Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Потім, коли з'явилася зброя, стало небезпечно. Хлопці розсіялись. Хто виїхав. Хто затаївся. Олексій дременув до Дніпропетровська. Документів не мав. Мєнти заграбастали його. А тепер цей начальник розповідає йому, чим він займався у Донецьку. Звідки дізнався?

Розмова заходила в глухий кут. Лестощів і натяків з боку невисокого череваня з масивними окулярами на носі-картоплині вже не було. Воля вислизала. Олексій вирішив ризикнути. Цілком серйозно назвав дві адреси в Донецьку. Знав, що хлопців уже точно нема вдома, виїхали. Один з них, здається, аж за кордон. Інший десь у Києві перебивається.

Невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині, пильно дивився Олексієві в очі. Розкусив, мабуть. Нічого не сказав. Пауза затягнулась, аж поки Олексієві не запропонували вказати на тих, хто бив москалів у Донецьку, а зараз знаходиться в Україні. Знав багатьох, у тім числі й тих, які були в Дніпропетровську. Звісно, не здасть їх. Сказав правду, що їхні номери залишилися в мобільному телефоні, але під час його затримання мєнти розбили апарат. Виправився: ваші хлопці. Без цих номерів знав, де шукати декого зі своїх. Але вже не мав довіри до цього невисокого череваня з масивними окулярами на носі-картоплині.

Знову довжелезна пауза розміром у вічність. Нарешті Олексія знову ведуть до камери. Безнадія світиться в очах двох чоловіків.

31

Зранку Роман Григорович приніс продукти і попросив Марину накрити стіл десь на першу годину.

Офіс фірми знаходився в приміщенні готелю. Марина стала тут фактичною господинею, бо Романа Григоровича майже ніколи не було, а відвідувачі приходили рідко.

До дванадцятої години вона встигла впоратися з роботою й заходилася накривати на стіл. Помила овочі, покраяла ковбасу і шинку, все гарно розставила. Думала, з'явиться Роман Григорович, і вона з чистою совістю піде додому.

Так уже було не раз, коли він попереджав Марину, що має якусь ділову зустріч і що вона може бути вільною. Звісно, вона не ображалась, та й не мала на це права: він – директор фірми, вона лише бухгалтер, хоч і головний. Втім, інших бухгалтерів і не було, як у відділі освіти.

Але Роман Григорович перекреслив її плани. Він з'явився за декілька хвилин до першої і сказав:

– Будеш з нами святкувати!

Вона не встигла ні заперечити, ні щось запитати, як уже прийшли працівники фірми, яких вона раніше бачила раз чи двічі.

З'ясувалося, що в Романа Григоровича сьогодні день народження, і чоловіки його вітали. Марина почервоніла і не знала, що з нею діється. Так і не наважилася привітати Романа Григоровича. Той декілька разів уважно дивився на неї, але вона відводила погляд.

Компанія була чоловіча, і Марина незручно в ній себе почувала. Коли дійшло до першого тосту і всі випили, вона відмовилась, сказавши, що вагітна. Хлопці подивились на Романа Григоровича, а він замахав руками: мовляв, ви що, я до цього не причетний. Чоловіки сміялись, а Марина усміхнулась.

Час минув непомітно. На бухгалтерку, здається, не звертали уваги, лише Роман Григорович час від часу дивився на неї, і вона відчувала ці погляди, хоча, мабуть, жодного разу так і не глянула на нього.

Коли чоловіки розійшлись, Роман Григорович сів за свій стіл і щось писав. Марина мовчки прибирала зі столу і незчулась, як він підійшов ззаду і обійняв її за плечі:

– А ти мене так і не привітала з днем народження.

Вона усміхнулась і повернулась до нього:

– Вітаю, Романе Григоровичу!

Марина не встигла нічого зрозуміти, як Роман Григорович зі словами: "Хіба так вітають?" – міцно обійняв її й гаряче поцілував у губи. Здається, всередині неї щось обірвалося. Вона, мов паралізована, не змогла поворушити руками.

Роман Григорович відірвався від неї і сів за стіл. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима. Нарешті він запитав:

– Ти образилась?

Вона нічого не відповіла і продовжила прибирати. У туалеті мила склянки. Глянула на себе в дзеркало. На неї дивилась усміхнена молода жінка. Тепер вона знала, що точно не образилась на Романа Григоровича. Добре, що всього цього не бачив Андрій, бо він у неї такий ревнивий.

Коли Марина вийшла із туалету, Романа Григоровича вже не було.

32

Друг Лілі, за якого вона зібралася заміж, виявився приємним молодим чоловіком з обрізаною по коліно правою ногою, втраченою в результаті м'ясорубки під Іловайськом. Генерал інфаркту дуже швидко і безпосередньо знаходив з ним різні теми для розмов, і це не було штучне вбивання часу, а близькість позицій чоловіків, які багато побачили в цьому світі. Володя закінчив філософський факультет університету, але не був занудним, заглибленим у себе і не мав бороди. Принаймні всі філософи видавалися генералові інфаркту саме такими, хоча з жодним представником цієї професії він не був знайомий особисто.

