Опришки - Гжицький Володимир
Скоро розійдемося на зимівлю. А до того ще мусимо так всипати панству, щоб чухало зади до самої весни. Чи правду я кажу?
Стояв грізний і, здавалося, вищий від усіх. Його довгим волоссям бавився вітер, відслонюючи високе чоло. В суворих очах була непохитність, лице було бліде.
— Правду! Правду кажете, отамане! — загули опришки.— Хай пам'ятають нас пани!
Коли заспокоїлись, Довбуш казав далі:
— Нас трохи замало, треба б ще добрати людей. Кожен з вас має знайомих, друзів, вірних побратимів. Якщо кожен залучить хоч би одного чоловіка, то нам вистачить. Тоді розділимося знову на три групи і битимем панів одночасно в трьох різних місцях, щоб не дати їм опам'ятатися. Будемо палити їх маєтки, забирати майно, а коли котрий чинитиме опір або коли дуже знущався з селян — вбиватимем безпощадно. Чи правду я кажу? — знов запитав у товариства.
— Правду, правду! —залунало у відповідь.
Отаманова ідея про постійний поділ на три групи сподобалась. Довбуша хоч і любили, але боялись, а під командою іншого ватажка дехто сподівався дістати більшу свободу дій. До таких належали переважно молоді опришки, які і не знали Довбуша як слід.
— Отож розберіться самі, братики, на три загони, як хочете,— продовжував Довбуш.— Ну там односельчани чи хто з ким здружився. А ввечері мені скажете, як поділились і кого б ви хотіли мати за ватажків. А я ватагуватиму над усіма гуртами. Де треба, будемо виступати разом, а де ні — то кожен загін окремо. Добро панське мемо ділити поміж бідних. Вистачить і вам. Ви теж бідні. Ще одно: серед нас є нові люди, які ще не бували в походах. Ось хоч би й два виміняні на княгиню вояки. їм, як і всім нам, мої побратими, треба знати, що в опришків послух ватажкові має бути повний. В поході я не помилую й рідного брата, якщо б він відмовився виконати мій наказ. Це стосується і тих ватажків, яких я призначу. їх решта загону мусить слухатися доконче. Серед вас є люди військові, то вони знають, що у війську за непослух — смерть!
У Довбушевому загоні й до цього панувала сувора дисципліна. Недарма шляхта порівнювала його з Хмельницьким, хоч сам Довбуш, напевно, й не чув про славного гетьмана. Героїзм, лицарство Довбуша, його особиста безкорисливість, високі ідеали, за які боровся,— усе це звеличувало Довбуша в очах сучасників. Про нього ще за його життя ходили легенди. Його лицарство викликало захоплення навіть у його запеклих ворогів.
Розповідали, наприклад, що до одного разу Довбуш напав зі своїми опришками на маєток шляхтича Кар-пінського в селі Голоскові на Покутті. Шляхтич був жорстокий, зненависний селянам. Нестерпно знущався з кріпаків, і ті поскаржилися Довбушеві. Бо ж не мали гуцули інших оборонців.
Якраз того дня, коли Довбуш з дванадцятьма опришками напав на панський двір, у жінки пана народилася дитина. Може, всього за годину перед нападом. В цілому домі Довбуш застав породіллю, що тільки-но нагодувала дитину, і бабку-повитуху. Більш не було нікого. Пан, прочувши якось про скаргу своїх кріпаків, утік ще напередодні в ліс.
Опришки були ні в сих ні в тих. Убивати матір з немовлям ні в кого з них і в думці не було. Чекали, що скаже Довбуш. А ватажок і сам розгубився. Несподівано наринули спомини. Згадав своє безрадісне дитинство, свою хвору матір, і серце защеміло від болю і ще якогось незнайомого почуття, яке він глушив у собі. Може, то було почуття ніжності до жінки-матері й маленької дитини. І коли бабка-повитуха з немовлям на руках підійшла до нього, просячи, щоб пощадив матір і дитину, він замахав руками, наче обороняючись від тих прохань.
— Чи ми не люди? — сказав.— Хто ж би зважився заподіяти шкоду хворій жінці і немовляті, яке допіру тільки побачило світ. Може, з нього виросте людина, яка спокутує гріхи свого батька. Оце хай і скаже пані своєму мужеві. Дитина його врятувала, хай пам'ятає.
Чутка про цей випадок блискавкою облетіла усе Покуття, мало не всю Галичину. Переказували в народі й іще чимало оповідань про лицарство Довбуша. Але при всьому тому дисципліни вимагав від своїх хлопців залізної і за непідкорення карав нещадно.
Перед самим походом новачки присягнули. Перед цим Довбуш розмовляв з ними, розпитував про батьків, про сім'ї, ще і ще пояснював, хто такі опришки, чого хочуть.
— Гра наша небезпечна, подумайте, щоб потім не каялись,— під кінець сказав він.
Хлопці слухали мовчки.
— То як, друзі, не передумали? Хочете бути опришками?
— Хочемо! — промовили в один голос.
— Я, отамане, хочу помститися моїм панам, що мене гнобили стільки літ, а тоді відпрошуся у вас в рідну сторону, під Татри,— сказав Андрись Валя.— Там зберу товариство і нищитиму наших панів, як Яносик Нендза, що то колись орлом літав по наших горах і сіяв страх серед багачів. Але спершу у вас повчуся.
Довбуш схвально всміхнувся.
— Ти, бачу, розумний хлопець. Добре. Але поки що в нас присягни, що будеш вірний товариству і справі, за яку воюємо, що не зрадиш.
— А я присягну.
Довбуш загнав свій великий топірець в пень, поклав поруч рушницю, підвів до пня спершу Юру Бендейчу-ка, велів йому взятись за топорище і повторювати за ним слова присяги.
— Я, Бендейчук Юра,— почав повторювати за Дов-бушем той, — присягаю на цей топір вам, пане отамане, і вам, легіні-братики, що ніколи нікого з вас не викажу, хоч би мене мучили, четвертували і палили в панській катівні. А коли б не дотримав присяги, хай не мине цей топір і ця опришківська зброя мене на землі й під землею.
Потім підійшов Андрись Валя, так само повторив за Довбущем слова присяги. Після цього Довбуш поклав руку по черзі на плече одному й другому, і з цієї хвилини вони стали рівноправними опришками.
Другого дня вранці три групи були готові до походу. Ватажком одної, що складалася з десяти чоловік, Довбуш призначив Івана Рахівського. Старшим другої групи, такої ж за чисельністю,— досвідченого опришка Павла Орфенюка з Ямної, а сам взяв команду над третьою, що складалася з двадцятьох опришків.
Після наради командирів рушили опришки трьома шляхами на доли.
Не минуло й трьох днів від початку походу, як залунали постріли в різних кінцях округи, зачервоніло небо від заграв. Опришки давали про себе знати. Загін Івана Рахівського дістав дуже важливе завдання. Мав знищити в селі Борщеві панського управителя, який люто знущався з селян. Ще коли Іван, перебраний старцем, ходив у розвідку по селах, селяни скаржились на того Злотницького. Прийшов цей підпанок до села голий-босий, з самою паличкою в руці. Став на службу у пана, втерся до нього в довіру, а через деякий час зробився страшнішим від самого дідича. Недарма ж кажуть: "Не так пани, як підпанки". Селяни мусили скидати перед ним крисані й цілувати руку. А хто не хотів, того брав на ніч до в'язниці, а на день гнав на свої роботи.
Довбуш давно збирався скарати підпанка, та все було ніколи, заважали інші справи. І аж тепер прийшов на те час.
Злотницький боявся Довбуша, як і кожний пан і підпанок, і тому зробив панський дім, у якому мешкав, неприступною фортецею. Обвів його таким високим, стрімким муром, що за ним і дерев, які росли біля дому, не видно було. Посередині муру, при в'їзді, височіла могутня, кована залізом суцільна брама, що відкривалась тільки для виходу на пасовище і повернення з пасовища худоби. Стерегли її озброєні панські слуги. Зайти у двір непоміченим було просто неможливо, а тим більше зразу кільком людям. Сам Злотницький поза браму тої фортеці майже не виходив з того часу, як власні піддані вже двічі важили на його життя.
"Як же здобути цей двір? — думав Іван. — Взяти штурмом?" При всіх подібних операціях опришки вдень ховалися в лісах, що підходили впритул до сіл, або ж у вірних людей, у хатах та стодолах, і нападали ночами.
Але тут Іван побачив, що і вночі не дасть ради. На допомогу прийшов щасливий випадок. Вранці, в своєму жебрацькому одязі, він підійшов під браму, щоб ознайомитись із обстановкою і обдумати план нападу. Коли він був уже кроків за сто від брами, вона раптом відчинилася, і з неї, тиснучись і штовхаючись, ринуло велике стадо: корови, потім вівці. Як та ріка, що з ревінням пробивається крізь тіснину в скелях і, минувши її, розливається мирно на просторі, так зайняла собою увесь майдан перед брамою панська худоба. За нею вийшли з двора гайдеї, вівчарі, підпасичі, за ними — собаки, і брама зачинилась. Іван став осторонь біля дерева, пропускаючи повз себе худобу. Ось тут йому і спав на думку один план, яким він поспішив поділитись з товаришами, що чекали його в лісі.
До вечора опришки відпочивали в укритті, а як тільки стемніло і людська маржина потяглася з гір до села, почали чекати панської худоби. Ось вона, здіймаючи хмари куряви, показалась на дорозі і пішла в бік двору. За умовою з Іваном Рахівським, пастухи, наблизившись до укриття опришків, голосно загейкали на худобу. Опришки вискочили і змішалися з стадом, здіймаючи своїми ногами ще більшу куряву. І так, закриті завісою пилюки, ховаючись за корів, непомітно увійшли в двір.
Миттю роззброїли вартових біля брами, яка так і лишилась відкритою. Іван з двома товаришами кинулись до покоїв. Пан Злотницький, почувши незвичайний рух у домі, хотів дізнатися, в чому справа, вийшов з кімнати в передпокій і там зіткнувся з опришками. В першу хвилину розгубився так, що втратив мову. Рвонувся назад і хотів замкнути за собою двері. Але Іван своєчасно всунув бартку між одвірком і стулкою дверей. Пан кинувся утікати. Почалася гонитва по кімнатах. Як мисливець за цедобитим звіром, біг Іван Ра-хівський за паном. Ніяк не міг наблизитись так, щоб вистрілити, бо пан, знаючи розташування кімнат у домі, петляв по них, як хотів.
Нарешті він вискочив чорним ходом у двір і вже б і сховався, але там стояв на варті опришок Баюрак. Він почастував утікача барткою по голові — і Злотницький розтягнувся на всю свою довжину на землі.
— Я йому відрубаю голову, ватажку,— сказав Баюрак Іванові Рахівському.
— Твоє діло, рубай,— не перечив той, а сам вернувся у покої.
Тут уже господарювала решта опришків.
— Все цінне, що донесете, забирайте! — скомандував Іван.
І в цю хвилину гримнув постріл.
Жінка Злотницького, яку опришки в спальні загнали в прохід між двома ліжками і на яку більше не звертали уваги, зайняті своїм ділом, дістала з-під подушки чоловікового зарядженого пістоля і пальнула, цілячись в Івана.
