Нова заповідь - Винниченко Володимир

Це психоза, це автогіпноза людей — ця ідея неминучости війни. З нею треба всім розсудливим людям як най-енергійніше боротися. І от для цієї боротьби я закликаю всіх, хто хоче миру на землі.

Жан Рульо з ввічливою, навіть поштивою увагою слухав Арчібалда Стовера і аж головою покивував. Але коли Стовер зупинився, він запитав його:

— Ви дозволите мені висловити з цього приводу мою думку?

— Будь ласка, будь ласка! — поспішно дозволив Стовер.

— На мою думку, пане Стовере, війна раніше чи пізніше, але неминуче буде, якщо не буде вжито інших, ніж досі вживалося, заходів. Так, пане Стовере, буде. Прошу вислухати мої міркування. Віра в еволюцію комунізму або в революцію подсовєтських народів чи в можливісгь співжиття з ним є наслідок або непоін-формованости, або недостатньої аналізи, або, вибачте, ховання голови в пісок, або все разом, плюс хитра пропаганда комуністів. Так, війни ніхто не хоче, навіть комуністи, але вони мусять вдатися до неї як до єдиного способу виведення їх із їхнього становища, в яке вони самі себе поставили.

— О-о-ов? — здивовано проспівав містер Стовер, а Петро ще уважніше прилип до щілини, цілком одсунувшись од Мабель.

— Так, пане Стовере. І я певен, що ви з вашим великим чуттям реальности і з вашою залізною логікою самі визнаєте це, коли зазнайомитеся з фактами. А факти такі, містере Стовере. Перший. Комунізм, як усьому світові відомо, за ціль і сенс свого існування на землі ставить світову соціальну революцію, знищення капіталізму і встановлення соціялізму. Так, пане Сто-вере?

— Так! — твердо хитнув головою пан Стовер.

— Другий факт: цю революцію він має здійснити в найрішучіших формах і найрішучішими засобами, себто: повстанням на всій землі широких мас народів, генеральним страйком, збройними боями, себто засобами громадянської кривавої війни. Так, пане Сто-вере?

— Він війну програє! — ще твердіше кинув пан Стовер.

— Через що?

— Через те, що ми вхопимо його за горло і задушимо зараз же, як тільки він посміє затіяти це злочинство. Задушимо як небезпечного для всього людства ґанґстера.

— Значить, вступите у справжню війну з СССР?

— Так! Без вагання!

Жан Рульо ввічливо посміхнувся.

— А як же тоді питання роззброєння і миру на землі?

— Роззброєння і мир може бути тільки з чесними людьми, а не з ґанґстерами! З ганґстерами не мир за-ключають, а їх обеззброюють і садовлять на електричний стілець!

Петро так рвучко випростався, що Мабель здивовано подивилась на нього і прошепотіла:

— Тихо! Що з вами?!

Петро схаменувся й застиг. А Жан Рульо, неначе тільки й ждав і хотів цієї відповіді від Стовера, задоволено й обережно погладив себе по своїй пишній бороді.

— Дуже добре. Але мені здається, пане Стовере, що річ не в назві, а у факті. Одні називають комунізм ґанґстером, інші — спасителем людства. А факт — це вже третій — той, що цей ґанґстер має велику силу і що для знищення його треба підняти справжню планетарну страхітну війну. Але коли ви взяли на себе героїчну місію боротьби взагалі з війною, і закликаєте до співробітництва в цій святій, великій акції всіх людей, в тому числі й мою скромну особу, то ми маємо підставу сказати: добре, з охотою візьмемо участь у боротьбі проти війни, але проти всякої війни, містере Стовере, проти кого б вона не намічалася, — проти ґанґстерів чи спасителів. Проти війни! Люди повинні влаштувати своє життя якимсь іншим способом. Я так зрозумів ваш заклик.

— Я так і думав! — гордо підтвердив Стовер. — Але коли є такі елементи людства, які інших способів, як насила і війна не визнають, то ми повинні захищатись і вживати проти них цих способів, себто війни! Це від них залежить.

— Не тільки від них, пане Стовере, — м'яко не згодився Жан Рульо,— а й від нас трошки. Я вам сказав про трагічне становище комунізму. Так, містере Стовере, він у трагічному становищі, хоч з усієї сили намагається не показати цього світові й для того вдається навіть до страшного зухвальства і нахабства. Але що більше він уживає цих засобів, то все більше й більше посилює це становище і все більше й більше примушує себе до війни як єдиного виходу для нього. Всі інші виходи йому стають неможливі. Стовер знизав плечима.

— Місця на землі багато для всіх. Співжиття народів і без війни можливе. Комунізм може жити собі в своєму СССР, і ніхто його чіпати не буде, аби тільки він нікого не чіпав.

Жан Рульо не переставав терпляче посміхатись.

— Не може він, пане Стовере, не чіпати. Мусить чіпати, от у чому трагедія.

— Не розумію, пане депутате.

