Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Це все одно, що звинуватити у боягузтві самого Йосифа Віссаріоновича, скажімо, в перші дні війни, коли той, висловлюючись сучасною молодіжною говіркою, банально випав в осад. Важко було лише за зовнішністю людини визначити її належність до сталінізму. Але сковані страхом безпомилково впізнавали одне одного, ніби належали до якоїсь таємної масонської ложі, найрозгалуженішої в світі.

Як не парадоксально це звучало, але найважче Тіберієві Германсдерферу було не в часи Хрущова, коли показово знищували все, що пов'язане зі Сталіним. Він, звичайно, був у відчаї, але розумів, що це просто мода, а повіють нові вітри – і все повернеться до старого. Переміни у житті країни намагалися зробити ті, хто ще недавно вірою й правдою служив Сталіну. Тіберій Германсдерфер був упевнений у тому, що у Сталіна просто не дійшли руки до того, щоби знищити цю наволоч. Найважче йому стало, як не дивно, у часи Брежнєва. Спочатку була ейфорія, що закінчилося правління кукурудзника, але коли Хрущова не розстріляли чи хоча б не заслали до Сибіру, він зрозумів, що не відбудеться нічого суттєвого для повернення Сталіна на п'єдестал, хоча саме Брежнєв мав для цього чи не найбільше можливостей. Натомість повилізало на світ Божий багато сталіністів, які тепер хотіли бути святішими за Папу Римського і знову керувати світом. Але ж Тіберій Германсдерфер знав, що ці самі сталіністи мовчали, коли до влади прийшов Хрущов і почав втоптувати в землю Сталіна. Так, вони не брали в цьому участі, але якби не їхнє боягузтво, страх за власне життя, в суспільство не був би введений антивірус сталінізму. Кожне наступне покоління вже мало імунітет до сталінізму, і це найбільше жахало Тіберія Германсдерфера.

Якби в нього запитали, чому він став сталіністом, то насамперед здивувався б самій постановці такого питання. А чому люди народжуються? Чому світить сонце? Ні, для себе відповідь він знав, – бо часи були страшні, й інакшою людина просто не могла бути. Але для загалу треба було шукати інше пояснення. Яке саме, він не знав, але у нього про це не запитували. Іващишин хотів чогось добитись, але викладачі йому не повірили, бо важко було уявити Германсдерфера сталіністом, особливо на тлі того, що вже на той час було відомо про злочини сталінського режиму. В основному мова йшла про репресії енкаведистів. Ось це справжні сталіністи, яких засуджував увесь світ. При чому тут Тіберій Германсдерфер, який в органах не служив, а спочатку закінчив інститут у Дрогославі (тоді ще учительський), а потім працював тут? Проблема полягала в тому, що скільки би люди не знали про злочини сталінського режиму, одні з них ніколи б у своїх серцях і душах не зрадили би Йосифові Віссаріоновичу, а для інших сталіністи вже були глибокою історією, яка не мала жодного стосунку до сьогодення.

45

Коли Соломію зґвалтував невідомий у міському парку культури та відпочинку, вона вже була жінкою.

Влітку, між десятим і одинадцятим класами, Соломія пішла на дискотеку. Там познайомилася з високим голубооким красенем, який недавно прийшов із армії. У перший же вечір, коли проводжав її додому, були палкі поцілунки. Соломія вже морально була готова до того, про що щебетали подруги, які це спробували. Хлопець був наполегливим, а щасливі мрії про щасливе взаємне кохання переповнювали бідну голівоньку Соломії.

Сам процес, який мав привести дівчину до щастя, не сподобався їй. Було боляче. Кров жахала. Здавалося, липку рідину, яку хлопець вилив їй на тіло, вже ніколи не можна буде змити. Розтерла її серветками, але відчуття бруду, насамперед внутрішнього, ще довго було з нею. Звісно, увечері води в крані не виявилось, а зранку Соломія проспала і не змогла прийняти душ, бо води вже не було. Мусила дочекатися вечора, аби нарешті все змити. Нікуди не пішла, хоча хлопець настирливо телефонував.

Батькам було не до Соломії. Вони вічно сварилися між собою через якісь дрібнички. Їй нікому було розповісти про своє горе. А те, що для хлопця було черговою сексуальною пригодою, Соломія сприйняла саме як горе. Вона заріклась, що більше в її житті не буде жодного чоловіка. Візьме собі дівчинку на виховання з дитячого будинку. Або піде в жіночий монастир.

Але потім, навчаючись в університеті, познайомилася з колишнім нареченим. Він вчився на фізико-математичному факультеті. "Лірики і фізики". Сміялись. Їм було легко і весело. Сексуальне зближення стало природним і радісним. Соломія думала, що це і є справжнє кохання.

Ґвалтівник перекреслив усі її життєві плани. Колишній наречений кинув її. Тепер вони просто друзі.

Соломія вже давно відчувала, що Левко хоче отримати від неї більше, ніж просто прогулянки Дрогославом чи катання на його машині. Здавалося, стрес від ґвалтівника вже минув, та й таблетки, які вона споживала, робили свою справу, але всередині Соломії жило відчуття липкості від того першого невмілого сексуального акту з голубооким красенем. Вона мала своє ставлення до того, що відбулося в неї з ґвалтівником, і яка суміш відчуттів, що були протилежними одне до одного, заволоділи тоді не лише її тілом, але й душею, проте намагалася засунути все глибоко в себе, щоби навіть не думати про це.

