В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Ми не хлопчиська, щоб слухати про пташок. Заспівав би краще якоїсь справжньої та голосом, а то слухай оцю балабайку, з якої і звуку нема.

— Заспівай, братику, — попросив Шевченко, поклавши руку на плече старого акина.

Абдрахман глянув на нього нерішуче, відчувши свою невдачу. В цю мить жінки внесли миски з паруючим м'ясом і мантами і поставили їх перед Джантемиром. Він засукав рукави і почав різати і роздавати кожному по шматку. Перший жирний кусень одержав Лаврентьев, другий — Шевченко, третій — Абдрахман. Усім їм Джантемир подавав м'ясо просто рукою, і коли жир стікав по його пальцях і струменів аж до ліктя, — бай злизував його зі своєї волохатої руки від ліктя до пальців. Потім він щось наказав Шаукен, і перед аскерами Лишися штоф горілки і фарфорова маленька чашка.

— Нам цього не можна: пророк заборонив, — казав Джантемир, — але для росіян купуємо. Пий, будь ласка! Нам не шкода!

Лаврентьев задоволено крекнув і за одним духом проковтнув повну чашку, потім налив Тарасу Григоровичу. Шевченко випив, але від другої відмовився. Він міг чимало випити в веселому товаристві або коли мучила туга, але тут, у цій юрті, його надто захопили інші враження. Хотілося зберегти пильність очей і гостроту спостережливості.

Лаврентьев пив, не рахуючи, радий, що весь штоф залишився в його розпорядженні, і швидко остаточно сп'янів, а Шевченко, доївши другий кусень молодої баранини, знову звернувся до акина:

— Заспівай, братику. Заспівай про людей, про гірку долю того, хто спину гне перед багатирями. Повинні бути у вас такі пісні?

Акин не зрозумів майже нічого. Ясно було лише, що просять співати, але Жайсак, що сидів у нього за спиною, переклав старому слова поета. Абдрахман запитливо глянув на Тараса Григоровича і не одразу відповів: — Заспіваю, тільки спочатку поясни мені, чого ти, акин, став аскером? Чи то солодко тобі вбивати?

Запитання вдарило Шевченка, як канчук. Озирнувшись на п'яного писаря, який хропів біля порожнього штофа, на Джантемира, осоловілого від жирної їди і міцного кумису, він раптом одверто відповів:

— Тому, що моя батьківщина, Україна, спливає сльозами й кров'ю під чоботом Миколи-царя. Тому, що й про волю козацьку та гірку долю мужицьку пісні складав. Пішли мої пісні рідною землею. От за це цар і віддав мене в солдати і заборонив складати пісні. Так і ходжу я тут із запечатаним серцем, із замурованими піснями на вустах — живий, непохований мрець.

Старий був приголомшений. Жайсак із захопленням дивився на Тараса Григоровича, а Кульжан, яка забилася аж під саме кереге, поміж ковдр і подушок, потай витирала сльози.

Абдрахман кілька хвилин сидів мовчки, потім ніби струснув із себе тягар років, підняв домбру і, взявши несподівано дзвінкий акорд, сказав:

— І у нас були і є такі акини. Вони чесно служили народові, Співали про тих, хто підіймав народ на султанів і ханів, на царя, на таких от... як він, — кинув він на закунялого Джантемира. — Не знаю, чув ти про нашого Срима Датова?85 Ні? Він закликав народ на боротьбу. Він разом із Пугачовим боровся проти цариці. Я заспіваю про нього, про незабутнього Срима, а ти, Жайсак, переклади, добре переклади моєму братові-акину, щоб знав він, що були й серед нас геройські душі.

Він підтягнув струни домбри, взяв два-три акорди і раптом заспівав на диво чистим і міцним як на його роки голосом:

Жив на світі батир у забуті вже дні. Гучно, домбро, про нього над степом брини! Звали Сримом його. Щире серце він мав, І за волю, за бідних людей воював.

Із аулу в аул Срим літав, як буран,

На святу боротьбу піднімав Казахстан.

І прокинувся степ. І земля загула,

І заграва пожеж на півнеба лягла.

На лихих ворогів швидше вітру з пустель

Мчали з Сримом сини кочовищ і осель.

Звав узбеків ваш Срим, Бухару та Іран, З Пугачовим збратавсь, як з бураном буран, Щоб усі піднялись на султанів лихих Та на баїв зажерливих, хижих своїх.

Десять років вмивався наш степ у крові. Пугачова давно вже скарали в Москві, А великий наш Срим все степами літав І своїх ворогів, як примара, лякав.

Ой багато героїв в бою полягло. Скрізь звучали жоктау і горе цвіло. Знову став під ярмо, хто в могилу не ліг. Знову ханам та баям схилився до ніг.

Тільки Срим не скоривсь: як до друзів своїх

До хівинців помчав, як до кревних братів, а "брати"...

Ох, гіркий хліб на тій чужині,

Там вигнанець щасливий лише уві сні!

Скільки кривд і образ наш батир там терпів

Від багатих за те, що водив бідарів.

Не павук-каракурт, не повзуча гюрза Загубили його... Не буран, не гроза: Отруїв його хан на вечірній порі, Щоб довіку не бачить нам більше зорі. І загинув батир. Під надгробком важким Спить великий герой, незабутній наш Срим.

Акин замовк, але довго дзвеніло ніжним вмираючим жуком ледь чутне тремоло домбри. Шевченко сидів, похилившись усім тілом вперед. Ловив кожен звук, кожне слово, яке швидко і, майже не затинаючись, перекладав йому Жайсак. Очі Тараса Григоровича блищали. Він наче бачив цей вихор народного гніву, стійбища в полум'ї, чув тупотіння й іржання коней, брязкіт зброї, а потім переживав з цим легендарним ватажком таку знайому гіркоту вигнання, образи й приниження, і, коли акин замовк, він стиснув його в обіймах.

