Нова заповідь - Винниченко Володимир

Нарешті, не дивлячись на Кіндрата і трохи притишивши голос, немовби хтось тут його міг підслухати, він сказав:

— Так, тепер, це правда, на всі сто відсотків. — І раптом увесь аж скрикнув: — Е, братухо, що ми будемо тут з тобою ховатись один від одного! Я не знаю, що думав собі Кішкін, посилаючи нас сюди. Що ми діти чи остаточні дурні, що не зможемо нічого ні бачити, ні зрівнювати, ні розуміти? Чи він навмисне нас послав, щоб переконатись, як будуть бачити і розуміти люди, не зовсім дурні? Не знаю. Але знаю тепер те, що недобре у нас діється, Грицю, недобре. І так недобре, що іноді... розбив би собі голову об стіну. А ти — "виберуть Сталіна". Коли колектократія, то значить свобода цілковита, а надто критики, оцінки. А яка б тоді була оцінка Сталіна? Ти знаєш?

Але Кіндрат немовби не чув Петра, коли той говорив, він злякано дивився на нього і, немов тікаючи від його слів, поспішно заговорив:

— Та то хто його там знає. Я тільки знаю таке: коли б Сталін зробив отаку пропозицію народам, коли б він поклав початок знищенню війни і сам добровільно пішов нако... колек...

— Колектократію.

— .. .на колектократію, на передачу трудящим фабрик і заводів, то хіба оті трудящі не носили б його на руках, не вибрали б його вільними голосами? Хто б проти нього агітував?

Петро зробив невиразний жест шиєю й губами, ви-тягши їх наперед, як це роблять французи.

— Хто знав... Та хоч би й вибрали, то тої влади, що тепер, у нього вже не було б. Це був би не Сталін, а, скажемо, президент. Сьогодні вибрали, а завтра скинули. Та ще, як зробив би щось не так, то й засудили б. А хіба ж Сталін після такої влади, яку має тепер, згодився б на президентську владу? А, крім того, він же не сам, з ним же політбюро партії, центральний комітет, міністри. Ну, хай Сталіна виберуть. А інших? Напевно, ні. Невдоволення в народі велике, ти ж знаєш, що ми будемо з тобою тут ховатись. Хто винен був? Ну, хай не Сталін, так, значить, винні інші, Берія, Маленков, Молотов та всякі там міністри. Значить, їх одста-вити? А вони хіба на те згодяться? Вони, мовляв, робили революцію, будували соціялізм, а їх поженуть?

— Але коли це для того самого соціялізму, для добра всіх народів, то вони повинні згодитися! — скрикнув Кіндрат. — Ти ж сам сказав: коли для загальної справи, то не смій своєму темнякові дозволяти бути згори!

— Е, я сказав. А вони скажуть, що це якраз для загальної справи, для добра всіх народів вони повинні мати владу. А оця, мовляв, колектократія, роззброєння, мир, це не для добра. І треба, значить, це відкинути.

— Це не для добра народів? Ну, тоді я вже не знаю, що є добро.

Кіндрат замовк і почав закурювати, пильно вовту-зячися з цигаркою. А Петро теж мовчав і дивився у вікно, за яким уже сіявся присмерк.

— Ну, а ти як думаєш, Паню? — нарешті сердито спитав Кіндрат.

— Не знаю... — втомлено сказав Петро. — Коли думати просто, чесно, то, здається, добра ідея. Але як саме там вирішить політбюро, хто ж про це може що знати?

— А воно вже знає про неї? Ці соціялісти не говорили з нашими?

— Не знаю, Грицю. Нічого більше того, що сказав цей депутат, не знаю.

— Але ти зараз пошлеш рапорт товаришу Кішкіну про цю розмову? Це ж страшенно важне.

— Та, розуміється, пошлю. Ще б пак! — задумливо посміхнувся Петро. — От тільки питання: в якому тоні писати? У всякому, хоч би й суто діловому рапорті раз у раз проглядає тон того, хто рапорт робить. Людина — не машина. А який тон нам узяти: прихильний чи неприхильний?

— Та розуміється, прихильний! — скрикнув Кіндрат. — Коли Стовер, капіталіст, поставився неприхильно, значить, усі, хто проти і капіталізму, повинні поставитись прихильно. Ясно і просто!

— Ну, не так воно ясно і просто, — все з тією самою хмурою задумою буркнув Петро.

— Але як же ти можеш інакше написати? Нейтрально, як машина, не можна. Прихильно — не можна. Значить, неприхильно, як Стовер? Оце так штука! Розуміється, пиши прихильно. А то за неприхильність пришиють нам ще й буржуазний ухил, контрреволюційність. Заразились, мовляв, там та й відкидаємо таку соціялістичну ідею. Ні, Паню, смали прихильно.

Петро довго сидів не відповідаючи. Нарешті з понурою рішучістю сказав:

— Ну, що ж, буду писати прихильно. Побачимо.

І тут же, немов знайшовши, на кому зірвати свій гнів, схопився і вибухнув до Кіндрата:

— Але Стовер! Стовер! Оце така його нова заповідь! Оце така боротьба проти війни! Ну, добре, я ж тобі покажу! Тобі то я вже можу сказати, що я думаю!

І Петро почав швидко, напружено думаючи, ходити по кімнаті.

— А що ж ти йому покажеш, Паню? — не діждавшись продовження, запитав Кіндрат.

Петро, не зупиняючись і не перестаючи думати, сказав:

— Щось. Приходь завтра вранці. Треба буде піти до "Народньої Демократії". Завтра довідаєшся, чого саме. А тепер викидайся — я маю нагальну справу.

Кіндрат, з похмурою цікавістю поглядаючи на Петра, попрощався і вийшов. А Петро зараз же сів до столу й почав гарячково писати.

