Люборацькі - Свидницький А. П.

То Іван Іоаннович задумав комплімент сказать панянці і так прибирався. Озвеличивши панянку тим, що вона походить на богородицю, він богородицю назвав красавицею, тоді і каже:

- Єй-єй! то як дивлюсь на вас, панно Маріє, то наче на той образ; а як на образ дивлюсь, то наче на вас - їй-богу!.. Точка в точку! - І осміхнувся, та й почав відкашлюватись і люльку набивати.

А ляшки кажуть: - І ми так: як дивимось на панну Марію, то наче бачим богородицю… єй… єй… - Еге ж так? - пита один у одного.

- Таже так.

- Якби не так,- каже третій,- то пан богослов не казав би.

- Та що ти! - перебив той,- Ти не так величаєш; кажи його богословство.

Мася чуть тільки гамує сміх, а ляшки - щоб котрий вусом моргнув, то ніт. А Іван Іоаннович уже набив люльку; уже ляшок і прислужився: вийняв з кишені папірцю шматок, запалив і приніс: - Просю,- каже,- покорно, ваше богословство! пихкайте!

Іван Іоаннович хотів щось сказати, та тільки рот роззявив, а ляшок і каже: - Та пихкайте-бо, ваше богословство, а то припече й кину.

Іван Іоаннович і став пихкати: пих-пих, і каже: - Такого титулу,- і все: пих-пих,- нема і в світі,- а все пихкає.

- О? - почав ляшок,- нема? то як же вас величати, ваше богословство?

- Як буду священиком, то ваше благословеніє, або - ваше преподобіє, або - превелебіє; а тепер ще я не маю величанія.

Принесли чай. Став один ляшок мішати його ложкою й питає: - Ваше богословство! чи пак - ваше пришле благословенство, а тепер ще ніяк! Ви вчили богословію; чого-то, скажіть, сахар скоріш розтає, як його не мішати ложечкою, а як мішати, то не так скоро?

- Ге! - сказав богослов,- ге! хіба це до богословії належить? ге!

- Бач його! - озвавсь той,- а я думав, що до богословії.

Поки тут що діялось, менші сестри, що сиділи десь там у закутку, підослали наймичку розпитать хурмана: хто приїхав. Як довідались, що богослов, то так і розігнали курей на сідалі. Вже дівчина, здавалось, і добре за голову стискала, а все-таки чути було «Кир-кир». В печі загоготіло; як і паніматка вийшла. З старою Іван повів розмову, як і треба. Все розказував: і скільки кіп його батько вже поставив, і скільки ще буде, і коли обжинків сподіються, і скільки пнів пасіки, і скільки роїв, і все, що треба в хазяйстві, говорив, розказував, як з книжки вичитував. І жартував і все; та тільки з старою, а Мася й Орися сиділи нишком у тій же кімнаті. Поки ж ще ляхи були, то й їм було з ким розмовляти; та ці недовго мешкали: паніматка не любила ляхів, і вони це добре знали, то не пройшло і години часу, як утрясли.

Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та нездужала, то й пішла собі. Як не той став хлопець, оставшись з панянками; зам’явся зараз, закахикався.

- Давно вже я тут був,- каже.- Ще ви ось які були,- показав з-на аршин від землі,- а я,- каже,- качавсь, як гарбуз.

Засміялась Мася, і він засміявсь, та й замовкли. Стара гукнула на Орисю; Орися й вийшла. Богослов ізнов почав:

- Покійний о. Гервасій, пам’ятаю, горіхів давав…

Мася мовчала; а він додав: - Вам, думаю, жаль за о. Гервасієм?

- Mnіе? - озвалась Мася,- nie miała bym za kim ubolewać! 95

- То ж ваш отець!

- Та coż z tego? 96

- Та й не жаль?

- А nie. 97

«Як таки можна,- подумав богослов,- щоб дочці та не жаль було за татом!» - І каже: - То може, хоч коли жаль було?

- Nigdy. 98

Не сказав він нічого на цю штуку, а почав люльку набивати.

Довго так-то мовчали вони, то розпочинали розмову і на двох-трьох словах кінчали, і знов мовчали.

Богослов курив та й курив, аж язик йому затерп; вже й не хотілось, а все курив, аби дурно не сидіти. Далі, завваживши, що Мася й не заїкнеться на рідну мову, каже:

- Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як балакали, а тепер ось як? І не пізнати, що не кателичка, що панотцева дочка.

- Byłam głupia, 99 - відказала Мася.

- То це ніби й я дурень, коли так? - заговорив богослов.

- Ja nie mówię,- озвалась Мася,- a panu wolno myśleć, со się podoba. 100

Скипів панич, аж побілів, і вийшов та й гука:

- Герасиме!

- Гов! - озвавсь той.

- Давай коні! - І вернувсь до хати. Масі вже не було; тільки Собальський ступив за поріг, вона й пішла в валькир.

Хто не знає, що кому що, а курці просо? Так і хурман: аби коням добре, то й сидів би і не рунтався. А в Люборацької коням богослова і містечко знайшлось в стані, і паші, й оброку 101 дозвалу; то й почав Герасим ворчати щось під ніс собі, як панич сказав коні подавати.

Почула стара його приказ і вийшла знов, хоч слаба була.

- Куди ви проти ночі? - каже.- Та переночували б любенько, побавились і вже завтра по видному й поїхали б. А тепер чого сліпати?

- Спасибі,- каже,- а ночі тепер видні, і додому недалеко. Поїду.

Не вблагала паніматка навіть закуски підождати: - Поїду та й поїду.- Тільки чарку горілки випив.

- Хай же хоч хурман повечеря!

- Хіба він голоден? і дома повечеря. Спасибі, не турбуйтеся.

І поїхав.

- То через тебе,- почала мати Масі вимовляти,- то ти йому щось зробила, згризото ти моя!

- Що ж вам таке до його? а поїхав - хай їде на зламану голову!

- Дочко! Чого ти проклинаєш? Що він