Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Таке мело. Кінь з переляку одірвався й побіг, а ти, Грицю, нозями, нозями.

Що це ти мелеш,— ой-бо, Вера. Я вас такими повпивани-ми ще й не бачила; хоч так то й добре, що разом зберуться сім'єю. То ти не знаєш, як мені Вера Бойчукова божилася. Вони думали якусь поживу на цьому мати. А то вони не знали, що не хотіла я їх нікого, буде з мене й батька одного.

І ти мені не розказуй; а то я не знаю, що Люба раз говорила. Але Любі повірити можна; мало ми з нею удвох намучились, як батька не стало, а Слава пішов учитися далі. Того їй, бідній, така й пам'ять гірка за сільське. Ти думаєш, мало їх було? Ти того дядька зі станції не дуже й знаєш; він один час з Січка-рем у майстерні робив. Але жив на станції; така в нього жінка доладня була. Не раз принесе плаття пошити; хва-а-лить мене. "Ви така, Ярино, гарна, геть на свої роки не показуєте". Чогось вона мене любила. Але їй, бідній, не довго довелося пожити. Як у неї ця грудна жаба. Вона тиждень якось зі сну не вставала; ну, думають, вмерла. Але вона чоловіка покликала й сказала перед смертю: "Павло, якщо ти захочеш женитися після моєї смерті, то бери тільки Ярину".

Але що ж, як він такий був, несміливий. Десь тако на вулиці, то тільки буркне "добрий день", й духу його не стане. А ти мені тепер кажеш, може б. Може. Як я тоді не хотіла, то нащо воно мені зара? Чи ти думаєш, Порохнюк після батькової смерті не поглядав? Він тоді вже на заготовки в сільпо перейшов, а там далі й продавцем "задєлався",— мені й од нього проходу не було. Бачу, йде наче до артілі; а я сиджу під вікном на повітрі, щось намітую; не хотіла й бачити його, чогось так спротивила за батька. "Крути, крути,— чую вслід,— нікуди ти не дінешся".

А ти мені розказуєш. Батько хоч який був, але він завжди за сім'ю вставав. Думаєш, чого він до Арсена сікався не раз? Я в емтеесі якраз трохи робила; ви ще менші до мене приходили допомагати. Арсен думав, що захотів, те йому й буде. А як я йому показала зуби, то він готовий був з'їсти мене. Буду ще на нього дивитися,— мазнула віником по морді. На батька коли біла гарячка найде, він собі місця не знаходив. Бігає поза хатою, камінці в малину кидає; це так на Арсена сердився. "Що ти до моєї жінки маєш? Вона пас усіх годує". Арсенові проходу не було. Але що ти за батька будеш казати? Чи це він так уже не міг, як не вип'є; та й хіба та смерть дурна не забрати. Як він уже до такого доходив. Що листа прокуророві писав на Арсена. Що той на них нападає, до його жінки чіпляється.

Прочитала цього листа Клікмаїрші, а вона: "Бо, Яринко,

він же такий розумний. Так написати". Ну да, його ще з пам'яті

зовсім не викинуло. Або заходить раз Ганя Киселиха. "Іра, ваш Гриць такий розумний. Пішов до Канарської, каже, що ви не

так показуєте дітям задачі розв'язувати. Треба отак. Канарська тоді — та й так можна; є два способи. Тоді батько тихенько своєї; вам пшона не треба? Або гречки. Чи гороху. Канарська — ні, Григорій Кирилович, дякую. А потім Гані переказує, вже по сусідству,— вони ж колись і в нас трохи жили, поки не перейшли у ту хату, де Дідовський був; ти, Вера, повинна пам'ятати,— за цей розум батьків. Мовляв, питався, чи крупи не треба.

