Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Фраза була сказана українською, але відчувалося, що той чоловік росіянин. Що вони хочуть від неї і чому відразу не застрелили? Чомусь Марія уявляла, що коли "оплотівці" її зустрінуть, то довго розмовляти не будуть, а відразу пристрелять.

Спочатку вона не хотіла нічого розповідати мамі, але та відразу побачила, що донька чимось стривожена. Коли дізналася про все, прийшла до того ж висновку, що й Марія. Мабуть, не було такого дня, щоби вони не думали про помсту "оплотівців". Майже до самого ранку мама і донька не могли заснути, очікуючи, що "оплотівці" стануть вдиратися до їхньої хати.

35

Невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині про себе називав цього чоловіка москвичем. Зрозуміло, що той неспроста навідався із Росії сюди. Генерал із міністерства внутрішніх справ наказав виконувати все, що той скаже. Навіть рідну матір вбити, якщо треба. Так і сказав. Невисокому череваневі з масивними окулярами на носі-картоплині цього не треба було робити, бо мама померла рік тому. Але він боявся. Боявся, що москвич сам його пристрелить – і не скривиться.

Завдання провалене. Він не зміг розкрутити Олексія. Дві донецькі адреси партизанів-ультрас – нуль. Москвич по голівці не погладить. Від самої першої зустрічі з ним невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині не чекав нічого доброго для себе. Все було подібне на дешевенький детектив з передбачуваним закінченням.

Їхав до москвича, ніби це був останній день у його житті. Ще й дощ зарядив. Наступав кінець світу.

Проте все виявилося з точністю до навпаки. Москвич зустрів його з радісною посмішкою.

– Вітаю, пане майоре, – сказав він, показуючи білосніжні вставні зуби.

– Я поки що капітан, – несміливо заперечив невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині.

– Завтра вже все управління знатиме, що ви майор. Так що вітаю.

На цьому люб'язності скінчились, але й чогось небезпечного не було.

Москвич спохмурнів, коли дізнався про Олексія, який не захотів видати своїх друзів-фанів донецького "Шахтаря".

– Випустите його завтра на волю, а ми зустрінемо цього хлопчика й поговоримо по-своєму.

Заперечення були безглуздими, бо невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині наштовхнувся на убивчий погляд москвича. Мовляв, це твої проблеми, як ти все провернеш, але партизан-ультрас має бути звільнений.

36

Повісилась дружина Василя Стецюка. Попросила чоловіка, щоби забрав малого зі школи, бо погано себе почуває. А коли вони повернулись, то побачили в коридорі повішене тіло.

Жодної передсмертної записки не знайшли, і капітан міліції, підозріло дивлячись на Василя, процідив крізь зуби:

– Довели дружину до самогубства.

Василь ще встиг копнути того між ноги, поки самого не скрутили.

Галю поклали на диван, вона була спокійною і сумною, байдуже дивлячись на те, що відбувається. Малого забрали її батьки, а Василь до ранку просидів у міліції. Начальство у всьому розібралось і відпустило його.

Того дня вони справді посварилися з Галею, і тепер Василь думав, що це через нього вона повісилась. Втім, сварились і раніше, і більш гучно, ніж тепер, але ж не доходило до такої трагічної розв'язки.

Коли він повернувся з полону, Галя, здавалося, спокійно все сприйняла. Це не була радість, а щось інше. Її спокій не був байдужістю, а чимось невідомим йому. Оце щось інше між радістю і байдужістю і було, мабуть, божевіллям. Самогубство молодої жінки так і сприймали. Переживала за чоловіка, який був у полоні, поїхала розумом. Навіть коли він повернувся, вже ніщо не могло врятувати ситуацію.

І лише Василь картав себе за те, що розповів дружині майже все про своє перебування у полоні. Мабуть, це її й надломило. Вона більше сприйняла до серця те, що відбулося з Василем, ніж він сам.

Галині батьки сказали Василеві, що малого йому не віддадуть. Здається, він байдуже сприйняв це. Втім, за скельцями окулярів нічого не було видно. Якби хтось уважно подивився, побачив би, як побіліли кісточки його стиснутих пальців.

37

Андрій Чернюк прийшов додому після сьомої вечора. Коли відімкнув двері, почув щирий дитячий сміх. Не відразу второпав, що це Надійка, дружина. Здається, він ще ніколи не відчував її такою щасливою.

У коридорі стояв стійкий запах дорогого чоловічого одеколону. На вішалці була коричнева шкіряна куртка. Що за гість?

Лише Мар'ян, син Андрія та Надійки, почув, що прийшов тато, бо дружина з невідомим продовжували говорити. Їхню розмову раз у раз переривав сміх, поки Андрій роздягався і визувався. Малий стояв у коридорі з великою коробкою в руках і сказав:

– Дивись, що мені вуйко Василь подарував.

Андрій взяв коробку до рук. Це був конструктор "Лего". Погладив сина по голові й увійшов до кімнати.

Перше, що побачив, – це як знітилась і почервоніла Надійка, ніби вчинила щось непристойне, а тепер правда вилізла назовні.

З-за столу піднявся Василь, син, який несподівано прилетів із Праги. Здається, він розрісся в плечах і став ще на голову вищий від батька. Черевце зникло. А минулого разу, коли приїжджав, було доволі помітним.

– Тату, – сказав Василь, і голос його забринів.

Вони поручкались і обійнялись.

Андрій Чернюк дивився на дружину, а вона уникала його погляду. Була серйозною. Залишків сміху на обличчі вже не видно.

