Нова заповідь - Винниченко Володимир
Нехай народи самі висловляться і нехай висловляться ті, хто проти цього способу, нехай покажуть своє справжнє обличчя перед усім світом. Ми, прості смертні, вимагатимемо цього від вас, ми маємо право вимагати! Війна може кожної хвилини вибухнути і вимести всіх нас із лиця землі. І на якого чорта здалися нам тоді всі ваші дебати, дипломатії, хитрування, промови, резолюції, хартії, партії! От яким криком ми повинні кричати, якими гарматами стрілять! Чи це може дискредитувати нас перед якою-небудь хоч трохи розумною людською істотою на землі? Може?
Атака була така бурхлива, така вогнева, що ні Жан, ні Жак не насмілилися взяти слово. Але Матільда й не ждала від них відповіді. її несло в потоці її власного підняття.
— І коли б мені якась вища сила, в яку б я повірила, сказала: "Матільдо, віддай своє життя за знищення навіки війни на землі, віддай так, що ніхто не буде знати, що це ти врятувала людство, ніхто словом не згадає про тебе і навіть... навіть Жак не знатиме про це", — віддала б я життя? Мені надзвичайно гидко і страшно думати про смерть, я, мабуть, умліла б од одної думки про неї. Але мені здається, що, коли б я уявила собі виразно, що я дам людству своєю смертю, я почула б таку величезну радість і гордощі, що я зараз же згодилась би. Я це кажу не для чого іншого, а тільки для того, щоб показати вам, що всі ваші міркування про тактику, про дискредитацію, про наклепи і таке інше нічого не варті перед питанням війни й миру. Я найбільшого партійного ворога обніму і назву братом своїм, коли він щиро, всією душею стане в ряди тих, хто бореться з цим найбільшим ворогом людства. І ніякої дискредитації я не боюсь! Отже, я рішуче подаю голос за те, щоб Жан ішов на переговори зо Стовером. І брав од нього його мільярди на справу миру, якщо він їх дасть. Я скінчила.
І Матільда, вся порожевіла і гарна, сіла на своє місце, як справжній оратор.
— А як Стовер колектократії не прийме? — спитав обережно Жан.
— Як він може не прийняти, коли він щиро хоче знищення війни? А коли не щиро хоче, то, розуміється, він нам не потрібний з усіма своїми мільярдами. Але який інший спосіб замирення хоче він пропагувати? Який інший спосіб знайшли політики? Все, що вони роблять досі, це тільки затягання війни. Він хоче цього? Розуміється, воно нам непотрібне. Але я гадаю, що він прийме наш спосіб, він людина практична, він знає, що краще віддати половину своїх мільярдів і бути живим та ще, може, в пошані в людства, ніж загинути під подихом атомової чи бактерійної бомби разом з усіма своїми паршивими мільярдами, зо своєю владою, зо своїми престижами, диктатурами. Треба бути цілковитим ідіотом, щоб цього не розуміти.
— На жаль, Матільдо, — зітхнув Жак, — дев'яносто дев'ять відсотків політиків і правителів народів цього не розуміють.
— А ми розуміємо? А нам не страшна дискредитація?
Жан і Жак мимоволі засміялися.
Отже, постановлено, щоб Жан таки пішов на побачення зо Стовером.
І таким чином другого дня маркіза повідомлено про згоду Жана Рульо поговорити з Арчібалдом Стовером, а ще за два дні Жана Рульо повідомлено, що Арчібалд Стовер з великою приємністю прийме пана депутата в себе в п'ятницю о четвертій годині пополудні.
А за п'ять хвилин четверта містер Віш уже був на своєму охоронницькому пості при кабінеті містера Стовера. Та не встиг він сісти біля прощілини, як несподівано з'явилася Мабель. Він здивовано підвівся, а вона на пояснення хитнула йому головою й пошепки сказала:
— Я буду з вами дивитись, як люди продаються, я страшенно люблю це.
Очевидно, вона вже знала від самого Стовера про візиту Жана Рульо.
Вона підсунула свій фотель поруч з фотелем Петра, сіла й показала йому головою на його фотель. Петро сів і, зиркнувши в прощілину по кабінету, де за столом уже сидів містер Стовер, скоса поглядав на Мабель.
Вона дійсно мала дуже задоволений, навіть утішений, чи, краще б сказати, зловтішний вигляд (а, крім того, була якось болюче гарна). Вона злегка перехилилася набік до нього і прошепотіла:
— А ви що більше любите: продаватись чи обдурювати?
Містер Віш аж повернувся всім тілом до неї від цього запитання. Ах, милий шарлатан, він навіть мружитись перестав і ошелешено, широко, "по-дитячому" витріщився на неї.
Але, на жаль, у цей мент у кабінеті зачулися голоси, й обоє швидко глянули в прощілину. їм було видно тугу, трохи сутулу спину містера Стовера, червону потилицю й за нею краєчок бороди й горбкуватої лисини Жана Рульо. А коли обидва сіли, то в прощілині стало видко два профілі, один — з тупуватим носом, з довгим відстанням уст од носа, з маленьким, розумним, мавпячим оком, і другий — з важким, трохи обвислим носом і з пишною русявою бородою.
Перекладчика їм не треба було, бо Жан Рульо досить добре говорив по-англійському.
Спочатку, коли він казав про те, що всім було відомо і що не раз і сам Стовер проповідував, то цей згідливо і велично похитував головою: нехай собі говорить, скільки отаких говорунів тут, на цьому самому фотелі, вже говорило такі самі речі. І Мабель майже безперестанку надушувала своїм передплеччям на передплеч-чя Петра й шепотіла: "О, який новий погляд!", "Ах, як страшно!" — і таке інше.