Тоді я вже попоплакала. Од кого ж ти крадеш,— од сім'ї свеї. Що за літо пристарається, за зиму виносить, виміняє. До сміха доходило. Сиджу якось під грубою, чую: на горищі шкряб, шкряб; відром зачерпує зерно. Або як заторохтить — горох насипає. Я в сіни; горище відкрите; й у крию злодій. А він з повним відром суне по драбині. "Чого ти кричиш, дурна?"— "А як же ти думаєш жити? Хто ж так робить?"—"А ти мене годуватимеш". Та й недовго ж і годувала. Не стає батька,— крутися, вдово. Ви думаєте, Ярино, що; не могла й цього, Вериного Бойчуччиного галасу позбутися довго. Ви хіба не самі до мене прийшли? Як ці хлопці вам помагали, то мені яке діло. Та й правда. Що мені нав'язували цих трактористів з емтеесу Поселять їх у цьому цегляному будинку, з аптекою через стіну; а їм що, якби хто варив, а так то всього поназносять, й палива розстараються; як ті стовпи оно, що їх тут була бригада міняла на новіші, поріжуть мені; та й це такі сусіди. А вас усіх заздрість брала на вдовине щастя? Що ви

слова не змовчите. Вера, я ж вас по-людськи просила; там якийсь чужий чоловік у сіни вперся й заснув. А ті мені зразу цих трактористів. Та ще ж такий хитрий. "Я у вас пересплю в сінях, бо п'яний не хочу додому йти*. Еге, не буде діла. Я тобі зара не таких свідків приведу. Що мені твоя жінка? Але якби-но впустила у сіни, то не було б тоді на мою голову? О-йой. Вера щось не дуже охоча була бігти помагати. "Та хай, може, переспить справді". Ну то веди його до себе, як ти така розумна.

Але щось треба було робити з цею хатою. Бо де так далі жити. Ганя осьо вбивається, що хлопців обох позабирають в армію, вдвох з Петром на дві хати. А що ж ти думала,— тепер спробуй. Як я тебе колись просила: "Ганю, пусти одного

хлопця, хай у мене живе, я його вдягатиму, й до школи проведу". Де там. "А, нічого з тобою не зробиться". Та й тепер побачиш. А не було такого настрою хіба, що вже й послухалася б тих бабів: не кидай хати, бо там добра не діждешся Однак мені шкода було дочки, що вона не знала, де з тими двома дітьми подітися. Треба ж було помогти. Що я за мати після цього буду. Отож за другим приїздом зятя ніяких сумнівів більш не виникало. А, поїду. Ще з раз навідалася в село. Тізеба ж було за цю хату домовитися: купуватимуть вони її чи ні. Бо мені якось уже й байдуже було, аби скоріше.

