка, за ним ще десятеро опришків. Найперше зайняли всі виходи.

Застали таку картину: за столом на чільному місці, тверезий, сидів господар — старий уже чоловік, з довгою бородою і пейсами, в ярмулці й довгому чорному шовковому халаті. Тут-таки напівлежав п'яний офіцер — командир ескадрону, присланого для охорони хазяїв під час весілля. Біля хазяїна сидів такого ж віку і в такому ж одязі, як він, його сват — батько молодого, багатий торговець з України. Вздовж довгого столу, тут і там, сиділи ті з гостей, котрі або ще не хотіли спати, або не могли зрушити з місця, перебравши хмільного. Це були шляхтичі, у яких орендував Гедалі поля і корчми, власники більших чи менших маєтків, які зібралися тут наче навмисне для того, щоб опришки могли з ними розправитись за одним разом.

Довбуш з усієї сили вдарив барткою по столу і гукнув:

— Я — Довбуш!

Справжня блискавка і громовиця не справили б такого враження, як ці слова. Усі голови враз протвере-

ґ зіли, а обличчя вкрила крейдяна блідість. Над столом завис жах. Ніхто й не писнув.

— От що, панове! — промовив Довбуш.— Гроші — на стіл! Швидко! Золото, срібло, дорогоцінне каміння.— Він ще раз стукнув топірцем по столу.

Хазяїн і гості і далі сиділи мов закам'янілі. Ніхто не поворухнувся.

— Ви чули, що отаман сказав?! — крикнув Крига.— Чули чи ні? — Він вхопив стілець і ударом об стіл розтрощив його на друзки.

Лише тепер люди за столом посхоплювалися з місць.

— Я зараз, пане,— промовив Гедалі,— Я зараз. Гроші там,— показав він пальцем у другу кімнату.

— Іди з ним, Пугачу! — розпорядився Довбуш.— А ви, панове, витрушуйте кишені, і то швидко! З місць не вставати!

Перелякані пани почали виймати гроші, які в кого були, Фока не спускав очей з офіцера. Побачив, як його рука потягнулась до пістоля. Помітив також, що офіцер тільки вдає з себе п'яного, а насправді тверезий. Миттю вхопивши пляшку з вином, хлопець підкотився до нього, якраз коли той націлився в Довбуша. Страшний удар повною пляшкою по голові примусив офіцера обм'якнути й повалитися на підлогу. Червоне вино змішалося з його кров'ю. Фока підняв його пістоль і підійшов до Довбуша.

— Він хотів вас убити, а я убив його,— коротко сказа він.

— Добре зробив. Але мене він все одно не вбив би. Мене куля не бере,— відповів Довбуш. Сказав це голосно, задирливо, щоб усі чули.

Молодий опришок, котрий недавно вступив у ватагу, раптом вигукнув:

— Отамане, та тут ось і мій пан, що забрав мені жінку! Гей, яка зустріч! Дозвольте привітати його?

— Вітай, тільки швидко, бо часу маємо обмаль.

Пихатий пан, грубий, брезклий, з блискучим від поту лицем, заплилими жиром очима, впав на коліна перед опришком. А той ударом у вухо повалив ненависного ворога на підлогу. Решта гостей з жахом чекали своєї долі.

З бічної кімнати вийшов Пугач, привів Гедалі з грішми. За ними вбігла господарева дочка, весілля якої

4І7

оце сьогодні справляли. Побачивши двох мертвих, вона кинулась до ватажка. Просила, ридаючи, пощадити її рідних.

— Усі гроші, золото і коштовні речі давайте сюди,— сказав їй Довбуш.— Ви грабували довго бідний нарід. Прийшла пора відібрати все це у вас. Швидше!

Він глянув на стрілки великого годинника, що цокав у дорогій шафі.

— Зараз усе буде, що маємо, тільки даруйте життя! — просила молода.

Довбуш посадовив старого Гедалі за стіл, а дочку з опришком послав, по гроші, які вона за кілька хвилин і принесла.

"Та невже ж оці нелюди, оця пихата твар цим і відбудеться?" — думали опришки.

Велетенському Кризі вже гнівом палали очі. Оглядівся навколо. Під стіною стояла довга дерев'яна лава з дорогими мосяжними прикрасами. Він ухопив її за один кінець і пішов нею молотити. Був такий страшний у своєму кривавому запалі, що й опришки ховались. Сам Довбуш заскочив у ту кімнату, звідки дочка Гедалі приносила гроші. Зупинити Кригу було вже неможливо. За кілька хвилин він потрощив дощенту всі меблі, стіл із багатими закусками, кришталем і винами і перебив усіх гостей... Тільки молода врятувалась у другій кімнаті, куди її пхнув сам Довбуш.

Перебивши все і всіх, Крига ударив лавою по люстрі, і вона з грюкотом упала додолу. Все огорнула темрява. Крига опам'ятався.

— Отамане! — гукнув перелякано.— Де ви? — Йому здалося, що він перебив і всіх своїх товаришів.

— Швидше надвір! — почув він голос Довбуша і, зрадівши, почав навпомацки по трупах пробиратись до виходу.

В цей час у бараках для приїжджих опришки забирали гроші й коштовні речі.