Але коли Жан Рульо, закінчивши "вступ", перейшов до питання здобування згоди комунізму на роззброєння, містер Стовер перестав хитати головою, а Мабель перестала надушувати на передплеччя Петра, — це було щось не те, що тут, на цих фотелях, досі говорилося.
— Вибачте, пане депутате, — нарешті перебив Стовер, — я трохи вас не розумію. Значить, для того, щоб Москва щиро згодилася на роззброєння, треба, щоб весь світ перейшов на комунізм?
— Дядьо трохи перебільшив, — прошепотіла Мабель і, не надушивши на плече Петра, уважно витягла лице до щілини. — Яка то буде відповідь депутата!
І Петро теж втягся увагою.
— Ні, містере Стовере, — люб'язно посміхнувся Жан Рульо, — ви трохи не так зрозуміли мою ідею. Моя думка така, що клясичний ліберальний приватний капіталізм повинен піти на деякі поступки. Цим він дав би можливість державному капіталізмові Росії піти теж на поступки. А без цього він...
— Вибачте ще раз, пане депутате, я не розумію зв'язку роззброєння і кооперації. Це речі цілком різні. Чи не можна без цього додатку провадити справу миру на землі?
— Не можна, містере Стовере. Без цього додатку комунізм не зійде зо сцени історії, це було б простою його капітуляцією. Але без війни не можна примусити уряд, який розпоряджається двома стами мільйонів людей і незчисленними багатствами велетенської країни, до капітуляції.
— Ми його примусимо! — стукнув кулаком по столі містер Стовер. — Ми оточимо його зо всіх боків, ми ізолюємо його від усього світу, ми без війни поставимо його на коліна і примусимо капітулювати!
Жан Рульо терпляче вислухав і спокійно провадив далі:
— Процес оточування й задушування буде тягтися роками і десятками років, містере Стовере. А весь цей час цілий світ буде скажено готуватись до страшної війни. Половина, якщо не три чверті, праці людства буде йти на це готування, на виріб усяких засобів убивання й руйнування. Людство житиме в перманентній тривозі, напруженні, непевності, страху. Ви, як людина ділова, реалістична, хіба ви можете визнати такий стан речей за справедливий, розумний і корисний для народів?
— Він — непоганий психолог, цей тип... — прошепотіла Мабель чи то до себе, чи до Петра.
Але містер Стовер на таку банальну принаду не спіймався.
— Іноді треба йти на великі жертви для добра людства, — сказав він і злегка обернув лице до дзеркала. — І жертви ні намарне не підуть. Війни не буде. Ніякі готування Москви їй не допоможуть. Вона тепер одстає від нас на десятки років у виробі отих засобів. Наша, американська, індустрія, наша техніка, наша наука стоять безмірно вище за совєтські. І ніколи вони не доженуть і не переженуть нас, скільки б вони не вихвалялись. Тут за нас промовляють закони історії, прогресу, досвіду. Вибачте, пане депутате, із царства примітивного господарства перескочити в добу найвищого, розвиненого капіталізму не можна в двадцять років. Так, ми ще не готові для того, щоб сьогодні поставити комуністів на коліна й примусити на капітуляцію без жодних умов. Але за кілька років ми їх поставимо! Я твердо готовий сказати: по-ста-ви-мо!
— А як не поставите, пане Стовере? — сумирно сказав Жан Рульо. — Так значить війна? Та більше, навіть коли ви їх поставите на коліна або розіб'єте у війні, то ви самої війни не знищите, бо ви не знищите комунізму. А комунізму ви не знищите тому, що не знищите всього того, чим він годується на планеті, себто соціяльної нерівноваги, соціяльної несправедливосте. Комунізм перевернеться у соціяльну світову говорильню, яка буде провадити десятки років усе ту саму війну і вибухати по всій планеті справжньою війною при першій нагоді. І раніше чи пізніше, людство в тій чи тій формі все ж таки змушене буде прийти до колектократії як єдиного способу усталення соціяльної справедливости і як єдиного способу знищити війну і соціяльну, і міжнаціональну. Так чи не практичніше, не розсудніше, пане Стовере, не робити таких великих витрат людською енергією і життям, а почати здійснювати це вирішення тепер же, без ніяких воєн?
Але Стовер упевнено покрутив головою.
— Ні, війни не буде. Коли люди Кремля та їхні сателіти не послухаються наших мирних попереджень, то їхні власні народи приіУіусять їх послухатись. Народи занадто довго не зможуть терпіти все те, що виробляють над ними комуністичні диктатори. Вічний терор, насила, голодування народів, каторга праці — все це не може тягтися без кінця. Вони вибухнуть революцією. Та самі комуністи не витримають і будуть еволюціонувати. Зрештою, як і сам Сталін сказав, наші дві системи: ліберального капіталізму і, як ви кажете, капіталізму державного, совєтського, чи як вони кажуть, здійсненого соціялізму, можуть прекрасно співіснувати на планеті. Нехай вони в себе будують свій соціялізм, а ми будемо розвивати свій капіталізм. І ми будемо бачити, який лад кращий, який з них дасть нашим народам більше добра. Мені здається — це логічно, реально, справедливо. І я особисто цілком згоджуюсь і зо Сталіним, і з іншими політиками, які кажуть, що для війни нема ніяких серйозних підстав.