— Як чудово! Як хороше! Брате мій, друже мій, це прекрасно! Але треба все це повторювати народові. Нагадувати, збуджувати, роздмухувати прагнення волі, наче іскру на дні загаслого вогнища, заховану під попелом, — палко заговорив він.

Раптом він помітив, що біля входу в юрту зібрався цілий натовп: це були родичі, тюленгути, служники і служниці Джантемир-бая — жителі чорних юрт, розсипаних положистим схилом улоговини до річки. Це була колоритна і надзвичайно мальовнича юрба засмаглих босих людей, голих до пояса або одягнених у строкаті подерті халати, в величезних хутряних шапках-малахаях найфантастичнішої форми. М'язисті й стрункі, вони здалися Шевченкові групою навмисне підібраних натурщиків з класів Академії художеств. Шевченко замилувався.

Жайсак з побожністю дивився на Абдрахмана, а в юрбі захоплено перешіптувалися і кивали акинові головами, скоса позираючи на Джантемира. А Джантемир, здавалося, й зовсім заснув після жирної баранини, проспав мало не всю пісню і розплющив очі лише тоді, коли обірвався голос співака і згасла остання нота акомпанементу.

Тарас Григорович не одразу випустив з обіймів старого акина, і зворушений акин низько вклонився йому.

— Спасибі тобі, російський брате, що не глузуєш з наших пісень. Потім простягнув йому свою домбру.

— Тепер твоя черга. Дай і мені покуштувати солодкого меду твоєї душі. Дай упитися її ароматом!

Тарас Григорович зніяковів.

— Я пишу свої пісні на папері, а не співаю. А співаю пісні свого народу, свого степу і на домбрі не вмію грати. На кобзі зміг би трохи, але...

— У нас є кобиз! — схопилася Кульжан і кинулася до скрині. — Я зараз знайду...

Вона поквапливо шукала в скрині, радісно і прохально позираючи на Кобзаря своїми глибокими очима.

— Нічого не вдієш: доведеться грати й співати, — сказав Шевченко, прийняв з рук Кульжан старовинний казахський кобиз, ласкаво посміхнувся її оксамитовим очам у довгих віях, обережно торкнувся струн, підтягнув їх і замислився. Якої їм заспівати? Чи про розлуку з рідним краєм, про скорботну долю вигнанця, чи про свою мрію бути похованим на високому березі Дніпра-Славути, який колись та помчить у сине море кров ворожу. Але ці думки, розсипані по зернятку в багатьох його віршах, зібрано докупи в його "Заповіті". Шевченко ще вагався, але вже підсвідомо підбирав підходящу за ритмом і настроєм мелодію з невичерпної скарбниці народних пісень, потім узяв перший акорд і почав неголосним співучим речитативом:

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій...

Він підкреслював окремі слова акордами, а щоб Жайсак міг легше вловити й перекласти зміст, він заміняв українські слова знайомими казахові російськими.

Важко було Жайсакові перекладати, але він інтуїтивно вгадував те, чого не міг би передати, міркуючи над кожним словом.

Абдрахман слухав його, витягані тонку зморщену шию, напружений, як тятива під стрілою. Дзижчав кобиз степовим джмелем, бринів усіма струнами.

Коли Шевченко закінчив, шепіт пішов юрбою, та не наважувалися казахи одверто висловити своє захоплення — так звикли вони, що тільки лихо приносять їм зелені солдатські мундири, але клацання язиком, посмішка, розмашне ляскання себе долонями по стегнах сказало поетові більше за слова чи оплески, а Абдрахман підвівся і підняв до неба обидві руки:

— Слава Аллахові, — сказав він, — що є і в росіян такі люди! Довго ще сиділи вони в Джантемировій юрті, знов пили чай, і акин Абдрахман та Шевченко співали один одному своїх улюблених народних пісень. Співав Тарас Григорович старовинну козацьку думу про козаків-запорожців, яких застала страшна буря у відкритому морі. Співав любовних пісень, сповнених млості весняних ночей, і мужньо суворі пісні праці й неволі. Акин, запалений вогнем натхнення і творчої радості, ніби помолодшав і на льоту ловив мелодію українських пісень і знаходив для них співучий і вірний акомпанемент.

Джантемир завжди називав себе великим знавцем співу, але зараз він сидів похмурий і злий, і, тільки боячись помсти Лаврентьева, раз у раз посміхався й клацав язиком, удаючи, що спів Шевченка його захоплює. Він злився на Абдрахмана за пісню про Срима і в "Заповіті" Шевченка невиразно відчув ті ж ненависні йому мотиви народного гніву й помсти. Голос Шевченка був для нього ворожим голосом Ісатая Тайманова — ватажка бідних, захисника тих самих людей, яких Джантемир безбожно виснажував надмірною працею.

І обидва акини відчули його настрій.

— Час мені вже повертатися до фортеці, — підвівся Тарас Григорович. — Ось тільки не знаю, що з ним робити?..

Він спробував розбуркати Лаврентьева, але той тільки бурмотів щось невиразне і знов починав хропти на всі голоси.

— Хай ночує в нас, — запропонував Ісхак, — а вранці ми привеземо його.

— Добре, — згодився Шевченко і почав дякувати хазяям за гостинність і частування.

Джантемир примусив себе широко посміхнутися й шанобливо потиснути руку поета своїми великими товстими руками, а Жайса-кові наказав відігнати собак і провести гостя.

— Де ти так добре навчився говорити російською мовою? — спитав Тарас Григорович, коли аул залишився позаду.

— Коли я був підлітком, бай погнав табун до Омська на продаж, а Ісхака віддав учитися в медресе.