Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Вони мені сина не дали оплакати, бігом на суд потягли. Та бо-ж, це якби колись, не помиряться, чи що, то батько раз і в комору одселив,— живіть собі. Та й не були такі розумні. Як без цього дурману не стало їй життя, то вона од Миколи геть одсахнулася. Тепер божиться, що в Крим не поїде нізащо, бо це буде повернення до старого. А що ж ти тоді думала? Мала собі таку я м у, де це збіговисько було. То їй Сашко знадобився. Він її за жінку не мав, от так аби жити та наркоту споживати. Цього в мусарню беруть, а вона гайнула до Сімферополя до Тенгіза. А те бідне виходило з цеї ломоти, вже ж який він тобі товариш. То вона, бач, не повірила, гайда знов на Київ за ліками. А тут хлопнули, і вже вона на Сашка зуба має. Думає, той на себе візьме все, а коли ні, то і їй дещо світить. Тепер на цій д у р ц і, та побивається, що курива не дозволяють. Того немов одпускають, але паспорта не оддають, певне, на тюрму закрили. Хіба ж то люди — тіні одні. А й вони, проте, право мають якесь. Закон і їх обділяє. Одсидять, скільки належиться, а тоді оддай їм їхнє. Схаменулася, що й за нею якісь метри рахуються. Але ж не втрималася, підсіла знов на цю бридоту, а сама ж така, що й п'яти років не протягне. Боїться тепер, щоб у тому домі з ума не зійти. А мусіла йти та якогось коржа однести: невістка. Виспівує собі: "Я с начальником бьюсь, я тюрьмьі не боюсь, я боюсь, что к тебе не вернусь, ой, ой, ой". Сподівається, що як вишкребеться звідти, то все покине, й Сашка, й решту От же ж новий клопіт: пиши, бабо, розписку, то, може, одпустять. Хай забирають ту квартиру, хай що хтять роблять,— я до свеї хати вернутися мушу.

"Це вже не світ і не коло,— стоячи плечем до бабиної спини, втихомирено думав щось про таке — й не про своє, й не про бабине,— й не дюри навіть".

— Чось ніхто не одчиняє дверей,— де ці люди поховалися. Може, навала якась, а ми лазимо туто та шукаємо лиха на свої голови, гукніть-но ви ще Міцеїху. Це хіба не її хата, що за колишнім молочарем? Я боялася далеко у двір заходити, півень такий, скаче як собака на спину.

— Бабо Міцеїхо,— промовляв стиха, так догоджаючи другому подорожньому; гукає ж.— Оно рядна хтось покраде.

-— Маєте правду, людино: таке біліє на півсвіта,— покивувала оддалік вже цього подвір'я.— Але я дивлюся, що з того боку. Коли вони вспіли понаставляти цегляних будинків? Ми, дурні, з Миколою збігли села, а так би, може, й нам перепало.

Прочинилися двері широко, але з темряви сінешньої не захотів ніхто виглядати.

— Осьдо питаються, чо дід грошей не оддає?

— А звідки тепер маю брати? — обзивалося з темних сіней— Як він понапозичав та казав, що баба оддасть. Ще з Закусилівки люди довідуються. Кажу, хай ідуть на кладови-сько та з діда стягають.

Вони перейшли попід той бік тинів, щоб їх було довше видно з Міцеїшиного подвір'я.

— Мала у "ідрі під попелом трохи залізних рублів. Але як пам'яті геть не стає. Хіба раз серед ночі вкрадався і грібся? А так хто тобі, дурний, висипав би на город,— мусив канючити в людей. Вертатимусь, то ще гукну. Ніхто мені вказу не дасть, де моя хата. Ходімте, ще з того краю людей порозпитуємо. Не може ж такого бути, щоб люди мене впізнавати перестали.

"Виходимо на кут з новою думкою пошуку".

