Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій
Це було прогнозовано, бо 14 жовтня – знаковий день для українського націоналіста, і вороги просто не можуть оминути цієї дати. Але не виключено, що російські спецслужби аж занадто перебільшили значення цієї наукової конференції, вбачаючи в ній початок відродження бандерівщини. Мовляв, усе починається з теорії. Навіть у самих організаторів конференції не було таких далекосяжних планів. Просто послідовники Степана Бандери доводили відданість українській справі. Участь того ж "Правого сектору" в подіях на Майдані, Революції гідності, а тепер у Першій російсько-українській війні яскраво свідчило про це. Саме на тлі цього замовкли, ніби по команді, так звані ліберальні українські вчені, які намагалися втоптати в болото Степана Бандеру.
Ця наукова конференція все одно би відбулася за будь-якої політичної погоди. З'ясувалося, що в Україні є чимало націоналістів, зацікавлених у її проведенні. А ще більше було друзів Кирила Іващишина, які цінували його, можливо, не стільки за націоналістичні погляди, скільки за щиру людську вдачу. Навіть найвідвертіші вороги відступали перед його любов'ю до людини. Ця якість покійного особливо бісила так званих українських ліберальних учених, і у своїх випадах проти Кирила Іващишина, який невтомно проповідував українську національну ідею, вони були більш дошкульними й цинічними, ніж його відверті вороги з числа реакційного великоросійського імперського шовінізму.
На наукову конференцію "Філософська концепція Степана Бандери" зібралася різнопланова публіка. Кидалась у вічі насамперед невеличка групка бійців "Правого сектору". Хлопці приїхали прямо з війни. До філософії вони не мали жодного стосунку, але своєю з'явою тут засвідчували шану бойовому побратимові. Кирило Іващишин попри викладацьку роботу й публіцистичну діяльність, пов'язану насамперед з популяризацією української національної ідеї, провадив ще й так званий практичний націоналізм, ставши Провідником Всеукраїнської організації націоналістів імені Степана Бандери. Чимало бійців "Правого сектору" якраз і були вихідцями з цього формування, пам'ятали полковника Кирила Іващишина по військових вишколах і теоретичних заняттях у Карпатах.
Другу, таку ж небагаточисельну за кількістю, групку складали власне професійні філософи. Якби їх не запросили взяти участь у цій конференції, вони б, мабуть, ніколи не прочитали творів Степана Бандери. Це були звичайні люди, ідеологічно незаангажовані. Вони справді знайшли філософські підтексти у роботах Степана Бандери, особливо коли мова йшла про віру як джерело життя чи ядерне роззброєння і ймовірність Третьої світової війни. Звичайно, Степан Бандера не був професійним філософом і не писав своїх статей з філософської точки зору. Але його публіцистика в значній мірі базувалася на наукових даних. Саме це приваблювало фахівців.
Значну частину учасників конференції складали студенти, здебільшого філологічного факультету, оскільки філософського в університеті не було. Кирило Іващишин займався порівняльним літературознавством. Компаративістика стала основою його наукової діяльності. Студенти засвоювали набуте ним у цій галузі. Але на конференції їм було нудно. Вони відверто вбивали час, по вуха загрузнувши у мобільних телефонах. Навряд чи вони читали твори Степана Бандери, а тим більше цікавились його філософською концепцією.
48
Поїзд їхав на Схід. Цілий день пили. Хлопці вже давно спали. Андрій весь час думав про Марину. Не про зеленооку рудавку, а про дружину. Лікарка, здається, назавжди зникла з його пам'яті, лиш тільки вони виїхали із полігона. Він ще вдивлявся, хотів побачити її, але зеленоока рудавка вже назавжди зникла з його життя, в тім числі і зі спогадів.
Сон не брав його, як і алкоголь. Відчував себе тверезим, хоча важкість накинулася на нього зі всією силою. Здається, ляж – і відразу заснеш. Але Андрій не хотів гнати від себе відчуття гарної думки про Марину. Відчував себе винним перед нею. Декілька разів рвався зателефонувати їй, але стримувало те, що надворі глупа ніч, вагітна дружина спить і не треба її турбувати.
Розумів, що був дурнем, коли так холодно розмовляв з нею, піддавшись власним чоловічим фантазіям. Не раз заводили вони його на манівці, аж поки не переконувався, що Марина зберігає йому вірність, а сварки з нею яйця виїденого не вартують.
Андрій подумав, що все-таки слід поспати, бо завтра виглядатиме ні риба, ні м'ясо. Тільки-но ліг, здається, й дотулився до подушки, як пролунала команда вставати. Бійці купчились перед туалетами, не всі встигли сходити і помитись, як поїзд уже зупинився в якомусь глухому закутку планети Земля. Хлопці викотились із вагонів у надії розім'яти м'язи, але їх вишикували, поштучно порахували у буквальному розумінні цього слова і повели в невідомість.
Утім, все швидко закінчилось, бо неподалік від залізничної станції з'явились автобуси. Посадка завершилася швидко, і всі їхали, з тривогою вдивляючись навкруги. Не було знайомих краєвидів, усе виглядало похмурим, ніби після війни.
