Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Цієї незбагненної людської розкоші.

21

Мудрість ніколи не буває щасливою. Мудрість і щастя в контексті життя – слова-антоніми. Вони не просто протилежні одне одному, а й є войовничими супротивниками. Як мудрий ніколи не може бути щасливим, так і щасливий ніколи не стане мудрим. Ну, скажіть, ви справді колись бачили мудре щастя чи щасливу мудрість?

Для мудрості головне – жити довго, якщо не вічно. Але водночас мудрість повинна розуміти, що її плоди зазвичай використовують спритники. Взагалі-то спритникам ці плоди мудрості не дуже й потрібні. За великим рахунком, вони можуть обійтись і без них. Справа в тім, що спритники не вважають мудрість мудрістю, а носіїв мудрості – носіями мудрості. Спритники готові споживати все що завгодно, крім, можливо, падалі. Якби спритники розуміли, що є такі поняття як мудрість, чесність, справедливість, то взагалі вимерли би як клас.

Чорний ворон – який вже не був мудрий і прожив двісті чи скільки там років, – а помер від дурнуватого кота, якому ще й трьох років не виповнилося. Кота ніяк не звали. Він не знати звідки з'явився на полігоні декілька днів тому й постійно крутився біля кухні. Звісно, йому часто кидали щось смачненьке. Він брав це смачненьке і ніс до дерева, на якому любив сидіти чорний ворон. Кіт – весь чорний, з білою цяточкою на лобі, – смакував, ніби дражнив чорного ворона. А той згори дивився з презирством на дурного кота.

Андрій на свої очі бачив як кіт, поласувавши й облизавшись, за якусь секунду влетів на дерево, так що чорний ворон навіть не встиг тріпнути крильми, коли жорсткі пазурі вчепилися йому в горло. Разом з котом чорний ворон упав на землю. Кіт відскочив убік, але чорний ворон уже не міг літати, лише безпорадно повзав по колу на землі. Життя закінчувалося безглуздо, і жодної мудрості в цьому не було. Кіт не хотів їсти, лише здивовано дивився на чорного ворона, ніби сам ще не вірив, що йому вдалося зробити такий карколомний стрибок.

Поки Андрій добіг до чорного ворона, той здох, не встигнувши востаннє подивитись у небо. Філософська думка про вічність була нахабно перервана. Кіт від гріха подалі повільно побіг у напрямку до їдальні. Десь на півдорозі зупинився, запитально глянув на Андрія і чорного ворона, постояв хвильку і знову побіг.

22

Тепер Зенон називав її Барбарискою. Він відчував, що це їй подобається. Взагалі жінки люблять, коли їх називають по-особливому, не так, як інших.

Вона таки затягнула його до себе додому. Він не думав, що зробила це спеціально, але коли вони одного разу знову разом йшли після роботи, Барбара запитала, чи не хоче він побачити, як вона живе, а Зенон лише усміхнувся, як тільки він умів, бо вже знав, що буде далі.

Перше, що він побачив, – це очі її паралізованого батька. Зенон подумав, що старий дивиться на нього, але коли відійшов трохи вбік, той дивився туди, де щойно він стояв. Зенон привітався, але батько Барбари нічого не відповів. "Тато не говорить", – сказала Барбариска.

Вони пішли в спальню. Барбара щільно зачинила за собою двері. Кімнатка була маленькою. В ній ледве вмістилося двоспальне ліжко. Барбариска була занадто близько до нього. Зенон обійняв її й поцілував. Вона слухняно подалася до нього, ніби хотіла розчинитися в цьому чоловікові.

– А тато? – запитав Зенон.

– Він паралізований і не ходить, – терпляче, мов відстаючому в навчанні учневі, пояснила Барбара.

Зенон не це мав на увазі.

Барбариска кохалася з ним, ніби робила це востаннє в своєму житті чи хотіла надолужити втрачене за багато років. Відчувалося, що вона довго не мала чоловіка. Спочатку Зенонові було не по собі, коли він думав, що батько Барбари знає, чим вони тут займаються. Але доволі швидко шал Барбариски підім'яв його під себе. Зенон повністю віддався почуттю, ще незрозумілому йому, не економлячи, нічого не залишаючи на потім. Ніби теж востаннє в своєму житті. Ніколи раніше в нього так не було. Ні з Христиною, ні з Єлєною. Барбариска голосно кричала, і він, щасливий, змушений був затискати їй рота долонею. Він знав, що ніколи не доводив Христину чи Єлєну до такого стану блаженства, як Барбару.

Барбариска, вдячна, обціловувала все його тіло, а потім різко сіла на ліжку.

– Іди додому. Тебе дружина чекає.

Він слухняно став одягатися. Йому здалося, що робив це навіть зашвидко. Хотів на прощання поцілувати Барбариску, але вона різко відсторонилася від нього. В її очах блиснули злі вогники.

Коли Зенон виходив, батько Барбари так само дивився в одну точку.

23

Для Марини все виходило на добре. Мама знайшла їй роботу в свого однокласника. Той мав невеличку фірму і потребував бухгалтера, бо попередня вийшла на пенсію. Роботи виявилося багато, але Марина швидко ввійшла у суть справи. Головне, що не треба було сидіти з дев'ятої до шостої. Виконала все, що передбачалося на сьогоднішній день, – можеш іти додому. Ніхто її не контролював, куди вона відлучилася, коли прийшла і навіщо пішла. Головне, щоб робота була вчасно зроблена. Зарплата на декілька сотень гривень була навіть більшою, ніж на попередній роботі.

