Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Вона жила своїм внутрішнім життям, постійно думала про Андрія, навіть на дітей не звертала належної уваги. Заглиблена в себе, не бачила іронічних поглядів, не чула глузливих слів на свою адресу.

Тепер намагалася не залишатися на обід у міському відділі освіти. Додому теж не хотілося йти, аби не вислуховувати мамині "охи" та "ахи" з будь-якого приводу. Оту годину витрачала на те, аби потинятися містом, зайти в магазини, просто посидіти в скверику біля пам'ятника Степанові Бандері.

Одного разу, повертаючись з обідньої перерви, почула розмову про себе. Бухгалтерки в їхньому тісному кабінетику перемивали їй всі кісточки. І така вона, і сяка, і Богданові Степановичу "дає", а чоловік ось-ось піде на війну. Це все була брехня. Можливо, й сприйняла би все, як належне. Але її найбільше вразила несправедливість. Чому про неї таке кажуть? Невже вона дала хоч привід для цього?

Сльози самі навернулись на очі. Трохи постояла в коридорі, аби заспокоїтись. Коли вже тепер колишні подруги почали говорити про щось інше, увійшла до кабінету й мовчки сіла на своє місце. Їй здавалося, що всі дивляться лише на неї, хоча насправді це було зовсім не так. Перед очима все йшло обертом. Вхопилася руками за крайчики стола, щоб не впасти, аж поки не втратила свідомість.

17

Барбара була милим створінням. Стрункі ноги і груди третього чи четвертого розміру дозволяли їй бути завжди в центрі уваги чоловіків. Зенон бачив цю молоду жіночку на фабриці, але не знав, де і ким вона працює. На вид давав їй років двадцять п'ять, не більше.

Останнім часом Барбара стала частіше з'являтися йому на очі. То добігає до ліфта, який заради неї зупинять, і вона чомусь дякує Зенонові, хоча на кнопку натиснув інший чоловік. То у фабричній їдальні вона в черзі позаду нього і сідає за один столик поруч з ним, бо вільних місць справді немає. Вони ще не проронили жодного слова, але почуваються давніми знайомими, киваючи головами одне одному й усміхаючись при зустрічах.

Якось Зенон ішов з роботи і почув, що позаду дріботить Барбара. Саме відчув, бо не озирався і не бачив її. Вона порівнялася з ним і сказала: "Привіт. Я Барбара". Він кивнув головою й усміхнувся: "Зенон".

Фабричний потік викинув їх за ворота. З'ясувалося, що їм іти в один бік.

– Ти українець? – запитала Барбара. Вона говорила німецькою, але з якимось цікавим акцентом.

Зенон ствердно кивнув головою, зауваживши, що ця дівчина без комплексів, раз так легко перейшла на "ти".

Всю дорогу Барбара розповідала йому про себе. Її батько із Польщі, приїхав сюди на заробітки, одружився з німкенею. Мама померла п'ять років тому. Батько лежить паралізований. Барбара була заміжньою, але довго не витримала, місяців три, бо чоловік пив і бив її. Дітей у неї нема, але вона хоче народити від якогось пристойного чоловіка. Заміж не вийде, буде виховувати дитинку сама. Зенон подумав, що отримав своєрідну пропозицію від Барбари. Вона зчитала це з його обличчя і серйозно зауважила, що він неправильно її зрозумів.

– А ось тут я живу, – сказала весело Барбара і грайливо подивилась на Зенона. – Колись я запрошу тебе до себе в гості.

Він знову усміхнувся, і Барбара сказала, що в нього гарна усмішка. Вона задріботіла додому, і Зенон задивився на її стрункі ноги.

Він намагався не думати про Барбару. Вдома ні з того, ні з сього серйозно посварився з Христиною – аж перестали розмовляти. Мабуть, надовго. Зрідка у них таке траплялось. Але раніше були причини. А тепер навряд чи хтось із них міг би сказати, через що вони посварились.

Зенон постелив собі у вітальні. Коли лягав спати, згадав Барбару й усміхнувся.

18

Їй здавалося, що вона летить у часі й просторі. Це було приємно. А коли розплющила очі, побачила над собою усміхнене обличчя невідомого. Це був лікар.

– Налякали ви нас, дамочко! – усміхнувся він до неї. – Мусите тримати себе в руках, адже дитинці це не подобається.

– Якій дитинці? – не зрозуміла вона.

– Ви вагітні, дамочко, з чим я вас і вітаю! – Лікар був сама чемність і сяяв, як нова копійка, ніби це він був причетний до цього подвигу.

Марина розуміла, що мова йде про неї, але ніяк не могла зрозуміти, чому цей добрий дядечко каже про те, що в неї буде дитина. А як же Петрик і Павлик?

Поруч з лікарем стояла мама. Іванна Степанівна теж усміхалась.

– Де Петрик і Павлик? – запитала Марина.

– До сусідки завела, – відповіла мама. – Мені зателефонував Богдан Степанович, сказав, що тебе забрала швидка. Гарний у тебе начальник, турбується про тебе.

Мабуть, Марина скривилась, бо Іванна Степанівна витлумачила це по-своєму:

– Щось болить, Маринко?

– Ні, все добре, не переживай.

Аж тепер вона, здається, зрозуміла, що вагітна. І та дивна хвороба, коли не можна було збити температуру, і втрата свідомості – наслідки саме вагітності. Але ж коли в неї у животику були Петрик і Павлик, подібного з нею не відбувалося.