— Бо ви досі не зупиняли своєї ласкавої уваги на цьому питанні, містере Стовере, як і багато інших великих політиків. А тим часом трагізм комунізму є трагізм людства. Що значить співжиття комунізму з іншими народами? Це значить: відмова комунізму від своєї "вселюдської, історичної" (як він каже) місії. Що значить замкнення себе в СССР? Це засудження себе на повільне самогубство. Комунізм в одній країні на планеті не може існувати, це антиприродне явище. Весь сенс існування комунізму, як ми з вами згодились, це захоплення під свою владу всього світу. Так для чого ж він так ретельно організував по всій планеті свої п'яті колони, свої комуністичні партії? І чим він тримає їх у слухняності й покорі собі? Не тільки фінансовою підпомогою, містере Стовере. Не все грошима можна купити. Він тримає їх обіцянням отієї світової революції, світового комунізму. Він за це вимагає від них не тільки дисципліни, слухняности собі, але ще й відмовлення від свого національного обличчя, вимагає жертв своєю національною й людською гідністю та честю. Як же ви хочете, щоб Кремль, цей генеральний штаб світової революції, згодився, — але серйозно згодився! — нікого не чіпати? Як може він сказати всім комуністичним партіям, що світова революція не є конечна, що комунізм і приватний капіталізм можуть любенько співіснувати? А навіщо ж вони тоді здалися, ці комуністичні партії, ці комін-форми, ці всі "друзі СССР" і десятки всяких камуфляжних, так званих демократичних, проґресистських і таких інших організацій? Що вони повинні робити: скінчити самогубством, цілковитою капітуляцією? Ради чого? Ради мирного співіснування з буржуазією, з тією буржуазією, яку вони стільки обіцяли своєму пролетаріятові вирізати до ноги? Чи можливе ж це, скажіть щиро, містере Стовере?

Містер Стовер нічого не сказав. Він тільки почухав ухо, взявся пальцями за горло, гмикнув, подивився у велике вікно, в яке зазирали голі віти дерев.

— Ага, дядю, спіймався? — прошепотіла Мабель. Але Петро не ворухнувся, не глянув на неї.

— А ще далі, містере Стовере, — ніби не помічаючи становища противника, вів далі Жан Рульо, — а що сказав би Кремль своїм власним народам, прийнявши насерйоз співіснування з приватним капіталізмом? Як же він пояснив би їм далі свою диктатуру, "залізну заслону", свій терор, свою страшну каторжну систему праці? Тепер він їх увесь час тримає в страху та ненависті до капіталістичних держав Заходу, які, мовляв, от-от мають зробити наступ на Совєтський Союз. Він їм увесь час кричить: "Бережіться! Готуйтеся! Озброюйтесь! Працюйте! Ми оточені ворожим капіталістичним світом, який скажено готується задушити нас. Пильнуйте!" І народи хоч-не-хоч мусять приймати це пояснення, а деякі елементи їх — і щиро вірити. А тоді, коли уряд СССР прийме вашу пропозицію співіснувати і нікого не чіпати, для чого ж тоді буде диктатура кремлівської купки людей і всі страхіття, зв'язані з нею? Проти кого? Проти своїх, виходить, народів? Але чи не викличе він у такому разі бунт отих самих народів? Чи можуть кремлівські можновладці піти на це? Що може сказати на це ваша чесна й могутня логіка, містере Стовере?

Чесна і могутня логіка містера Стовера і на це нічого не сказала. Містер Стовер тільки підвівся, заклав руки за спину, похилив голову і важко почав ходити від столу до дверей і назад. Потім зупинився коло столу, взяв срібну скриньку з сигарами, запропонував Жанові Рульо, сам узяв — і обидва мовчки закурили.

Мабель теж вийняла цигарку й запальничку з торбинки й, відхилившись од щілини, щоб із кабінету не було видко світла від запальнички, закурила. Закуривши, пустила дим угору і скоса подивилась на Петра. Той сидів усе так само рівно, закам'яніло, ні разу не озирнувшись до Мабель. І в оці його стояло таке щось гостре, напружене, що Мабель не переставала з цікавістю кидати на нього поглядами.

— Отже, пане Стовере, хіба не трагічне становище комунізму? Прийняти зараз війну, не бувши готовим до неї, бувши вщент зруйнованим і слабшим за противника, він не може, це було б раптовим самогубством. Прийняти роззброєння, мир, співжиття з приватним капіталізмом — це так само було б самогубством, тільки повільним і ганебним для нього. Що робити?! Ясно що: затягати вирішення, дурити противника, обіцяти тримати мир, підписувати врочисті договори, або, в залежності від ситуації, лякати його своєю силою, захоплювати, де можна, найкращі стратегічні позиції і весь час скажено готувати всякого роду зброю: бомби, танки, авіони, бактерії, мікроби, гази...

— Безнадійно! — понуро перебив його Стовер. — Вона не буде дужча за нашу.

— Ну, що ж, коли він побачить, що це цілком безнадійно, він з тією зброєю, що матиме, все ж таки кинеться у війну. Він волітиме загинути з честю в бої, в боротьбі за свою місію, а не в ганебній, мирній капітуляції. Він волітиме лишити по собі легенду, підземну релігію і свою ґверілью, яка буде трусити людство десятки років до нової війни. І все ж таки, містере Стовере, війна, все та сама війна. А тим самим ваша благородна, велика місія виявляється неможливою. Або ж...

Жан Рульо на мент зупинився. Стовер підвів очі на нього й чекально застиг.

— ...або ж треба допомогти комунізмові з честю прийняти роззброєння, відмовитись од війни. Але з честю, містере Стовере! Треба йому дати такий вихід, який був би і не перемогою його, і не поразкою. Треба, повторюю, приватному капіталізмові піти на поступки йому, щоб він міг піти на свої поступки. Одне слово, треба прийняти ідею колектократії, містере Стовере, яку я мав за шану викласти вам тут, себто ідею коопе-ратизації всього господарства кожної нації. Але безкровної, повільної, прогресивної, без насильства! — похопився додати Жан Рульо.