Звісно, Соломія розуміла, що жаль, а не кохання були визначальними, коли вона уступила Левкові в його вже відвертих намаганнях, навіть претензіях на її тіло, яке мало належати йому і тільки йому. Це був інстинкт власника, який претендував на першу шлюбну ніч. В машині було незручно це робити – і знову відчуття липкості всього тіла заволоділо нею.

Спочатку Соломія прочитала розчарування на його обличчі, викликане тим, що та, яку він кохав, чи йому здавалося, що кохає її, виявилася не дівчиною. А потім, коли все закінчилося, і липка рідина зсередини заповнила Соломію, на Левка взагалі стало страшно дивитися. На якусь мить Соломії здалося, що сам Лихий заволодів нею і тепер доведеться виношувати в лоні його дитя.

А Левко не помічав змін, які ясно прочитувалися на обличчі Соломії. Страх і приреченість заволоділи нею. Соломія відчула, що Левко відразу став холодним до неї. Зробив свою справу – і заспокоївся. Коли підвіз її додому, не відчинив, як зазвичай, дверцята машини, не наполягав, щоби Соломія поцілувала його на прощання. Але для неї це вже виглядало дріб'язковим на тлі того, що сам Лихий сьогодні зазирнув їй в очі.

46

Час, проведений з Романом Григоровичем, Марина згадувала з усмішкою на вустах. Ромцьо був уважним до неї, вгадував кожний її порух. Вона відчувала себе вільною з ним, не треба було застерігатися від небажаної вагітності. Не думала, що отримає сексуальне задоволення від чоловіка, який був однолітком її мами. З Андрієм теж було добре, але мусила визнати, що з Ромцем – краще.

Коли була з Андрієм, отримувала оргазм не так часто. Бувало, що й імітувала його, аби не образити чоловіка. А з Ромцем усе було по-іншому. Могла за короткий відрізок часу й двічі закінчити, чого з Андрієм ніколи не було. Зазвичай він вдовольнявся одним разом, відвертався від дружини і швидко засинав.

Марині здавалося, що Андрій далеко від неї. І не в значенні відстані, бо поїхав на фронт, а десь в іншому житті, ніби його ніколи не було поруч з нею. Мала би картати себе за те, що Андрій поїхав воювати, а вона займається коханням з удвічі старшим чоловіком. Але, схоже, совість дрімала десь глибоко-глибоко всередині Марини, бо ніяк не виявляла себе.

Марина не хотіла думати про майбутнє. Вона віддалася коханню до Ромця зі всією щирістю своєї душі, ніби робила це вперше. Тепер розуміла, що кохання до Андрія давно минуло, вона охолонула до чоловіка, але ще за інерцією імітувала гарячі почуття. І вартувало на обрії з'явитись іншому, як її серце відгукнулось і запалало пристрастю з новою силою.

У Романові Григоровичу Марина побачила не лише коханця, друга, чоловіка, брата, а й батька. Це було щось неймовірне! Знаходила задоволення від звичайного спілкування з Ромцем. Ніколи не отримувала такої насолоди, коли розмовляла з батьком, коли той ще був живий. А Ромцьо розумів її у всьому, давав поради, ніколи не принижував своєю зверхністю, як Андрій. Хотіла вона цього чи ні, але мимоволі порівнювала Романа Григоровича з Андрієм – і виходило, що за людськими якостями, а не лише у сексі, чоловік програвав за всіма параметрами. Марина розуміла, що не має так робити, навіть думати про це не повинна, бо чоловік поїхав на війну, його можуть убити, – але вже нічого не могла з собою вдіяти.

47

13-14 жовтня 2014 року в Дрогославському державному педагогічному університеті проходила наукова конференція "Філософська концепція Степана Бандери". Присвятили її пам'яті Кирила Іващишина. На неї з усіх куточків України з'їхалися націоналісти – ті, хто себе такими вважав, й ті, кого такими вважали. Для багатьох тема конференції була надуманою: мовляв, яка може бути філософська концепція у Степана Бандери? Те, що Провідник ОУН писав статті, які потім зібрали у книжку "Перспективи Української Революції", ще не означало, що під це слід підводити філософську базу. Організатори конференції, а серед них був і син покійного Степан Кирилович Іващишин, тридцятип'ятирічний доктор філологічних наук, який завідував кафедрою української літератури в Дрогославському державному педагогічному університеті, – розуміли, що повинні раз і назавжди вибити упередження про буцімто ненауковість праць Степана Бандери. Коли ця думка звучала на побутовому рівні чи висвітлювалась у соціальних мережах, на це ще можна було не зважати. В абсолютній більшості своїй ці люди праць Степана Бандери не читали, вони були просто агресивно налаштовані проти його особи й уповні використовували пропагандистський матеріал часів Радянського Союзу й сучасної Росії. В основному все зводилося до того, що Степан Бандера – нацистський злочинець, а бандерівці вбивали невинних людей. Але коли українські вчені, які автоматично зараховували себе до українських лібералів, хоча не мали ані найменшого уявлення про цю ідеологію чи течію в сучасній Європі, почали по-своєму інтерпретувати бандерівщину загалом і статті Степана Бандери зокрема, треба було дати цьому відсіч. Якраз перед самою конференцією у соціальних мережах збільшилися випади проти Степана Бандери.