Між нами Всесвіт - Полонський Радій

В другого — широке лице, важкі вилиці, важка щелепа з роздвоєним широким підборіддям і трохи кирпатий ніс.

Чорнявий часом мружить очі, поводить бровами, ниточка вуст раз по раз змінює свій малюнок. А за цим читається спокій і незламна рішучість. У русявого — міміка скупа, жести стримані, вираз обличчя — впевнено-спокійний. А приховують вони загострену увагу, вразливість, порив і волю.

Зустрілися дві пари очей — темних, з неяскравими рудими вогниками, глибше яких нічого не було, і світлих, ясних, таких мінливих, наче вони бачили глибше, ніж звичайні. Обоє вивчали один одного й віддавали один одному належне.

Розпочавши розмову, вони не відчували тієї вимушеності, що охоплює людей, коли надовго зливаються погляди.

— Я попереджую запитання. Ми — цілком самостійне суспільство, ні в чому не схоже на решту людства. Ми — вчені, економісти, політичні діячі. Наша структура — безкласове суспільство власників, організоване як великий науково-дослідний і промисловий центр з твердим керівництвом. Наша мета — голосно й переконливо сказати людству все, що ми про нього думаємо. Засоби? Знаряддя? Антиречовина. Ви розумієте мене?

— В основному.

— Більшого й не треба.

— Де ви?

— У сельві.

— Заповідник?

— Так.

— Що вам треба від мене?

— Щоб ви працювали. Або принаймні, щоб ви не працювали.

— Щоб я працював з вами. Або принаймні, щоб я не працював з людьми?

— Так.

Вони розвели очі. Фрад — від задоволення. Він втішався розмовою з людиною, не слабшою за себе. Артем нарешті звернув увагу на обладнання кімнати. Це був невеликий зручний робочий кабінет. Вікно. Екрани. Напівм’які меблі. Яскрава орхідея на поличці в кутку...

— Я не працюватиму з вами.

— Не поспішайте з рішенням.

— Це не рішення. Проста констатація.

— Все-таки я не прийму від вас поки що остаточної відповіді. Послухайте спочатку мене. Задум, якому ми вас запрошуємо служити, — грандіозний. Ви маєте змогу назавжди вписати своє ім’я в історію планети. Хочу зазначити, що ви опинилися тут не через те, що ви нам дуже потрібні. Основна мета полягала в тому, щоб позбавити вас можливості працювати там. Ми її досягли. Туди — ви не повернетесь ніколи. Що ж до роботи в нашому науковому центрі, то це запрошення з нашого боку — чемність понад програму, яку ми виказуємо, проте, з повною повагою.

Не стільки в мовчанні Артема, скільки в його незворушності Фрад уловив презирство. Він розсердився: це було порушенням етикету сильних. Тільки на мить щільніше стислися вуста. Та ось Артем заговорив:

— Від того, що я тут, там нічого не зміниться. Адже працює цілий колектив. А яка тема вашої роботи?

— Ваша тема. Виготовлення антиречовини в промислових масштабах. Вам, фізикові, можливо, цікаво буде взнати, що проблему ми розв’язали не тільки теоретично, але й на практиці. Ми почали виробництво антиречовини.

Артем відразу ж поставив кілька незначних ділових запитань. Фрад зрозумів: перевіряє. Відповів точно, стисло, з грайливою науковою ерудицією. Артем задоволено схилив голову: в цьому черепі працює прекрасно організований мозок.

— Ви матимете змогу, не виходячи з цієї кімнати, побачити і наші лабораторії, і цехи, і сам процес виробництва. Та спочатку кілька сторінок історії. Ви пам’ятаєте Ван Цзінь-ю?

— Пам’ятаю.

— Він відмовився з нами працювати. А ми на той час були надто бідні, щоб утримувати в’язнів. Довелося відвезти цю людину додому й викинути за борт машини в горах. Китайці його дуже пишно ховали.

— Це був великий учений, — сказав Артем.

— Щось близько цього. Чорнопикий Віріату також відмовився працювати з нами.

— Ви маєте на увазі покійного Віріату Нгойї?

— Цілком вірно. Його довелося отруїти й спустити в покинутий рудник.

— Жака Вердьє — теж ви?

— Ні, той помер власною смертю. Не та галузь.

— Тоді Науман?

— Довелося заради нього пожертвувати одним із своїх хлопців. Щоправда, то був ненадійний хлопець. Ми його посадили в автомобіль, запрограмували напрямок і швидкість, потім приспали... Ви ж пам’ятаєте цей препарат?

— Терлін?

— Атож. І послали машину просто на електромобіль Наумана. А видурити старого німця саме в цей час саме на цю дорогу було неважко. Люди довірливі, як ягнята. Проте ви в цьому пересвідчились на власному досвіді.

— Самогубство Уїльямсонів?

— Приємно мати справу з проникливою людиною. Уїльяма Уїльямсона довелося втопити в Тихому океані, а його брат — живий.

— Джон? Автор отого листа?

— На жаль, він на більше не здатний. Він виявився абсолютною бездарою.

— І це єдиний, хто погодився з вами працювати?

— Ні... Не єдиний. Той, хто погодився, — залишився жити. Але ми не маємо потреби в нових наукових працівниках. Власними силами ми досягли більшого, ніж усе людство, разом узяте.

Довга пауза.

— Ви обдумали своє рішення?

— Я вам сказав, що йдеться не про рішення, а про факт.

— Уточнюю: ви з нами працювати не будете?

— Ні.

— Чому?

— Бо ви — нелюди. А я — людина.

Фрад скривився, його очі покругліли, брови сіпнулися вгору. Та Артем бачив за цими гримасами той самий спокій.

— Ви вживаєте надто... емоційні вирази. Нервуєте?

— Я вжив точне визначення. Коли хочете — науково точне.

— Хіба і в науці формулювання залежить від моральної начинки вченого?

— Безперечно.

— Я більше не робитиму спроб вас переконати. Ви матимете для роздумів сьогоднішню ніч. Не більше, Соболь. Але не можу відмовити собі в задоволенні показати вам наше господарство.

Засвітився екран. Фрад розпочав відеоекскурсію.

Тут було на що подивитися.

Величезні відмінно устатковані лабораторії, бібліо-фільмотеки, універсальне кібернетичне й електронне господарство, потужні цехи, геоелектростанція, що практично назавжди знімала турботи про енергію, — все підпорядковано одній меті, все цілеспрямовано, як стріла, закладена в міцно натягнуту тятиву лука.

Все це — витвір колективної думки й бездоганно організованої праці — було і в УФТІ.

Але ось Артему довелося зробити зусилля, щоб не виказати свого хвилювання: він побачив "музей" антиречей. Це було те, що він планував створити в УФТІ найближчим часом.

— Враження? — запитав Фрад.

— Непогано. Власне, нічого нового, але все сконцентровано, як ніде на Землі.

— В цьому й полягає суть нашого задуму. Просто й геніально.

— Хіба ви не розумієте, що людство буде змушене вас знищити?

— Ви в цьому певні?

— Це безперечний факт.

— Людство нас не знищить. Ми — саме ми! — будемо диктувати людству свої умови. Вас цікавить які?

— Ні, не цікавить.

— Прошу мені вірити, я з великим жалем розлучаюся з вами сьогодні. Але... ви ж бачили наше господарство! Вільна хвилина в моєму житті — це подія. Отже...

— