Нова заповідь - Винниченко Володимир

— Від цієї умови роззброєння й миру ніякий чесний комуніст не зможе та й не схоче відмовитись. А комуністи — владолюбці, дегенерати, які люблять панувати, розкошувати, хоч-не-хоч муситимуть теж прийняти її. І от тоді, пане Стовере, нарешті, як ви кажете, світ зможе перейти до мирного, творчого життя, зможе всі ті велетенські сили, які витрачаються тепер на готування смерти й руїн, вжити на будову, на творчість, на життя. Ви, містере Стовере, як людина геніяльного розуму, як великий творець величезних цінностей, ви найкраще можете бачити, наскільки такий спосіб розв'язання світового конфлікту економніший, практичніший і величніший за всі інші. І подумайте, містере Стовере, яка велика, історична, світова честь була б вам, коли б ви вжили свої сили на таку боротьбу з війною, коли б це ви доклали тверду підставу для світового миру. І хіба ж за це все не можна справді пожертвувати частиною свого майна і відмовитись од певних способів господарства? Хіба не можна навіть життя своє віддати за таку акцію?

Містер Стовер знову підвівся й з сигарою в роті заходив од столу до дверей і назад.

— А він, цей... бородач, насправді-таки непоганий адвокат!.. — прошепотіла Мабель. — І досить симпатичний та ідейний чоловік. Ви повинні його добре розуміти, — з тонкою іронією додала вона і зупинила погляд на лиці Петра. Але воно так само було непорушне, застигле в гострому напруженні.

Нарешті, Стовер зупинився біля столу проти Жана Рульо і суворо сказав:

— Значить, я повинен своїми руками віддати чужим людям усе те, що я творив усе своє життя? І це ви звете справедливістю? Це не большевизм?

— Для чого віддавати все, містере Стовере? Ви тільки частину прибутків з ваших підприємств будете давати на розвиток кооперативних, колектократичних підприємств. А це зовсім не большевизм. Це проста кооперація, містере Стовере.

— Добре. Я нічого не маю проти кооперації. При моїх деяких виробнях є ціла сітка кооперативних крамниць. Будь ласка, нехай робітники навіть кооперативні фабрики організовують, будь ласка. Але...

— Так, пане Стовере, але ж ви розумієте, що ці кооперативи не можуть з вами конкурувати. В капіталізму є капітал, влада, військова організація. Це була б нерівна боротьба. Ні, треба поставити обидві сторони в рівні умови. Треба, як англійці кажуть, провадити "чесну гру". Ви запевняєте, що приватна ініціятива, вільна конкуренція, особиста творчість власника, його організаційні таланти і таке інше дужчі за всякий колективізм. Прекрасно. Але доведіть це на практиці. Дайте змогу колектократії виявити себе, свою ініція-тивність, свою творчість. От, наприклад, зробіть такий експеримент: розділіть який-небудь ваш завод на дві половини, і одна нехай працює на старих, приватнокапіталістичних умовах, а друга — на колектократичних. Розуміється, з цілковитою рівністю. В усьому ви на свої очі побачите, яка система дасть кращі результати, кращу прибуточність. (Розуміється, прибуток колектократичної половини піде вже не вам, а самим робітникам. Це вони повинні твердо знати перед експериментом.) Оце була б чесна гра, справедлива конкуренція.

Але Стовер, як шарпнутий гнуздечкою, скинув головою...

— То, виходить, я сам повинен давати їм усі засоби для конкуренції, для боротьби зо мною?! Ну, вибачте, я таким дурнем ще ні разу не був за все своє життя. Щоб я сам своїми руками?.. Ні, пане депутате, це така, вибачте мені, наївна фантазія, що ніякі практичні й серйозні капіталісти на неї не підуть.

— Значить, ви волієте війну?

— Я волію мир і роззброєння, а не свою капітуляцію! Коли комуністи дійсно хочуть теж миру на землі, нехай чесно, щиро роззброюються разом з нами. От і все. І хай роблять собі свій соціялізм, чи комунізм, чи оту... як її? — колектократію навіть у нас. Але без моєї допомоги. Я не вимагаю, щоб вони самі себе нищили, так нехай не вимагають, щоб ми самі себе вбивали. Це рівні й чесні умови конкуренції.

— Але я пропоную, пане Стовере, не з комунізмом конкурувати, а з колектократією. Я підкреслюю, це зовсім інша річ. Колектократія — це, може, для московського комунізму, себто для державного капіталізму, так само, як і для приватного капіталізму, неприємна річ. Але для миру на землі...

Стовер з легким нетерпінням перебив Жана Рульо:

— Даремно далі дискутувати, пане депутате. Коли ви приймаєте мої умови, коли хочете на них працювати для знищення війни, то я вам гарантую всі засоби для організації пропаганди такого миру як у Франції, так і по всьому світі. Я вірю вам, я давно шукаю таку людину, як ви, талановиту, чесну, енергійну, віддану ідеї миру. Я теж цією ідеєю пройнятий, отже, ми можемо і повинні, я твердо готовий сказати — і повинні, разом працювати.

Стовер сів і рішуче сперся на спинку фотелю: питання вияснене, і нема про що більше балакати.

Жан Рульо сидів з застиглим усміхом під підстриженими вусами і пильно розглядав невидючими очима золоту пасочку на сигарі.

— Ви даремно вагаєтесь, пане депутате, — підбадьорливим і вибачливим тоном сказав Стовер. — Це чиста і ґрандіозна справа. Ви матимете до свого розпорядження такі засоби, які покриють...

Жан Рульо підвів лице. В маленьких очах його, на-півсхованих за капшучками, стояв не то сум, не то втома.

— Я не вагаюсь, пане Стовере, — тихо сказав він, — я просто відмовляюсь. Я не можу інакше. Коли б я згодився прийняти вашу умову співробітництва, я... я був би нечесним чоловіком.

— Чому так?

— Тому, що я взявся б за справу не в громадських інтересах, а в своїх особистих. Отже, дозвольте мені висловити свій жаль і попрощатися з вами.

Він підвівся й простягнув через стіл руку Стове-рові. Той машинально потиснув її й теж устав.

— Дуже, дуже мені шкода... — проговорив він похмуро і якось немовби ошелешено.

— Я твердо готовий сказати: дуже шкода. Може, ви все ж таки ще подумаєте, візьмете на увагу деякі... гм.

— Ні, містере Стовере, я не думаю, що зможу змінити свою думку. Я, зо свого боку, дозволив би собі теж порадити вам подумати, але...

— Не знаю, не знаю...— пробурмотів Стовер.— Але мені дійсно щиро шкода, що ми не можемо разом працювати. Тим паче, що ви тільки друга людина, яку я зустрів тут, у Парижі, яка так... особливо ставиться до ідейної справи.

— Це дядьо на вас натякає... — зовсім іронічно посміхнулась у саме лице Вішеві Мабель.

— Ну, до побачення, пане депутате!

— До побачення, містере Стовере.

Коли Жан Рульо вийшов, з охоронного закапелку Віша вибігла Мабель і голосно, весело, навіть у якомусь піднятті заговорила:

— Ну, дядю, признавайся, що ти не багато таких співробітників мав і маєш! Ти знаєїп, коли б у нього була не така гостра лисина і такий важкий ніс, я, їй богу, в нього закохалась би! Подумай же, дядю: від мільйонів відмовився! Але я готова, я твердо готова сказати, що його ідея колектократії не погана. їй богу, цей спосіб замирення світу є справді дешевший, ніж революція й війна. Я волію дати половину свого майна хоч зараз, аби уникнути цих ваших воєн.