Не минуло й півгодини, як на свист Довбуша з торбами трофеїв вони вже покидали маєток Гедалі, непомічені військом, що відпочивало собі на квартирах в сусідніх оседках.

Радісні й веселі вертали опришки з цієї виправи. Але найщасливіший був Фока. Він власноручно здобув пістоль. Тепер він вважав себе справжнім опришком.

Відійшовши на чималу відстань од Ясенова, почали перемовлятися. Досі йшли тихо, мовчки. Так велів Довбуш. Усі знали, що, доки не дозволить,— говорити не можна.

Всі були вдячні отаманові за цей похід. Таких багатих трофеїв вони ще не брали ніколи. Та й панів перебили за одним наскоком немало. А головне, уколошка-но офіцера, 3 цього були найбільше задоволені. Хвалили Фоку.

— Не знаю, чи я того Гедалі почастував лавкою, чи ні? —говорив, наче сам до себе, Крига.

— Почастував, єк си належит,— сказав сумовито Довбуш.

— А його дочку ви пожаліли,— сказав Фока.

— Таки пожалів. Вона, зрештою, ще небагато винна, а день цей запам'ятає до смерті. Може, він її дечого навчить, хто знає... Інша справа — її батько. Це кровопивець, а кровопивців я не милую. І коли Крига трощив їхні голови, у мене не було й крихти жалю.

Про те, що домовлялися якнайменше вбивати, не згадували. Так розмовляючи, піднімалися усе вище. Ішли навпомацки в густій темряві, осінньої ночі. Довбуш знав дорогу.

Інша доля спіткала третю групу опришків під командою Павла Орфенюка — старого, досвідченого Довбушевого помічника.

Ішов він із своїм загоном на Микуличин, де мав поквитатися з шляхтичем, якого Довбуш давно збирався покарати, та тільки чекав слушного моменту. Він послав туди саме Орфенюка тому, що той був родом із Ямної і хотів заскочити по дорозі додому.

Йшли цілий день, а надвечір стали на спочинок на горі Рокитній, недалеко від перевалу, через який був шлях в Угорщину. І раптом побачили торговий караван. Видно, прямував за кордон. Купців і провідників було багато, удвічі більше, ніж опришків.

— Був би з нами Довбуш,— можна б і напасти,— сказав опришок Рахників з Будищ.— Ото б поживилися. Певно, й золото везуть,— додав мрійно.

— Ти думаєш, Довбуш дозволив би купців грабувати? — спитав Іван з Валені.

— А чому б ні? — промовив Анатолій з Сарби.— Гроші однакові.

— Не за цим ми йшли в опришки,— сказав Василь Мельник.— Маємо панів карати, а не грабувати проїжджих.

— Але і світ рівняти,—втрутився командир загону Павло Орфенюк.— Коли б нас було більше, можна б і вдарити на них. Купець також чесно маєтку не наживає.

Його слово було вирішальним. Мельник більше не перечив.

— То чого ж стоїмо? — спитав хтось з побратимів.— Боїтесь, що нас мало? Але ми ж таки опришки, а там люди, що, може, й пістоля зроду не бачили.

Слова ці зразу повернули діло на лад. Повз них пропливали, мабуть, неабиякі цінності. Бо ж заради дрібниць таку численну охорону не набиралось би. Опришки вмить усе оцінили і зважили. Тих було чи не вдвічі більше. Навіть коли б із сокирами стало тих двоє проти одного опришка, було б тому важко, а що, коли у них рушниці? Опришки знов завагались.

— То як, друзі? Рискнемо чи ні? — спитав Орфенюк, дивлячись на караван, що поволі, обережно піднімався угору.

— Довбуш не сваритиме? — нерішуче спитав Іван з Валені.

— Перед ватажком я відповідаю,— суворо сказав Орфенюк. — Ти за себе кажи, хочеш чи не хочеш, щоб почали діло?

— Я — як усі.

— То йдемо? — ще раз спитав ватажок. Вирішили напасти. Жадоба золота полонила їм розум.

— Тоді швидко вперед! — дав команду Орфенюк.— Підемо лісом навперейми, до ущелини, і там засядемо. Там і порадимось, як діяти далі.

Опришкам вдалося випередити караван на добрих півгодини ходу і засісти наверху узбіччя, порослого густим терном. Кожен наніс, скільки міг, за короткий час до свого місця каміння, і всі завмерли в нетерпеливому чеканні.

План Орфенюка був простий: як тільки голова каравану досягне кінця ущелини, опришки почнуть скидати каміння на людей і коней. Зчиниться замішання, переполох. Частина людей почне втікати вперед, а ті, що ближче до входу в ущелину,— назад. Тоді опришки, стріляючи, з криком кинуться на купців. Хто з них підведе руки вгору — того не чіпатимуть. Заженуть усіх в одне місце й накажуть, щоб склали всі гроші й золото на купу. Забравши гроші і все, що можна буде взяти, відпустять купців.

Одначе не знав Павло, що всі купці й провідники добре озброєні і що ці провідники — насправді перебрані смоляки.

І ось караван наблизився. Підійшли передні коні з важкими в'юками. Опришкам із їхньої засідки навіть чути було, як сопуть втомлені тварини, як покрикують на них провідники незнайомою мовою.