Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Чорний ворон, без сумніву, був одним із них. Але як це все витлумачити?

Йому вже хотілося чимшвидше на війну. Давав собі звіт, що там можуть поранити і навіть убити. Але принаймні не буде вести таке пустопорожнє життя, як тут, на полігоні.

Більшого їх уже не могли навчити. Відчувалося, що чимало навчителів пороху не нюхали, а їхню теорію під час справжніх бойових дій можна прикласти до одного місця. Андрій був тямущим і доволі швидко, на відміну від інших, відновив свої армійські навички. Його зробили командиром. До хлопців ставився нормально, хоча реалії вимагали і суворого тону, і дисципліни, а ті думали, що Андрій випендрюється і відповідно внутрішньо реагували на це.

Він же, здається, нічого цього не бачив, а постійно думав про своє. Коли мама зателефонувала і сказала, що Марина завагітніла, весь закипів. Хотів тут же зателефонувати дружині і запитати, чому вона йому про це не сказала. А потім передумав. Навіщо запитувати? І так все ясно. Гульнула кохана дружина, тільки-но він пішов до війська. Його вже навіть не цікавило, хто її ощасливив. Вмить став байдужим до всього, хоча інколи розумів, що кохання так швидко його не відпустить. Лише сумував за малими.

До нього клеїлася волонтерка Галя. Він вдавав, що нічого не розуміє. Дівчина аж розплакалась і наодинці назвала його телепнем. Він розсміявся і обійняв її. Вона відштовхнула його і побігла геть, а зранку знову продовжила свої любовні ігри.

Час відправки на війну наближався з космічною швидкістю. Здавалося, з новоприбулих лише Андрій зберігав олімпійський спокій. По інших було видно, що весела партизанка на полігоні закінчується, а далі – невідомість, що гірша самої смерті.

27

– Я тебе кохаю, – сказала Надійка чоловікові.

Андрій Чернюк нічого не відповів і поцілував її у лобик, як маленьку дівчинку. Так воно і є. Різниця у віці складає двадцять шість років. Чим не маленька дівчинка порівняно з ним?

Звичайно, у фізичному плані чоловік уже був не той, що одинадцять років тому, коли вони одружились. Твердість зм'якла, чи що? Їй тоді було сімнадцять, йому – сорок три. Але Надійка вже знала, що кохання – це не лише фізична близькість. Вона ж покохала головного редактора "Дрогославщини" у свої шістнадцять, і кохала його, поки в них ще не було фізичної близькості. То чому, коли в них не буде фізичної близькості, вона не кохатиме його?

Раніше з усмішкою сприймала слова мами напередодні одруження. Мовляв, минуть роки, чоловік уже не зможе, а вона буде жінкою в розквіті сил. Тепер Надійка ставилася до цього серйозніше. Чоловікові, скажімо, буде шістдесят, а їй лише тридцять чотири. Жінка у розквіті сил. Але не захотіла забігати думками наперед, поки кохає.

Андрій Чернюк знову брав приступом фортецю. Втретє за цю ніч. Надійці здавалося, що вона вже не хоче, але з кожним його рухом розпалялася все більше й більше. Фортеця була взята одночасно з тим, коли здалася. Це була найвища насолода для двох. Надійка подумала, що її чоловік ще не старий. А коли стане стареньким, їй буде достатньо від нього й одного разу. Усміхалася сама до себе.

Весілля вони не робили. Яке весілля, коли він втретє одружується? Надійка знала, що і з другою дружиною в нього весілля не було. У церкві шлюбу теж не брали. Він казав, що брав шлюб лише з першою дружиною, покійницею, більше не хоче. Була лише розписка. Після цього пішли до кав'ярні. З ними була її однокласниця та його однокласник. Потім вони теж одружились, але шлюб був нещасливим, розпався через три роки. Їхній тримається вже одинадцять.

– Про що ти думаєш? – запитала Надійка.

– Завтра виходить моя книжка, – відповів Андрій.

– "Сто інтерв'ю з жінками Дрогославщини?" – перепитала, ніби мова могла йти про якесь інше видання. Вона нахилилась і поцілувала його в губи. – Ти у мене молодець.

Він поплескав її долонею по голій дупці. Надійка зупинилась і не стала більше нічого в нього випитувати, бо засвоїла, що коли чоловік думає, не слід йому заважати.

Після інтимної близькості вона звично перебирала пальцями його грізну зброю, якою він завойовував її, аж поки тільце не ставало м'яким і маленьким. Для Надійки це було сигналом, що вона повністю задовольнила чоловіка. Тепер між її пальцями було щось настовбурчене, готове до ще не одного бою. Але вона сама вже не хотіла цього. Що це надумав її коханий чоловічок у свої п'ятдесят чотири, якщо навіть двадцятивосьмирічна дружина його не задовольняє? Молодших кортить?

Її так і підмивало запитати: "Хто твоя остання коханка?". Декілька років тому вона жартома задала це питання, хоча насправді їй було боляче від відчуття, що чоловік має фізичну близькість ще з якоюсь жінкою – і не одною, мабуть. Тоді він серйозно подивився на неї, поцілував у лобик, як маленьку дівчинку, сказав: "Мені би твої проблеми" – і поплескав долонею по її голій дупці. Їй дуже подобалося, коли він так робив.

За одинадцять років спільного подружнього життя Надійка жодного разу не зрадила чоловікові, хоча до неї клеїлись різні типи. І справа, мабуть, була не в коханні до нього. Точніше, не лише в коханні. Ніяк не могла уявити, як після фізичної близькості з іншим зможе бодай доторкнутися до чоловіка.