А Веру Бартунову,— хата з цього краю вулички,— бачити доводилося,— щось то й йому відомо було. Мати, бувало, позаздрить: от Вері добро. Вимиє в одному під'їзді, та й мають копійку зайву в сім'ю. А дочка з ресторану без котлети ніколи не прийде.

— А вам видко, що в Вериній хаті світиться?

— Де ж — хата? Вже цегляні стіни до половини вигнано.

Тепер звертають поволі попри Солом'яну на містечко, шукаючи якогось ближчого знаку.

— А той як упрігся, то покрадьки та покрадьки. "Де ж утрьох, як тільки двоє нас?"

— Вони мені якісь гроші вткнули. Бач, таку ціну за хату склали. А кому то відомо, скільки хата на цьому світі коштувати може? Не маю чим вернути їм зара, бо цій наркоманці щось тра було односити. Впослі, може, зберусь на копійці. Позгадую, хто мені що був винен. Кому набор давала. Бо так люди не дуже й роздобрюються, щоб кому скластися та помогти. Ці нові господарі меї хати чось так сміються з мене,— я нічого не

розумію. Раз була прибилася під своє вікно та й не знаю, де я. А вони регочуть у хаті та й кажуть, що під вікном стою, під вікном. Тепер маю намір сісти й нікуди вже не виходити, щоб не хитрували з бабою. Що мені заплачено — то що ж; як це моя хата. т

Минули ще одну пустку по ліву руку. Йому згадалися люди з обох хатів, що вже й сліду їх не було. Далі й третя мала проглянути чи то за деревами такими, чи за стовпами.

— Що це таке велике на місці меї старенької хати? — Баба намацувала стовпчика, де був хід через перелаз. Вона впізнавала сучечка знизу поперечки,— не випав, хоч і торохтів у дупельці, коли поторкати, бо трохи навскоси стримів.— Беріть заходьте з того боку, бо нема віри, що й цього разу відчинять. Чось такі люди поробилися — ти на двері, а вони вікнами в городи. Бог дасть, то когось переймемо. Але де це мої двері й мої вікна?

Саркофаг. Це слово народилося з дальшої відстані, коли він побачив. Але під стінами з білої цегли уявлення про щось велике й трагічне розпорошувалося. Відбите в душі перед цим побачене ще не встаткувалося в думку, з якою можна було б сміливіше оглядати будівлю. Спогад такий, абощо: саркофаг.

Чи то так Страх перевтілився в щось темне й кострубате всередині саркофага,— заглядали в нові шибки, і в очах поставали менші вікна старої хати. Страх, одтулившись не тільки від душі, але й втілившись у недосяжні для них тепер речі, зорив на них живим і безтрепетним єством зчорнілої всередині саркофага хатини.

— Біжіть десь людей допрошуйтесь, щоб чимсь одколупува-ти.— Баба обзивалася з потойбіччя якогось— Хоч вам повірять.

"Далі шлях без страху й без Страху,— чітко намислив, оглядаючи з вулиці білі стіни і не вкритий ще верх.— Так зовсім небагато часу знадобилося, щоб стати вільним, й невідомо, чи цей час може дорівнятися прожитому бабою. Всього зазнавши, вона одвіку не мала страху".

Той самий, ще з дитинства, світ розгледівся йому в широких вікнах іншої хати з дерев'яною галереєю одпроти колишнього емтеесу. Вчорашня розмова за позаливаними пивом столиками в гурті молодших парубків, але ж таких дядьків, не могла б повторитися й цього вечора. Дарована котримсь іронічним голосом — на вухо тако, мовляв, свої ж люди,— більша воля серед цього гамору, ніж він міг дозволити собі сам, впевнила на якийсь час, що й він такий, як і вони. Цей вибір солодкої вседозволеності, що потребував і відповідних рухів, слів, поглядань на інші гурти чоловіків за сусідніми столиками, повертав до всього чогось такого, що обминуло в житті як недосконалість, нікчемство, але вабило й навіть ставало навік недосяжним, нагадуючи про таке втрачене, яке могло обернутися й спасінням од усіх таємних пристрастей і вад, набутих у вищих коридорах суцільної пристойності і заборон. Іронічний голос намовляв й ще на одну аж зловтіху: не поспішай та проведеш. От тільки йому немов дозволено буде й нікому більш.