Наступна думка була жахливою. Що ж тепер скажуть на роботі? Подумають, що завагітніла від Богдана Степановича! Мовляв, чоловік не встиг піти на війну, а вона вже злигалася з начальником. Марина знала, що не винна, бо ніколи не зраджувала чоловікові, але ж не будеш на кожному кроці кричати, що дитинка буде від Андрія.

А що він подумає, коли дізнається? Ніби ж не планували дітей, вона уберігалась, як тільки могла. Та хіба все передбачиш? Ой, не радісно їй від майбутньої дитинки.

Коли Петрик і Павлик підросли, то було помітно, що вони подібні на неї. Всі чи то жартома, чи то всерйоз казали, що це від великого кохання Андрія до Марини. Їй, звісно, було приємно, але виходило, що Андрій її кохає, а вона його – ні? Десь у глибині душі хотіла, щоб народилася дівчинка, яка була би схожа на Андрія. Тоді всі би казали, що це від великого кохання Марини до Андрія. Видно, Бог прочитав її думки.

19

Американець ставав усе більш настирливим. Він ганяв Дональда по третьому й четвертому колах, змушуючи його в деталях описувати роботу міністерства, в якому той працював, постійно задаючи додаткові питання, ніби хотів підловити на брехні. У Дональда була хороша пам'ять, і навіть якби брехав, то запам'ятав би, щоб не піддатись на провокації американця. Але він не брехав. Не бачив у цьому жодного сенсу. Зрештою, його інформацію можна було легко перевірити. Тож навіщо ризикувати власною головою?

Якщо раніше їхні бесіди тривали хвилин сорок-п'ятдесят, то тепер американець наче збісився, намагаючись витиснути із Дональда все, що можна і не можна. Тепер вони розмовляли по вісім і більше годин на добу. Дональд подумав, що американцеві назвали конкретну дату, коли він має його ліквідувати, а тому надолужує втрачений час, аби мати максимум інформації. Дональд сприйняв це байдуже. До того ж, краще провести вісім чи десять годин з американцем, ніж самому віч-на-віч з думками.

Одного разу американець прийшов на допит з китайцями. Дональд подумав, що зараз почнуться його муки. Накинуть рушник на обличчя й литимуть воду, створюючи ілюзію втоплення, коли катастрофічно не вистачає повітря, а ти не можеш допомогти собі руками й ногами, бо на них сидять китайці.

Американець у присутності китайців, які навряд чи розуміли англійську, окрім того, що взяв тоді Дональда в готелі, почав здалеку, але суть сказаного зводилася до того, що Дональд розповів їм усе або майже все, і тепер було би логічно позбутися його. Американець зробив паузу, вдивляючись в очі Дональда й намагаючись, очевидно, прочитати в них страх. Але страху не було.

– Ми цінуємо хороших людей, – сказав американець, – і пропонуємо вам працювати на нашу фірму. Добре за це заплатимо, і ви будете вільні. Якщо, звичайно, не захочете продовжити співпрацювати з нами далі.

Мабуть, "хороші люди" в устах американця мало звучати як знущання, але Дональд цього не вловив. Зайвим також було запитувати, про яку фірму йдеться.

Американець, продовжуючи вивчати обличчя Дональда, ніби не мав такої можливості упродовж довгих годин їхніх розмов, сказав, що завтра Дональдові організують зустріч з донькою, а післязавтра щасливий татусь разом з нею полетить до Китаю. Всі деталі потім.

Дональда залишили віч-на-віч зі своїми думками. В нього навіть не запитали, чи згоден він. А навіщо? Хіба міг він відмовити американцю й китайцям? Тішило, що донька буде з ним. Отже її та його смерть відтерміновані в просторі й часі.

20

"Дрогославська зоря" передала куті меду. Некрологи зі співчуттями міському голові з приводу смерті його батька починалися на першій сторінці, чого раніше ніколи не було, зайняли всю третю сторінку і закінчувалися на четвертій. Звісно, йому було зрозуміло, що висловлювали повагу не йому особисто, а його посаді. Тільки-но покине головне крісло в ратуші – забудуть. Мав за приклад своїх попередників. Коли ті були при владі, "Дрогославська зоря" не забувала вітати їх з днями народження. Пішли у відставку – вітання припинились.

А скільки гарних слів про покійного батька він прочитав у цих некрологах. Складалося враження, що до їх написання долучили поетів. Справжні віршовані шедеври. Хоч збірку видавай. Звісно, він знав свого батька, але помітив дивну річ. Чим більше вихваляли покійного, тим швидше він готовий був повірити, що той таким і був насправді. Цей процес усередині нього так і не завершився. Але що вже тоді говорити про тих, хто не знав правди про його батька?

Міський голова почав втрачати інтерес до навколишнього життя. Почалося це задовго до смерті батька. Дзвінка лише відтермінувала у просторі й часі ті дивні відчуття байдужості, що глибоко засіли йому в душу. Здавалося, що навіть якщо він сьогодні вмре, то палець об палець не вдарить, аби цього не допустити. Пригадував, як колись давно думав: це ж світ не існуватиме, коли мене не стане. А тепер розумів, що Земля й далі крутитиметься навколо своєї орбіти, – з ним чи без нього.

Якщо навіть Дзвінка не могла вичавити з нього оцю нехіть до життя, то нічого доброго у власному жалюгідному існуванні на білому світі вже не слід очікувати. До закарпатської художниці в нього зараз було трохи інше ставлення, ніж тоді, коли вирішив остаточно з нею порвати. Ні, він не шкодував, що зробив це, але відчував, що йому перестало чогось вистачати. Спілкування з Дзвінкою. Звичайного спілкування.