Не помітила як заснула. І несподівано прокинулася посеред ночі. Грізна чоловікова зброя була м'якою і маленькою. Надійка обережно забрала руку. Подумала, що в чоловіка так не тому, що повністю задовольнила його, а просто він заснув.

А якщо зрадити чоловікові заради сексуального експерименту? Нещодавно подруги в учительській, сміючись, говорили на цю тему, лукаво дивлячись в її бік. Вона вдала, що їй треба терміново перевірити учнівські зошити і не взяла участі в їхній бесіді. Зараз здригнулася від самої думки, що може зрадити чоловікові. Ні, не робитиме цього навіть заради сексуального експерименту. Вона ж кохає свого Андрія Чернюка, і прізвище його носить. Можливо, кохання колись і мине. Тоді можна й спробувати.

І треба було прокидатися посеред ночі?

28

Здавалося, дощі вже не припиняться ніколи. Мама Андрія трошки прихворіла і не ходила на роботу. Чоловік уже зранку брав на груди традиційні сто грамів і кудись ішов. Постійної роботи в нього не було. Так щось комусь десь допоможе. Грошей з цього майже не мав, хіба що нагодують і неодмінно дадуть випити.

Раніше в неї була одна радість – розмовляти по скайпу з рідною сестрою. Та двадцять років тому познайомилася на курорті в Трускавці з росіянином і виїхала жити до нього. Тепер і цієї радості не було. Молодшу сестричку ніби підмінили. Говорила, що в Україні фашисти, а Яценюка і Порошенка треба розстріляти. Вона й сама знала, що президент і прем'єр-міністр ще не ті, які потрібні Україні, але кращих поки що не було видно.

Спочатку намагалася щось пояснювати сестрі, але завжди наштовхувалась на грізну стіну нерозуміння. І звідки в неї взялась оця неприборкана агресія, коли тут, в Україні, була такою лагідною, милою і спокійною?

Потім говорила з нею на інші теми, не пов'язані з війною, але з цього теж мало що виходило. Так чи інакше поверталися до політики, Путіна, бандерівців, а Україна для змоскаленої сестрички була вже не просто чужою, а ворожою.

Зрештою, вона зрозуміла, що такі розмови ні до чого доброго не призводять. Думала, що війна скоро закінчиться, а тоді вже можна буде порозумітись з сестрою. Все ж таки рідна кров.

29

Місцеві засоби масової інформації в'яло сприйняли з'яву книги Андрія Чернюка "Сто інтерв'ю з жінками Дрогославщини". Ні, коротенькі замітки про це з'явились, але ж Андрій Чернюк розумів, що вихід його книги – справа неординарна навіть для такого провінційного містечка як Дрогослав. Могли б написати розлогіше. Висновок один: не люблять його місцеві газетярі, заздрять. Доведеться потішити їх іншими своїми книжками.

Велику статтю про книжку написав Льоня Германсдерфер у своєму Інтернет-виданні "Вечірній Дрогослав". Власне це була не стаття, а суцільні уривки із інтерв'ю, хоча на самому початку він назвав книжку знаковою. Андрій Чернюк декілька разів телефонував Льоні Германсдерферу, але той уперто мовчав. Йому хотіли подякувати за статтю, а він, мабуть, ще не був готовий виставити за своє шістдесятиріччя.

Інтернет-видання "Дрогослав-Інфо" теж вмістило замітку про його книгу. Вона була сухою і незмістовною, але цікавим видався один коментар. Анонім під псевдо Газетяр написав, що Андрій Чернюк переспав з кожною жінкою, в якої взяв інтерв'ю. Він не стримався і відписав, прибравши псевдо Дрогославець: "Найбільш захоплюючими в інтимному плані були стосунки зі столітньою жінкою". Потім подумав, що не мав би так писати, взагалі додавати популярності цьому сайту, але його коментар уже був опублікований і за якусь годину набрав сімнадцять плюсів і лише два мінуси, ставши найпопулярнішим. Далі Андрій не спостерігав за долею свого коментаря.

Зателефонували із центральної міської бібліотеки й запропонували провести презентацію книги. Андрій м'яко відмовив, сказавши, що не любить публічності, проте сам був здивований своєю твердістю. По той бік барикад залишилися незадоволеними його відповіддю й сказали, що все одно обов'язково проведуть таку презентацію і запросять його, а вже йому вирішувати, приходити чи ні.

30

Олексій відразу зрозумів, що хоче від нього цей невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині, хоча той говорив улесливо й натяками. Мовляв, я тобі волю, але ти дай адреси хоча декількох своїх хлопців, щоби ми могли перевірити. Розуміємо, що ти український патріот, але ж мусимо хоч формально виправдати тебе.

Насторожувало, звідки цей чоловічок дізнався про його донецькі подвиги. Вони, фани "Шахтаря", виловлювали приїжджих московитів і лупили їх, назавжди відучаючи від того, щоб шастали по Україні. Відстежували на вокзалі чи в місті. Характерний акцент і словечка видавали приїжджих з головою. "Братіш-братіш, зьома-зьома!". Просили підказати, як проїхати туди-то. "Допомагали". До смерті не забивали, але чимало з них ставали інвалідами. Щоб захищати росіян в Україні від київської хунти – вже не було й мови.

В їхній групі були не лише любителі футболу, а й спортсмени, качки, просто сильні хлопці. Це було ще на початках, коли приїхали росіяни з наміром встановити Донецьку народну республіку.