Веселощі зникли, коли проїжджали через якесь село й побачили зруйновані хати. Людей майже не було, лише де-не-де виходила якась мало не столітня бабуся, яка вдивлялася в куряву на дорозі й міркувала, куди ж це їде стільки автобусів. В ту мить багатьом жагуче захотілося додому, але водночас всі стали фаталістами, віддалися на милість вибрикам долі, коли здається, що від тебе уже нічого не залежить на цьому світі.
Андрія рятувало те, що він постійно думав про Марину і своїх хлопчиків. Усе інше на цьому тлі спогадів виглядало нереальним і несуттєвим, було ніби з потойбічного життя.
Нарешті автобуси зупинились. Андрій поволі повертався до реальності.
49
Андрієві Чернюку здавалося, що він не запізнювався, але коли прочинив двері, наукова конференція "Філософська концепція Степана Бандери" йшла повним ходом. Виступав ректор Дрогославського державного педагогічного університету. Степан Іващишин з-за столу президії кивнув Андрієві Чернюку й рукою запросив того сідати. Вибір був невеликий. Центральна аудиторія в головному корпусі майже повністю забита, але все ж виднілись окремі вільні місця. Він хотів шмигнути до одного з них, аби не бути в центрі уваги присутніх, але тут з першого ряду йому махнула Віталіна, запрошуючи сісти поруч. Миттєво оцінивши ситуацію, вирішив усе-таки йти до неї, хоча не хотів цього, мріючи забитись десь усередині аудиторії. Але якби зробив це, проігнорувавши запрошення Віталіни, потім міг нарватися на плітки. Відразу не подумав, що плітки й так будуть, бо казатимуть, що приваблива журналістка спеціально залишила місце поруч себе головному редакторові газети "Дрогославщина". А якби пліткарі знали про їхні інтимні стосунки ще в минулому тисячолітті, то могли б стверджувати, не розуміючи, що тицьнули пальцем у небо, ніби колишні коханці знову взялися за старе.
Вмостившись біля Віталіни, Чернюк кивнув їй головою. Це були і вітання, і дяка за місце. Хотів чи ні, але погляд вперся в її красиві ноги. Не міг відмовити собі в задоволенні, коли споглядав красиві груди та ноги, навіть якщо на обличчі в жінки застигла ядерна війна. Всередині жовтня було холоднувато, але це не спинило Віталіну, і міні-спідничка на ній належала до необхідного атрибуту із серії тих сексуальних експериментів, які мали би притягувати до неї все більше й більше чоловіків. Якби їй сказали, що робить це спеціально, – звичайно, обурилась би. Але, видно, десь підсвідомо у ній був закладений механізм зваблення чоловіків. Цей механізм спрацьовує у всіх жінок, але в багатьох він гальмує, тоді як Віталіна, мов вправний водій, постійно натискала на педаль і газувала.
– Рада вас бачити, Андрію Васильовичу, – шепнула Віталіна і притулилась до нього щокою. Відчувалося, що робить це щиро, від душі, а не лише через люб'язність і ввічливість. Щастя хоч на мить завітало до неї, коли поруч з'явився Андрій Чернюк.
Він вичавив із себе щось на зразок усмішки і механічно поклав руку на коліно Віталіні, що мало символізувати його прихильність до неї і вдячність за її слова. Тут же прибрав руку, а колишня коханка замислилась, не зрозумівши цього жесту.
Ректор університету закінчував промову і вкотре підносив до небес покійного Кирила Іващишина, пам'яті якого була присвячена ця наукова конференція. Наскільки Андрій Чернюк розумів і знав, за життя стосунки між ними не були ідеальними. Ректор вважав себе небожителем, Іващишин – звичайною людиною. Але як розумні люди, вони завжди знаходили між собою спільну мову. Ректор цінував висококласних спеціалістів. Іващишин, безумовно, до них належав. Причому це був учений, як кажуть, не місцевого розливу, а всеукраїнського. З провінції важко пробитися на міжнародний рівень, але принаймні Іващишина цитували в деяких наукових виданнях світу, чим не міг похвалитися, здається, жодний викладач Дрогославського державного педагогічного університету, в тім числі й сам ректор. Мабуть, Кирило Васильович був чи не єдиним із українських компаративістів високого рівня, який працював у провінційному закладі. Його статті й монографії про порівняльне літературознавство користувалися великим попитом, хоча київські вчені мужі вбачали в ньому серйозного конкурента й штучно і методично применшували значення його наукових заслуг. Для всіх було зрозуміло, що Кирила Іващишина не могли прийняти до лав повноцінних учених, на думку консерваторів, а насправді заскорузлих ортодоксів, лише через те, що той сповідував націоналістичну ідеологію. І хоча сучасна українська наука фактично наскрізь ще була просякнута ідеологією радянською, і процес очищення тривав болісно й немилосердно розтягнувся в часі, все ж офіційно вважалося, що наука взагалі не повинна віддавати шану тій чи іншій ідеології. Кирило Іващишин плекав науку і не дозволяв собі змішувати її з ідеологією, але ж не станеш кожному щось доводити, якщо вони хочуть знайти чорну кішку у темній кімнаті, тим більше, коли нещасної тваринки там нема.
На цьому тлі здавалося, що ректорові університету все одно, що під його орудою працює український націоналіст. Насправді це було не так. Ректор був не просто вихований радянською академічною школою, але й ментально українство було йому чужим.
