Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Чи я тобі ворог? їдь-'їдь; мені не звикати самій за все думати. Володька Вільчинський тоді якраз головою сільради робив, каже: "Впускай у ту половину артіль, бо діла не буде". Отож-бо ми й мали.

Двісті — це вже як од квартирантів, а ще якусь сотню, що сторожувала; якраз двоюрідній сестрі Люсі за той кандьор, що дочці варила. Та бачила, які то статки в селі — привезла раз трохи грошей і сумку картоплі. "Как вьі думаєте жить?"— не втерпіла сестричка; ну да, це ж тобі вже міська квартира. Отак і думають; якось викручувалася. Ти, сину, любив на ту половину заходити,— у цій першій кімнатці Січкар з Німим чоботарювали, а через двері вже моя майстерня була. Раз чуємо, Січкар в ґвалт.— де це чоботи? А ти взув їх поміряти й гайда гуляти. Як згадаю, буває; чи тобі й не смішно?

Ну й Ніна не давала спуску; що буцім наговорюю на неї. Де це я про вас казала, кажіть? Бо-ж, щоб я їх кого зачепила. А це ще Ніну. Але я йнакше не могла. Бач, артіль у хату впустила, а сама клієнтів одбиває. Тоня до мене ще якось тако нічого була перші рази, але й її зачепило. "Нащо ж ви, Гаврилівно, так робите? Я до вас то нічого не маю, але — щоб люди не балакали". Ну то й діждалася гостей. Нічого тако вони не знайшли,— мені хоч так душа спокійна була; бо це д а й Ніні. И слова ніде не обзивалася; лж прошуся до цеї Ніни; але пащо ж ти моїх людей чіпаєш? Ти сама швачка й знаєш, які це гіркі заробітки, а що до тебе менше йдуть, то хіба я винувата. Це провина моя — що я краще шию і менше з людей беру? От маю вже цю хатину в Богуславі; ще б трохи пожити, але, як та Ганя каже, хазяйкою стала на старість. А, що вже тепер говорити. Як Ганю взяли тоді до себе від матері в цю хату, то не таке воно їй солодке життя було. Ну, каже, трохи вільніша була. Але батько чогось не любив, що це в них квартирантка. Того вона тобі й змовчала; баба Марина при смерті лежала, а Ігоря її в армію забирали, то що ти од неї хотів. Що вона тобі розкаже. Але Петро був для неї добрий; я ж знала. Вони якось за те хазяйство трималися, там було до чого рук докласти. А то геть тобі погано,— не змовчу іншого разу; хоч би мовчала вже. Ти оно цілі весілля на ці проводи влаштовуєш, а тут мусіла й сама думати, як це весілля одбути. Приїхали ж усі, треба знайомитися,— я тоді ще у дочки Вери жила, цим кооперативом й не пахло,— й от довелося за столом казати, бо де ти дінешся. Ті свати люблять гарно посидіти, про все домовитися. Півтися-чі могла тільки дати. Дивляться всі на мене: мати. А так то не думала якогось весілля робити. Сваха там така облеслива; приїдеш коли до них, то не випустить, поки не поцілує. Дмитрен-ська свекруха зразу побачила; у нас в роду не дуже любили цілуватися; й ця перестала. А Любина — не випустить. Отако руками візьме за щоки, що й не вкрутнешся. Й от на весіллі доця чогось її згадала, що не тягне ніколи в село поїхати. Ой. А якого ж ти там щастя зазнала; до восьмого класу побула, й десь треба було в науку віддавати. "Мам, мені так у Кодню не хочеться їхати". Але найбільше запам'ятала, як ми цю машинку перли. От що-що, а за це б я то не сказала; коли це таке було. Люба, я геть не знаю; скажи мені. Вона скаже. Вона так знає, як і матуся. От несли, аж бігли,— це одне в голові стоїть; ще й чогось так страшно було. Чого ж тобі страшно було, доцю. Хіба ж нам так погано жилося; я б цього не сказала. На хліб завади заробити могла. А це що батько слабий бував; то що ж зробиш. Це така наша біда. Не треба за батька погано думати. Він для дітей ніколи лихий не бував. Хіба батько вдарив її коли-небудь? Але я цю машинку так ждала. Взнаю у Насті, коли вже до мене черга дійде; так навсточортіло рукою крутити на цій старій машині. Ось пождіть-но, Іра; перша машинка попалася Ніні Колодючці; навіть ні, Настя собі взяла, вона ж трохи шила для себе. Присилають на магазин третю машинку,— друга то таки перепала Ніні,— Настя бігом переказує, щоб я прийшла. От знаю тепер, що з Любою малою удвох вибралися: перли цю головку, аж млосно робилося. Правду ж, доню, кажеш; наче що вкрали. Рудніцький якраз головою сільради був, побачив, коли ми звертали од аптеки до себе; що, вже вхватила, чую; певне, радість йому велика, як він уже комусь пообіцяв. Добре, що цей склад зерновий був на тій половині. Прошу хлопців; о, це їм робот а. Привозять раз і станка до машинки. А Насті чи це так душа боліла — не знаю, що говорить: ще з Іри й могорича брати.

