Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

– Думай краще про здоров'я своєї майбутньої донечки.

Марина усміхнулась:

– А звідки знаєш, що буде донечка?

– Ось побачиш, – загадково відповіла мама.

Здається, у житті Марини нічого не змінилось. Принаймні ззовні ніхто цього не помічав. Але ж сама Марина знала, що це не так.

Після дня народження вона все більше й більше думала про Романа Григоровича. Ні, про Андрія теж думала, переживала, як він там, але тепер і цей другий чоловік, набагато старший за неї, увійшов у її життя. Марині не було соромно за те, що з приємністю думає про двох чоловіків, хоча, звісно, вона би не хотіла, щоби Андрійко, а особливо мама про це дізналися.

Якось мама розповіла, що Ромцьо, як вона називала свого однокласника, залицявся до неї, а Марина аж розцвіла, розплившись в усмішці.

– Що, донечко? – не зрозуміла Іванна Степанівна, теж усміхаючись.

– Андрійка згадала, – збрехала Марина.

Мама уважно подивилася на неї, але нічого не сказала.

Роман Григорович добре до неї ставився і всім своїм видом показував, буцімто нічого не трапилося. Марина уважно вивчала його, але він вдавав, що не помічає її поглядів. І все ж не витримав. Коли вона нахилилася над його столом, показуючи документи, обійняв її й почав цілувати, як тоді. Марина не пручалась. Обійнявши свого Ромця, відповіла на його поцілунки.

39

В цю обідню пору на цвинтарі не було ні душі.

Андрій і Василь Чернюки стояли перед могилою Уляни і молились. Василь закінчив швидше і трошки відійшов убік. Він дивився, як батько запалював лампадку, проте вітер не давав йому цього зробити. Довелося втрутитися йому, курцеві. Розклав окремо три яскраво-червоні троянди, а не так, як поклав батько, – разом. Андрій мовчки спостерігав. Він не любив, коли втручаються у його звичний ритуал, але синові стерпів.

Вони сиділи на лавочці перед могилою. Василь закурив. Андрій вкотре переконувався, що не знає рідного сина. Ось, наприклад, не знав, що той курить. Принаймні коли десять років тому після закінчення Дрогославського державного педагогічного університету Василь від'їжджав на заробітки до Чехії, не помічав за малим цього. Уже й не пам'ятав, коли став називати його малим, але це було однозначно тоді, коли син став уже вищим за нього. Значить, Василь тоді закінчував школу, не раніше.

– Я був у мами, – сказав Василь, старанно видмухуючи дим від цигарки вбік, щоби нічого не потрапило на батькове обличчя. – Вона хвора.

Мамою Василь називав Катю, другу дружину батька. Він уже був величеньким, коли тато одружився. "Ось твоя друга мама", – сказав батько тоді. Доволі швидко Василь став її кликати мамою, причому ні Андрій, ні Катя спеціально його до цього не спонукали. За роками вона була йому радше як старша сестра, і спочатку це виглядало трохи кумедно, але потім всі звикли до цього. Коли Василь став кликати Катю мамою, Андрій подумав, що доволі швидко син зрадив свою справжню маму – Уляну. Але подумав про це лише раз, і більше не повертався до цієї думки, і взагалі забув про неї.

– Що з нею? – відсторонено запитав Андрій Чернюк.

– Не знаю, – відповів Василь. – Але мені здається, що це серйозно.

– Я їй зателефоную, – після нетривалої паузи сказав Андрій і тут же запитав: – Ти коли від'їжджаєш?

Василь, мабуть, дивно глянув на нього, розуміючи справжній сенс цього запитання, однозначно пов'язаний із Надійкою. Він зробив дві затяжки, кинув під ноги цигарку, втоптав її у землю, ще трохи помовчав, ніби обдумуючи відповідь, хоча вона була очевидною і лежала на поверхні:

– Сьогодні вечором поїздом до Києва. Квитки вже маю. Два дні буду займатися справами філії нашої фірми у Києві, а потім літаком – до Праги.

Помовчали.

Андрієві дуже кортіло запитати у сина, чи було в нього щось зранку з Надійкою. Це його мучило на роботі. Поривався телефонувати додому. Ледве стримав себе.

Василь ніби зчитав його думки:

– У тебе класна дружина, тату. Бережи її.

Андрій Чернюк не знав, що має думати. Завжди був упевнений, що дружини йому не зраджують, хоча й не дуже переймався тим, чи кохають. А тепер зрозумів, що ревнує Надійку до сина. Здурів на старості років. Десь почув: там, де починаються ревнощі, закінчується кохання.

40

Олексій не відразу повірив, що вільний. Сказали: "На вихід" – розписався, дещо, не все, повернули з речей.

Накрапав дощ. Але це дурниці порівняно з тим, що було недавно.

Чомусь подумав про невисокого череваня з масивними окулярами на носі-картоплині. Не такий, видно, він і поганий чоловік, як думав про нього. Інший би комизився, вигадував причини. А цей усе зрозумів – і відпустив.

Всі люди навколо здавалися добрими. Їх хотілося любити.

До нього наблизився високий чоловік.

– Олексій? – запитав.

– Так.

Розслабився від волі. Не дав би себе так швидко захопити. Йому пирскнули щось в обличчя. Відчув, що втрачає свідомість. Дивився ніби збоку на себе. Два дужі чоловіки вхопили його попід руки і несуть до машини. Чує, як якась жінка каже:

– Вже напився з самого ранку.

Це про нього. Розуміє, що відбувається. Мав би втратити свідомість, але вона з останніх сил чіпляється за життя-буття. Вони їдуть. Довго. Чи це час розчинився у просторі?