– Ось приїхав, – ніби виправдовувався Василь, що наперед не повідомив про свій візит. – Хочу завтра побувати на маминій могилі.

Чи не вперше Андрій Чернюк забув, що завтра, 10 жовтня, річниця смерті Уляни, його першої дружини. Можливо, саме завтра і згадав би, але сьогодні точно про це не думав.

Її дні народження і смерті – 12 квітня і 10 жовтня – були святими для нього. Неодмінно в ці дні бував на могилі в Уляни. Не допускав до цього ритуалу ні Катю, другу дружину, ні Надійку, теперішню. Мабуть, для нього це справді був лише ритуал і тривав він декілька хвилин на цвинтарі. Сама дорога туди й назад забирала півтори години, бо кладовище було за містом. До самого цвинтаря маршрутки не їхали, хіба що першого листопада, і від дороги треба було йти ще десь два кілометри. Молитва, коли прийшов, порожнеча в думках, і молитва, коли йшов геть. Запалював лампадку і клав три яскраво-червоні троянди, які любила Уляна за життя. Казали, що мертвим треба дарувати парну кількість квітів. Але він робив так, ніби Уляна була живою. Для нього вона назавжди залишилася живою. Мабуть, шість років, коли вони прожили разом, були найщасливішими в їхньому житті. Але Андрій Чернюк нікому цього не казав і сам намагався менше про це думати.

Вони сиділи на кухні, вечеряли, пили правдивий закарпатський коньяк. Надійка лише трішки пригубила його. Почувалася чужою в їхній компанії. При ній і розмова переривалась, ніби мали щось своє – таємне, сокровенне, таке, чого їй знати не потрібно. Насправді нічого такого не було. Але вона не хотіла заважати. Хай наговоряться батько з сином. Відчувала себе винною за той щирий дитячий сміх, що тоді вирвався із неї. Аж тепер зрозуміла, що чоловік це почув. Як йому, мабуть, стало боляче. Мар'ян спочатку розбирався з конструктором "Лего" на кухні, а потім Надійка відвела його до кімнати.

Василь розповідав про своє життя у Празі. Перейшов на іншу фірму, де став заробляти майже вдвічі більше. Познайомився з однією француженкою. Вона старша від нього на десять років, але виглядає досить молодо. Ніби виправдовувався перед батьком. Вони й схожі між собою. Їм кажуть, що вони брат і сестра. Показав фотокартку. Справді, чимось невловимо подібні, ніби їхні родини мали давнього спільного предка. Між ними на фотографії стояв високий юнак. Це Даніель, її син від першого шлюбу. Йому сімнадцять. Був і другий шлюб. Дітей у другому шлюбі нема. Софі двічі розлучена. Андрій якраз хотів запитати, як звати француженку, але Василь випередив. Типова француженка. Тип жінок, який подобався Андрієві. Василь каже, що ще до кінця цього року хоче одружитись із Софі. Новий рік зустріне разом з нею і Даніелем в Австралії, де найшвидше приходить це свято. Потім полетять на відпочинок в Іспанію, але вже без Даніеля, якому треба вчитися. Можливо, переїде на постійне місце проживання до Франції. Зараз посилено вчить французьку мову. Син говорив спокійно, буденно, як про те, що вже сам давно вирішив, і жодної поради від батька не потребував. Мабуть, так і має бути. Що йому порадить? Тут би зі своїми проблемами впоратись.

Надійка зайшла до кухні, прибрала посуд зі столу. Про всяк випадок відкрутила кран. Ага, дочекаєшся в таку пору воду в Дрогославі!

Вбіг малий Мар'ян і випалив з порогу:

– Вуйко Василь! А ти подібний на мене!

Всі розсміялись.

Була вже пізня година. Пора лягати спати.

Андрій лежав у ліжку. Василь і Надійка тихо гомоніли у вітальні. Почув, що дружина веде Мар'яна спати, але той впирається.

Коли дружина прийшла в спальню, вдав, що спить. Він знав, що вона зараз робитиме. Завжди любив цей ритуал з перевдяганням у піжаму, милувався її оголеним тілом. Уляна і Катя спали в нічних сорочках. Піжама Надійки і те, що було під нею, виглядало еротичнішим. Він це визнавав і спостерігав за дружиною з насолодою. Зараз теж, примруживши очі, щоби вона не здогадалась.

Дружина швидко заснула. Від випитого правдивого закарпатського коньяку в нього швидше, ніж зазвичай, билося серце. Коли воно нарешті втихомирилося, ще довго не міг заснути.

Приревнував Надійку до Василя? Здається. Розумів, що це дурниці, але нічого не міг з собою вдіяти. Синові йшов тридцять перший, їй двадцять вісім. Він міг бути її чоловіком. Страшенно не хотів, щоби батько одружувався на малявці, як тоді на неї казав. А тепер – мало не найкращі друзі.

Зранку Андрій виходив з дому разом із Мар'яном. По дорозі на роботу вів його до школи. Василь ще спав. Надійка в піжамі ходила по квартирі.

– У мене сьогодні третій урок, – сказала на своє виправдання.

– Ти би вдягнулась, – промовив майже відчайдушно Андрій Чернюк.

Вона слухняно кивнула головою. Знову відчувала себе винною. Але чому? Не зробила ж нічого поганого.

Їй здалося, що чоловік гримнув дверима. А може, це був просто протяг.

38

Про смерть однокласниці Марина взнала наступного дня після її похорону. Вона висловила своє невдоволення мамі, яка знала про самогубство Галі, але нічого їй не сказала.

– Тобі не можна хвилюватися, – пояснила Іванна Степанівна.