Ой, Настуню, я б вам що хоч оддала, аби ця машинка стояла в хаті. У мене якраз було чим віддячити. Це коли криницю копали, то ні карбованця не мала. Кажу Грицькові, як хоч, а я не маю що здати. Треба ж було од двора по скількись там круги купувати, дерево, а в мене хоч запали. Й так одбули. Не знаю, що ті сусіди думали. Але ж і думали. Воду брати то прийдуть, а грошей не найшли. Хазяї називається. Грицько з того дива, що це таке безгрішшя, розривався там за всіх; він то до роботи скажений був. А тут ще й одробляй, бо не заплачено. Боялася до тієї криниці підступити, не те що; мені й по воду, коли доводилося, не хотілося йти. Бо це ж будуть дивитися. Якраз ііа емтеесі трохи робила, то вистачало й того, що принесу собі з водокачки. А то син побіжить; йому якось подобалося на коромислі носити; нема довше, то вже знай, що й Насті витягне. Скільки ви того здоров'я мали? Ну та Іван у вас чоловік золотий; за ним можна було сидіти. Ви кажете,

Настю, нащо я вгощала. А хто ж мені зробить? Як вони всі такі, що грошей не тра, але влий трошки. А то Йван її був би проти. Це що мовчу вже, не хочу згадувати. Візьми-но той час, коли батько скотився до сторожів; десь у Сінгурах найметься на ніч, дістане якоїсь пашні. Йван привозить увечері, кличе. Біжимо з Параскою по ці клумаки,— премо, аж хитає нами. Малай — це по-вуличному так— Малаї — стоїть, дивиться, бачить же. "Може, вам помогти?" — питає; а я й слухать не хочу Він хіба тобі так зробить,— неодмінно влий. От і премо. За літо назносить наш Грицько — що заробить, що так перепаде; радіємо: буде що курям сипнути, порося чим вигодувати. Якби ж то. Аби до першого й вистачило тепла; геть за зиму виносить. Іваном передасть, а там і самого біля Двірця ледве живого підберуть і в кузові притарабанять. То ти ще ту сметану пам'ятаєш,— горе мені Злазить з машини виваляний, а банку тягне ціла.