Мабуть, закінчилася міська дорога, асфальт змінився ґрунтівкою. На ямах машина підскакує. Зупинились. Ті ж дужі чоловіки знову беруть його під руки. Крізь напівзаплющені очі бачить двоповерховий будинок. Чомусь думає, що нарешті тут відпочине.

Його несуть у підвал і кидають на долівку. Цемент. Боляче вдаряється головою. Чує, що замикають масивні двері. Аж тоді сили покидають Олексія. Він падає в глибоку чорну прірву.

41

Абсолютна більшість мешканців Дрогослава жила так, ніби в Україні не було війни. Донбас для них видавався екзотикою, був далеко. Здавалося, з екранів телевізорів говорили про якийсь неправдоподібний паралельний світ. Чужі смерті й поранення теж не зачіпали сердець і душ. Кожний був заклопотаний власним життям.

Лише незначна частина дрогославців жила фронтом і перемогою. Батьки переживали за дітей, які невідомо за що могли загинути від російських фашистів. А ще інші бавилися в активістів, піарилися на війні, зображаючи з себе патріотів у вишиванках. Серед цих політиканів-волонтерів можна було знайти одну-дві щирі душі, які це робили за покликом серця, шукали гроші для хлопців на фронті й віддавали власну останню копійку, собі залишаючи лише необхідне на їжу.

Війна з Росією, мабуть, уже би давно закінчилась, якби всі українці щиро повірили в перемогу і перейнялися потребами фронту. А тут ще місцеве начальство живе так, як до війни, безбожно крадучи з бюджету, кладучи до кишені великі гроші з кожної оборудки, ніби заробило їх чесною працею. А дурна держава ще їм платить заробітну платню.

Найгірше в ті часи почувала себе в Україні чесна людина. Вона розуміла, що ось там, на Донбасі, – вороги, яких треба знищити. А тут ніби свої, але потім з'ясовується, що вони гірші за ворогів, бо рука не піднімається фізично їх знищити, але якщо цього не зробиш, то оті вороги, що на Донбасі, знищать тебе.

Чесні люди зазвичай неактивні й недієві. Вони бачать усю фальш життя, але не можуть згуртуватися з такими ж чесними людьми, як самі, аби подолати стан речей, який склався. Вони й не бачать навколо себе таких самих чесних людей, бо чесність не горланить про свої чесноти на все горло. Це фальш може дозволити собі таку розкіш, видаючи себе за чесність, а наївні люди вірять у це.

Дрогославці нічим не відрізнялися від мешканців інших міст чи сіл, лише концентрація чесності, як і концентрація фальші, у них була більшою.

42

Після розлучення з Андрієм Катя Чернюк більше заміж не виходила. Їй було досить, що вона знала трьох його коханок, а їх, мабуть, було набагато більше. Андрій до останнього не вірив, що Катя може розлучитися з ним, але коли це стало доконаним фактом, не пручався. Проблема полягала в їхньому спільному синові. Данило тягнувся до батька. Під час судового засідання це могло завадити Каті зробити так, щоби син залишився біля неї. Андрій по-чоловічому переговорив з малим. Не знати які аргументи він йому навів, але в суді вже проблем не було, і Данило жив з мамою.

Андрій Чернюк зателефонував колишній дружині наступного дня після того, як Василь поїхав до Києва. З Надійкою тимчасово виникла "німецька мова". Вони не сварились, але розмовляти між собою не хотіли. Причому це було взаємне бажання. Мар'ян, коли були подібні непорозуміння між татом і мамою, займав нейтральну позицію і намагався зайвий раз не турбувати батьків, терпляче очікуючи, коли вони помиряться. Йому було боляче, образливо, що на нього майже не звертають увагу, але це вартувало того, бо в наступні дні після "німецької мови" любов тата й мами виплескувалась на нього з подвійною, а то й з потрійною силою. Він тоді міг вередувати, розуміючи, що знову опинився в центрі уваги, а люблячі батьки, змагаючись між собою, виконували будь-яку його забаганку.

– Треба зустрітись, – сказав Андрій Каті.

– Чому ти віриш Василеві, буцімто я хвора? – миттєво відреагувала Катя.

Андрій трохи помовчав, а потім сказав:

– Буду в тебе через годину.

Зв'язок обірвався.

Ось чому так завжди? Вони вже розлучені, а він і далі продовжує нею командувати, як маленькою дівчинкою. Вона ніяк не може цьому протистояти. Їй навіть інколи здається, що Андрій і далі залишається її чоловіком, просто знаходиться постійно у відрядженнях і не ночує вдома. І вона відчувала себе його дружиною, не думаючи про Надійку. Як з'ясувалося, щоби бути дружиною, не обов'язково жити разом.

У Каті справді були проблеми зі здоров'ям, але вона не знала, що має казати Андрієві з цього приводу. Після розлучення в неї лише двічі були інтимні стосунки з іншими чоловіками. Та й то тоді, коли вона напивалася з відчаю і ставала легкою здобиччю самців. Жодного задоволення від такого сексу вона не отримувала. Лікар радив їй для профілактики робити це все-таки частіше, а декілька днів тому заявив, що вже необхідне хірургічне втручання. Дивно, Василеві, який був сином покійної Уляни, першої дружини Андрія, й досі називав її мамою, вона розповіла про це, не соромлячись, а колишній чоловік і досі залишався для неї суворим учителем, в якого вона закохана, але не сміє зізнатися тому в своїх почуттях.

Андрій прийшов рівно через годину, як і обіцяв.