А в цей час Жан Рульо робив свій рапорт своєму політбюрові: Жакові та Матільді. Всі сиділи в їдальні за столом, і перед кожним стояла склянка з вином. Жан розповідав з трошки побільшеним гумором, яким він, на всякий випадок, підсолоджував гірке розчарування. Жак слухав мовчки, майже непорушно, з легесеньким усміхом на тонких устах і тільки пихкав дрібненькими клубочками диму з люльки. А Матільда з серйозною заклопотаністю і обуренням час од часу знизувала плечима.

— Так от, друзі мої, — на закінчення сказав Жан, — як оцей димок, розвіялася наша мільярдерська ілюзія. Але треба-таки бути справедливими: не міг же справді Стовер згодитись віддати свої мільярди, зароблені його власними руками і його генієм, якимсь неробам, ледарям-робітникам, які тільки й знають, що їздити по Парижах, жити по палацах, розкошувати. Розуміється, ніякі серйозні, ділові не то що мільярдери, а й прості, скромні, чесні мільйонери на таку несправедливість не згодяться. Вони волітимуть з честю загинути під вибухами бомб на своїх мільйонах, аніж прийняти цю наївну, образливу і шкідливу для всього людства річ.

— Ну, добре, — не витримала далі Матільда, — хай колектократія — це дитяча наївність, нереальність, шкідливість. А що ж вони пропонують? Атлантичний союз? Европейську федерацію? Озброїтись до зубів, наставити на СССР оту зброю і думати, що він злякається і не посміє нападати? І так ці два табори стоятимуть один проти одного роками чи десятиріччями з наставленою зброєю? І це плян серйозний, реальний політичний? Страшно заспокійливий, розумний і дуже корисний для людства?

І ніби попереджаючи евентуальну відповідь, вона поспішила додати:

— Так, я знаю, не в Стоверах річ, не в генеральному штабі капіталізму, а в його армії. Коли, мовляв, армія пройметься розумінням дійсної шкідливости такої стратегії свого штабу, вона натисне на нього і примусить його змінити її й, може, згодитись на нашу. Добре, припустімо, що ідея колектократії на Заході зробить свою дію. А на Сході? Хто посміє натискувати на генеральний штаб його? Як ідея колектократії проб'є залізну заслону? Хто там буде рішати? Громадська опінія? Народ? Чи купка людей у Кремлі, безвідповідальна і безконтрольна? І противники колектократії будуть нам казати: ви — аґенти сталінізму, ви його схована підривна команда. Ви хочете нас роззброїти, послабити і поки цього доб'єтесь, тоді ваш СССР на нас нападе і знищить. Що ми можемо їм відповісти?

Жан мовчав — він хотів послухати відповідь Жака. Жак це зрозумів. Він вийняв із кишені свого бльокно-тика, поклав його перед собою, вийняв із рота люльку і сказав до Матільди:

— Відповідь наша буде проста, Тіль. Коли в нас настане хоч часткова, хоч початкова колектократія, то СССР уже не матиме сили на вас напасти.

— Чому так?! — здивовано скрикнула Матільда, і навіть Жан пильніше подивився на Жака.

— Дуже просто. Сила СССР не тільки в його арміях, там у нього, а ще в його так званих п'ятих колонах на

Заході, себто в комуністичних партіях, у синдикатах, у прихильниках усякого роду. Правда?

— Ну, припустімо.

— Яка роля п'ятої колони? Підкреслювати дефекти капіталізму, розхитувати його систему, посилювати його протиріччя, викликати всякими способами невдоволення, бунти, страйки, сутички, створити неможливість існування в хаосі капіталізму, провадити холодну війну? Так? Ми це з тобою, Матільдо, трохи знаємо, на цю тему ми з тобою не раз для себе балакали. Добре. Припустімо, що в нас у нашому законодавчому органі проведено закон про участь робітників у прибутках і управлінні підприємствами. Чи могли б тоді робітники йти за п'ятою колоною? Чи схотіли б вони вносити отой розлад у господарчу машину, яка почала б ставати їхньою? Ясно, що наш пролетаріят на це не пішов би, він волів би іншим, не московським, способом робити революцію. А коли так, то всякий вплив і сила п'ятої колони в нас упала б до нуля. А без п'ятої колони Кремль не відважився б на напад. Отже, виходить, що колектократія — це найкращий засіб проти війни гарячої чи холодної. А ще далі було б таке: яка б не була товста і страшна залізна заслона, а й крізь неї пробилась би чутка про колектократію на Заході, про розвиток господарства на нових підвалинах, про добробут народів, про свободу, радість життя тут, у нас І ясно, що режим диктатури, терору, каторги, страху ніколи не зміг би створити такого стану в СССР і що народи його почали б жагуче бажати такого ладу, як у колектократії, І так чи так, раніше чи пізніше, а його народи примусили б Кремль здати позиції і піти до димісії. Буржуазні політики кажуть: треба, щоб у нас, на Заході, настав добробут, тоді комунізм не матиме сили. Правильно! Так само вони кажуть, що для цього допомоги Америки не досить, що треба ще інтенсивної праці самого населення. Правильно! Але як створити оту інтенсивну, продуктивну працю, як створити отой добробут? Отут вони відповіді не мають. Тут вони мають вічну проблему цін, платні, страйків, бунтів, розладу сил. Не має її і Москва, вона страйків, правда, не має, але має на них револьвер, каторгу, "кнут", які ще шкідливіші за страйки. Відповідь матиме тільки колектократія, в якої не буде ні страйків, ні каторги, а тільки товариськість, погодження, добробут і мир як у середині кожної країни, так і між народами.