Та й це беруть мене чогось виписують; якраз лежала з Любою. Медсестра, чую, Броніславі Петрівні щось каже: "Виписуйте, їй треба додому". А тут якраз Петро Прокопчук із Закусилівки; сідаємо вдвох; не знаємо, що нас жде. Якраз навпроти Льови, як униз з'їжджати, Петро нарешті питає: "Не знаєте, чого вас виписали?"— "Нє-е, Петро, чого?"— "Грицька в буфеті зловили". Що ти кому скажеш. "Стійте, Петро, піду втоплюсь". їй-бо; внизу оно річка блищить. "Вам що, роботи нема?"— аж розгнівався сестрин чоловік. Ну да, в мене ж діти, я знаю; але як це все витримати? Зсадив нас Петро на соші біля емтеесу; я ще помітила: чогось людей на містечку багато стояло. "То що, попався?"— з порога до нього. Гм; лежить на ліжечку, білий весь. Я не могла тільки розібрати, чи це ця міліція вже давно тут; виходжу беру у двір. А Тамара-буфетни-ця на хвіртці стоїть й з такою радістю до міліціонера: "То що?" — "Ничс-во". Певне, вона думала, осьо як почнуть виносити. Ой, знала я, що тій треба; там у неї діла були. Думала, на Грицька дурного спише. Та й так хіба не списала? Одних тих ящиків скільки не дорахувалися. Бач, котрі дуже цікаві, то все повзнавали, але я нікому слова нічого не сказала. Хай що хочуть думають. Я почала боятися за себе — щоб ще трохи, то не знаю, що зробила б. Нащось мені цей міліціонер почав розказувати,— там до мене й доходило, ой,— які бувають обшуки. Подетальний; це б він все підряд перевірив. А це так, загальний. Палицею поштрикав на горищі в соломі, а не додумався біля самої ляди глянути,— кому це в голову могло прийти? Я вже потім сама взнала, де батькова схованка. Це таку голову мати.

А диво, що дочка Лена якось за тебе казала. Мені там у голові; я на роботі цілий день, а ви собі хазяйнуйте. Хіба я могла за всім услідкувати? "Ти знаєш, мамо, а Славка такий; ковбасу їсть, а не ділиться". Мене диво брало; звідки ця ковбаса? Дочка то з двома малими дітками приїхала, певне, буде думати. Але як я вже сама переконалася, що батько лазив, то мені наче замкнуло. "Еге, не крав, кажете,— не могла втгерпіти Ніна,— а Славка оно ковбасу де бере?" — "То що, в магазині ковбаси нема?"— вирішила твердо так казати. Але що та Ніна; хай оно за себе думає. Інше вражало: Ліда Порохнюкова наче аж виправдовувала,— ну це й не дивно: батька люди поважали, щоб ти знав, бо не одне пам'ятало, скільки він добра кому робив, ще як на молочарні був,— каже "ТЬ він голодний сидів, та й заліз". Бо-ж, де він голодний? Я перед лікарнею риби насмажила з магазину, а сам він виписав вівцю в колгоспі,— засолила йому в діжечку, то це — їсти не було що? Дочка з сім'єю з Апатит приїхала, то ще те м'ясо їли, з'їсти не могли. Не мене одну диво брало. Хіба той міліціонер не виказував Грицькові: "Мы же с тобой за одним столом сидели, Гриша, как ты мог?" А міг. Там таке віконечко, що й дитина не пролізла б, не те що. Всього я вщ батька й узнала, що за те віконечко. "Кудою ж ти вліз?" — "А в віконечко". Тамара з нашим кумом Миколою Турчуком вертаються з Житомира, десь так підвозив її, відмикає вона буфета, а Грицькові що робити? Зіклав голову на руки, мов спить. "О, Григорій, а що це ви тут робите?" Бігом у комірчину, а там мішечок з набраним. Не встиг. Це такого дуру в голову треба було — удень полізти. Ця Тамара дурна була б,— поки вони там що, вона доклала в мішок Та й на тобі, як ти такий мудрий. Одробляй на верткшвському радгоспі, щоб знав. А це ще ж тюрмою пахло; але минулося, на якісь одробітки послали. Тепер цим жінкам є за кого переказувати. Переїжджайте й ви, Іра, бо він тут живе, де доведеться; якусь кімнатку на фермі виділили як завідуючому. А певно. їм швачку треба було. Приперся раз на коні серед ночі, "Чого це ти віриш усім, дурна, нікого у мене там нема". Ото клопіт великий,— про мене. Побачив, що мені бацдуже, поклав два пряники грубі на стіл — і вйо. А потім розказував, що пішки до Вертикиївки добирався; од стовпа до стовпа дороги не міг знайти.