— Наївна утопія! Дурна фантастика! — сердито буркнув Стовер і звернувся до Петра:

— Я зараз більше не потребую вас, Віше. Приходьте через дві години.

— Слухаю, містере Стовере.

І, вклонившись обом Стоверам, Петро вийшов з кабінету.

Розділ XIX

Прийшовши до себе, він застав у своїй кімнаті Кіндрата. Той стояв перед дзеркалом і перев'язував нову краватку, синю в білих горошинках. На горішній губі його була тоненька ниточка вусиків, яку він тільки тепер запустив і яка разом з мигдалевими очима робила його дуже схожим на якогось вендетного фільмового актора.

Петро похмуро зиркнув на ці вусики (він два дні не бачив Кіндрата), на краватку і, нічого не сказавши, почав ходити по кімнаті, схрестивши своїм звичаєм руки на грудях. Кіндрат затурбувався.

— Щось сталося, Петре? — насмішливо спитав він, одходячи від дзеркала.

Петро, помовчавши ще деякий час, сів і почав розповідати про візиту Жана Рульо. І по мірі його розповідання Кіндрат усе частіше й частіше скрикував: "Та невже?! Та що ти кажеш?!" І коли, нарешті, Петро закінчив, Кіндрат сидів зовсім розгублений.

— Та чекай, Паню, як же це воно так виходить? Адже... той... Адже всі європейські, а надто французькі, соціялісти — це ж, так би мовити, філія буржуазних партій, це ж тільки камуфляж, оця назва "соція-лістична партія". В дійсності це ті ж самі капіталісти. Як же цей бородатий депутат міг отаке пропонувати?! Я, їй богу, не розумію. І Стовер же не прийняв, навіть розсердився, кажеш?

Петро знову встав і заходив по кімнаті, не відповівши Кіндратові. Але той не міг задовольнитись його мовчанням.

— А може, цей депутат із наших, Паню? — тихо, змовницьким тоном спитав він. Петро покрутив головою і буркнув:

— Ні, він відомий соціяліст.

— Але ж ця його... як ти сказав? коле..

— Колектократія.

— Ах, так, колек... Так вона ж така, що справді наші могли б на неї згодитись. Як ти думаєш, Паню?

Петро не відповів.

— Та правда ж, Паню. А якби нашим хлопцям на заводі таке сказати? Га? От було б! Заревли б од радости. Подумати ж собі: сам собі й хазяїн, і робітник. Але справжні хазяїни, а не такі, як у нас, у назві тільки. І за це ніякої більше війни. Та хіба знайшлись би де-небудь не тільки у нас, а й на цілому світі такі робітники, що голосували б проти? От якби Сталін отаке висунув перед отими Стоверами у тих Об'єднаних Націях! От вийшла б штука! Весь світ пішов би за нами, всі оті нації мусили б голосувати за^нами. Правда ж, Паню?

Петро сів і пильно, чудно, мовчки почав дивитись на Кіндрата.

— Що, Паню? — аж трохи зніяковів і знову затурбувався той.

— Сталін цього не запропонує, — тихо, понуро сказав Петро.

— Чому?

— Тому що... тому, що тоді Сталінові кінець.

— Та що ти кажеш! Чого? Кінець соціялізмові? Петро покрутив головою.

— Ні, соціялізмові якраз не кінець, а... навпаки, це, може, сприяло б йому. Ні, Сталінові, диктатурі був би кінець. У цьому мала б бути та поступка, про яку той депутат казав. Ба й справді, Грицю, коли роззброєння, вічний мир і колектократія, себто влада колективу, то влада диктатури вже непотрібна. Тоді влада повинна бути вибрана. А чи вибрали б тоді Сталіна — невідомо.

Кіндрат підбадьорився.

— Е, коли так, то це ще не страшно! Сталіна обов'язково вибрали б. Адже тепер його раз у раз на всі сто відсотків одноголосно вибирають.

Петро не зразу відповів.