"Повернення блудного сина. Спокута через гріховність на втіху всім".

Вже й самому проясніло на цю пору: його погляду дошукувалися чиїсь очі, його ліктя торкалася чиясь рука, злегенька вибираючи на столі порожні пляшки.

"Від тебе жадають щонайменшого — малішого не буває,— але обіцяно значно більше. Мусиш оддати тепер, а своє одержиш колись, серед вічності".

Тепер вороття туди не було. Повернення до гурту сприйнялося б як зрада...

Схиленого на штахети, його ніхто не розпізнавав,— виб-редали з буфету то поодинці, то гуртами. Так добре було вгадувати кожного по голосу, думати, кому в який бік — де хто живе.

"Позбувшись страху, здійсниш цей гріх. А затим прийде усвідомлення, що ти негідник. Згодом, коли вдасться вижити, мусиш вступити в еру сорому".

Глибоким снігом вигреблися до кущів на хатниську,— не було й тут сховку. Єдиний просвіток серед молодих кленових лоз закликав ще до якогось пориву. Як господареві колишньому цього вже змертвілого обійстя, йому було відомо пристановисько для них обох,— не одпускаючи за руки одне одного, брели до єдиного височенького дерева з того краю колишнього садка. Ця яблунька, пробившись з кущів безу, виросла й схожа була на лісову грушу-дичку. Одного разу на ній вродили такі яблучка — мовби стовпець вощини в кожному замість осереддя.

"Однакові думки — коли обіймаєш дерево й жінку".

Приторкувався обличчям до волосся, яке ввібрало запахи кухні, диму і ще чогось хатнього,— такий дух живе на вистудженій печі. Обхоплював пальці, що невміло шукали на ньому захистку, пучками вимацував кожну клітину на шкарубких долонях.

"їм відоме те, що й тобі,— думав про дівчат і жінок, які одступилися разом з його дитинством до зони побожної недоторканності.— Тільки світу довкола них ширше, ніж в тих, з ким досі знався".

Та й ніщо інше не могло б порівнятися з ніжністю її шкіри, яка довірливо відкривалася його пальцям і холодові зимової ночі. Пригортаючи куций одяг з обох боків, щоб мороз не вкрадався досередини, де народжувалося таке жадане й аж несподіване тепло, він почав бачити глибше й висо-кіше на цьому відомому одвіку закутку людського буття. "Цій спокуті не буде кінця, хоч як би вона не дякувала за радість нового пізнання й не впрошувала берегти себе".

їй треба було ще перебігти трохи колишнім його городом, щоб потрапити в котрісь двері старого цегляного будинку, де на неї чекала покара за пізнє вертання. Ані жодних змін не позначалося на містечку з хатами навколо його хатниська й церквою трохи нагорі через дорогу.

А мені вже переказали, що він спорядився на Далекий Схід. Ну, думаю, мовчи, побачу, що далі буде. "Ти мені там щось збери на дорогу". Що ж тобі зібрати,— хіба це такий вже далекий край. "А може, там заночую",— викручується мій чоловічок любий. Ага, як ти такий, то сам собі роби. Думаю, виду не подам, а сама ока не спускаю: що ж ти далі робитимеш. Врізав собі сала; ого, це на день стільки. Й якось так жалібно до мене: ♦То ти мене що, й до автобуса не проведеш?"— "А ні". Поїхав мій Гриць, надутий, засмучений; але так тобі й треба, думаю собі, як ти сім'ю покидаєш, та ще й сказати не хочеш.