Бачила вона здивовані очі Богдана Степановича, коли принесла йому заяву на звільнення. Він сподівався, що під час кризи і війни люди триматимуться за роботу, як воша кожуха. Але коли йому донесли, що Марина завагітніла, втратив будь-який інтерес до неї. Вже потім докумекав, що цю вагітність можуть приписати йому, але це вже не мало важливого значення.

Бухгалтерки у відділі посміялись, дізнавшись, що Марина йде геть. Вони знову вдавали з себе її подругами, натякали на те, що треба виставитись за відхід, але Марина вдала, що нічого не розуміє. Та й не хотілося більше спілкуватись з тими, хто фактично її зрадив.

Тепер вона жила майбутньою дитинкою. Була переконана, що це дівчинка, яка народиться схожою на Андрія. Чомусь не наважувалася сказати чоловікові про свою вагітність. Андрій і далі поводив себе з нею холодно, немов з чужою. Чекала слушної нагоди, коли Андрій знову стане таким, яким був ще недавно у стосунках з нею, аби повідомити про спільну їхню радість. Відганяла від себе нахабну думку, що чоловік може не зрадіти цій новині.

Все було добре, і навіть нудотний, мало не цілодобовий, дощ не міг вплинути на настрій Марини. А ще знову повернулись колишні взаємини з Петриком і Павликом. Марина вдавала, що отого коротенького непорозуміння між ними взагалі не було. А діти просто дорослішали, й минуле вже не відігравало в їхньому житті вирішального значення.

24

Того дня Зенон не помітив свою Барбариску на фабриці. Декілька разів їй телефонував. Гудки йшли, але Барбариска не відповідала.

Йдучи з роботи, постійно озирався, чи не побачить її. Ні, не було.

Біля її будиночка побачив машину власника фабрики. Ну, звичайно! Який він егоїст. Мабуть, щось трапилося з батьком Барбариски.

Несміливо, озираючись, мов злодій, увійшов у будиночок. Старий лежав і спокійно дивився в одну точку.

За дверима спальні Барбара скрикувала. Хтось затискав її рота долонею. Зенон обережно заглянув туди і побачив власника фабрики, який лежав на Барбарисці. Вона дивилася на Зенона, хоча він не був упевнений, чи бачить його, бо без окулярів Барбариска була безпорадною.

Коли вона скрикнула вже не від задоволення, а тому, що чиясь голова з'явилась у дверях, Зенон швидко вибіг із будиночка, навіть не подивившись на старого. Вже за декілька хвилин він був наприкінці вулички. Мабуть, ще ніколи в своєму житті Зенон не бігав так швидко.

Підходячи до свого будинку, він віддихався і подумав, що навіть якби власник фабрики негайно зліз із Барбариски, вийшов із будинку, щоби побачити нахабу, який насмілився перебити йому секс, то навряд чи встиг би помітити Зенона.

Барбариско, Барбариско…

25

Невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині нарешті дочекався свого. Він хотів завдання, свіжого, неординарного, але водночас боявся, що не виправдає довір'я свого київського зверхника. І коли генерал із міністерства внутрішніх справ зателефонував йому, щось важке відірвалося всередині невисокого череваня з масивними окулярами на носі-картоплині й гепнуло вниз живота.

Київський зверхник сказав, що до нього звернеться один чоловічок. Треба виконати все, що той накаже. Саме так: накаже. А не скаже, попросить чи ще щось подібне. Цю гру слів невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині зауважив відразу.

Генерал казав, що завдання дуже важливе, але до нього не слід долучати інших людей з відділу. "Ти повинен зробити все сам – і так, як накаже цей чоловік", – напучував київський зверхник.

Розмова була недовгою. Якраз закінчувався робочий день. Невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині збирався додому. Десь там у холодильнику стигне пляшечка пива. Дружина і донька вже знають, що сьогодні навіть на гарматний постріл не сміють підійти до телевізора. Чоловік і тато дивитиметься футбольний матч. Нехай займаються чим хочуть. Головне, щоб не шуміли, не заважали йому, не відволікали від чарівного дійства.

Ідилія була зіпсована телефонним дзвінком генерала. Який уже там футбол. Тут думаєш, чи впораєшся. І що за таке таємниче завдання, що до нього не можна залучати працівників відділу, який він очолює? З одного боку, довіра генерала окрилювала. Але, з іншого, невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині ніколи не провадив самостійних слідчих дій. Те, що він робив, було лише імітацією бурхливої діяльності, партацтвом, а насправді все робили хлопці. Звісно, він і сам собі ніколи б не зізнався, що вони професіонали, але розумів, що без їхньої допомоги аж ніяк не обійтись. А тут треба це зробити. Не можна заперечувати генералові.

Приречено невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині їхав додому. Чи не вперше він подумав про те, що краще було не висовуватись. Сидів би собі тихо у відділі, виконував би нікому не потрібну роботу, але знав би, що доживе до глибокої старості. А тут всього можна очікувати від життя. Навіть кулю в лоб. Відчув холодок у тому місці, де його могла просвердлити дев'ятиграмова вершителька доль.

26

Андрієві здавалося, що зі смертю чорного ворона у нього закінчилося попереднє життя і починається щось нове, незвідане. Бабуся змалку вчила його розпізнавати Божі знаки.