Коли це Ійня пише, що матері стало погано, бо вони якось з Петром на колгоспному "бобику" заїжджали в Яроповичі; і я поїхала провідати. Мати вже давно перейшла у нову хату, а стару поки що не чіпали; щось там Андрей думав з нею. Ще за вітчимової пам'яті їх обох просили: перебирайтеся. Але вітчим чогось не мирив з Андрієм. Та й той не дуже хтів його. А матері ж як,— не покине самого; та й це таке життя було. Хазяйство спільне, ну й ходили одне до одного. Але кіно це, як вони ще нарізно жили. Стану в дворі і не знаю, куди перш заходити. Мати тягне в свою хату, а сестра гукає з того порога. Та й так мирилися: пообідаю в батьків, а потім ідемо у нову хату обідати; дід Максим і собі, тільки мовчав за столом. Заходжу у хату, а мати садить на ліжкові скраєчку, дивиться телевізора. Поночі так у хаті; сказала "добривечір", а мати оглянулася, одказала та й знов дивиться. Що ти будеш робити з цею бабою? Хотіла гукнути, але сили якось не було; згадала, як Ійня розказувала, що так само заходила в хату, й мати не впізнавала. Ну та й сіла собі в дверях біля печі на стільчику; там якісь торбинки повиймала, гостинчики; мати любила, щоб їй щось привозили, хоч цукерка Коли й мати обізвалася: "Ярино, це ти?" — "А ви хіба мене не впізнали, мам?" Мати тихше якось: "Та чому ні?" Вдома якраз нікого не було; Женю то бачила на буряках; сказала, що трохи досапає й прибіжить. Питається мати: "Яринко, ти їсти хочеш?" . їсти мені не хотілося; це б лягти з дорога, зігріти нога, бо чогось крутили. "То лягай на ліжкові та й спочивай".— "А ви ж тут спите",— знала я, але полізла на ліжко й ноги під подушку сховала; лицем до телевізора зразу лягла. "Будеш спати зо мною". Сміюся, але ж нічого не кажу. "О, колись спала, а тепер уже соромишся". Розказую, що продала хату сестрі Гані, і як вони не хотіли брати, то я в плач; вони ж обіцяли зразу Ще як у селі жила, а не в дочки, то до мене церковні бабки приходили ночувати. їм на Закусилівку далеко було йти, й вони просилися на ніч. Покладу бабу під ірубою, а сама ще сиджу шию, і балакаємо. От ті бабки почали забалакувати мене продати їм за вісімсот, а Ганя взнає "О, то за вісімсот й ми взяли б". Вони якраз нову хату зводили, то їм дерева треба було. От я тих бабів збігала, замикалася ввечері, буцім нікого вдома нема. А вже як збиратися до дочки, питаюся в Еші: "Що ви нічого не кажете, мені ж їхати". Ганя якось мов не до мене "Я ще Петрові нічого не казала, що він думає". Не дочекалася, поїхала, а вже потім узнала, що Петро з Павлом Порохнюком приходили, довбали стіни: побачили, видно, що попідшивало знизу, кажуть, за таку хату аби п'ятсот хто дав, то й добре. Але мусіла навідуватися; там же добро було якесь у хаті. Й до Ійні йду ночувати, бо страшно самій: стеля ввалилася в кутку; колись хоч ночви на горищі ставили, як дощ; садок заріс, як ліс Це як першого разу виїжджала до дочки, то замкнула двері, лобом притулилася до замка й приказувала: "Замочку дорогенький, гляди мою хатку*. Замок той висів, аж поіржавів, проте хтось лазив через вікно, бо багато не стало в хаті — піджаки якісь були, книжки синові Думала там на одного, але чіпати боялася,— сказіться ви де. Увечері за столом Пшя заговорила: "То щось же треба з ідею хатою думати". Бачить, що я ходжу замислена, жду. Петро мусив уже казати: "Як хочте, п'ятсот дамо". Мені то вже й все одно, хай роблять, як знають. Вийшла за хату, виплакалася, а вранці першим автобусом поїхала. Мати мені за тих бабць: було б їм одпродати. Хто ж знав. Якщо так брати, то дерево там ще добре було, дуб. І під ногами дошки не гнилі. Верх, правда, нікудишній, але звідкись набрали всі стіни закидати в новій хаті Ще й досі тими обаполами розпалюють у печі. Та й мене сміх розібрав; дай, думаю, матері набрешу: "Мамо, це вже як я заміж піду, то ви мені грошей дасте".— "Який у хороби заміж; і де я тобі їх візьму?" І тако кулаком легенько натовкує. Вона мою вдачу знала. Колись бабу ІЬндзюрку, материну свекруху, як підманю сліпу, то та на кошик випреться й летить через нього в картоплиння, і прокльони несе. Або пиріжки покраду, а тоді всунуся тихенько в хату й старчачим голосом попрошу милостині; а баба злазить з печі, лап-лап на припічку, а пирогів нема, і в крик "А, це те лукаве покрало,— прояво, потороча". Порохнюк оно хіба раз до Г^ні зайде, розказує, як йому страшно в хаті самому. Аби це хтось був, бо так і в двір серед ночі не вийдеш. Не хочу я й твеї хати; то жила для дітей, не було як думати; а це й так вибачайте. Але була б послухала ІЬню; ще як у дочки жила, каже "Приїжджай, дурна, сідай у стару хату, і грошей нам не тра". Там ще верха перекрити, та й було б. Бо якраз онука закомандувала; от нема де уроків робити; вже на бабу вовком дивиться.