Тепер у Лілі очі не блистіли, як тоді, коли поруч з нею знаходився головний редактор газети. З них струменіли спокій і впевненість. Кохання, яке хоче бути показним, не витримує випробування часом. Звичайно, генерал інфаркту не був психологом, та ще й у такій інтимній сфері як кохання, але він розумів, що тут мова йде про щось міцніше і надійніше з боку Лілі, ніж у неї було з головним редактором газети, дитину якого зараз виношувала в своєму лоні. Причому Лілі, мабуть, вже не було так важливо, чи Володя глибоко й серйозно ставиться до неї, як вона до нього. Принциповим для неї є те, що з мільйонів чи мільярдів варіантів кохання вона знайшла один, єдино правильний, який був притаманний власне їй на всі сто відсотків. Тепер Володя, згідно філософії її життя, мав пристосуватися до особливостей Лілиного кохання, і в неї не було жодних сумнівів, що рано чи пізно він з цим впорається.

Натомість Володя, мабуть, і не підводив філософську базу під своє кохання. Йому просто було добре з Лілею. Можливо, мова і не йшла про кохання, а лише про прив'язаність до дівчини, яка доглядала його в госпіталі й яку він хотів бачити двадцять п'ять годин на добу. У нього вже був нормальний інтимний досвід – ні більше, ні менше, ніж в інших чоловіків. Але з'ясувалося, що в стосунках з Лілею для нього не це головне. Спілкування було основним, і одного разу він подумав, що запросто міг би обійтися без інтиму з Лілею. Але вона сама казала, що кров не повинна застоюватись, особливо в таких специфічних місцях, – і дозволяла робити з її тілом усе, що йому заманеться. Він радше був дослідником її тіла, хоча й отримував задоволення від сексу, і для нього в Лілі не було заборонених зон. Вона не соромилась, коли Володя витворяв з нею щось настільки непристойне, чого б вона ніколи не дозволила зробити з собою головному редакторові газети.

Ліля поводилася з Володею чесно, не даючи йому жодних знижок на відрізану по коліно ногу. Це інші жаліли його, і він ненавидів тих, хто так до нього ставився, був з ними жорстоким і несправедливим. Йому все пробачали, пояснюючи тим, що хлопець на війні втратив ногу і тепер ображений на весь світ, тому це нормально, коли він відповідає невдячністю тим, хто добре до нього ставиться. З Лілею йому було набагато простіше. Головне, що стосунки між ними не потребували пояснень, чому все відбувається саме так, а не інакше.

33

Андрій ніколи не думав, що ненавидітиме кота, який убив чорного ворона, і бажатиме йому смерті. Кіт теж був не дурний і відчував, що від цього чоловіка треба бути подалі. Як тільки Андрій підходив до нього ближче, той не втікав, але повільно відходив на безпечну відстань.

Колеги Андрія доволі швидко зауважили, що кіт його боїться. Вони лише підсміхались, а коли побачили, що Андрій запустив тарілкою в кота, який відійшов від нього, вже не розуміли, чому їхній побратим так робить. Тарілка пролетіла мимо. Кіт, переконавшись, що йому нічого не загрожує, почав вилизувати її, а це ще більше зачепило Андрія. Він кинувся до кота, а той, витримавши паузу, таки побіг геть, зберігаючи холоднокровність і повагу до себе.

Андрій часто згадував, як він поховав нещасного чорного ворона під деревом, на якому той любив сидіти. Навіть одного разу це йому наснилося. Правда, сон виявився викривленим, бо чорний ворон був живим, пручався в руках Андрія, намагався вирватись, а потім дзьобнув його в лоб. Андрій зі злості скрутив чорному воронові карк і закопав тільце.

Чорний кіт з білою плямкою на лобі показував свою вищість, і це найбільше дратувало Андрія. Здавалося, що не могло бути сумнівів: хтось із них має вмерти, і, звісно, це мав бути кіт. Але той був іншої думки. Своїм котячим нутром він здогадувався, що Андрій мстить йому за смерть чорного ворона, але вважав це дивацтвом людини, бо як можна мстити за загибель дурного птаха?

І все-таки одного разу кіт втратив пильність, коли за звичкою заскочив до кухні, аби поласувати чимось смачненьким. Товстенька кухарочка зі здивуванням дивилась, як Андрій зачинив двері за собою, притис кота в куток. Здавалося, двобій буде завершено. Кіт причаївся і чекав наступного ходу від Андрія. Як тільки той нагнувся, аби взяти кота, той пазурами впився йому в обличчя і з диким нявканням побіг до дверей.

На щастя для кота, до кухні зайшла ще одна кухарка. Кіт прошмигнув їй між ногами і швидко зник з поля зору Андрія. На бійця було страшно дивитись: все обличчя подряпане, око підпливло кров'ю.

– Ви що, здуріли, пане? – закричала кухарка, яка щойно увійшла.

– Та за котом полював, – пояснила інша, все ще не розуміючи, як таке у них могло статись.

Андрій, похитуючись і тримаючись за око, вийшов із кухні. Іншим оком він побачив кота, який був далеко. Андрієві здалося, що той сміється з нього.

34

Все сталось миттєво, і Марія не запам'ятала обличчя цього чоловіка. Вона поверталася із магазину, коли той, хто йшов їй назустріч, тихо сказав: "Привіт від українського Донецька". Марія завжди дивилася під ноги, ніби соромилася жити на цьому світі, і коли піднесла голову, чоловік уже був позаду неї. Вона озирнулась. Високий, худий, коротко підстрижений, вайлувата хода, ніби це відпочивальник на якомусь курорті.

Спочатку Марія подумала, що ці слова призначені не їй, бо туди й сюди йшли різні люди. Але невідомий сказав про український Донецьк тихо, а, значить, лише їй, і в цьому не повинно бути жодного сумніву.

Уже коли підходила до хати, подумала, що це "оплотівці" так своєрідно попередили її, щоб не забувала про небезпеку, яка постійно нависала над її життям і життям мами, хоча вони й перебралися із Донецька в село.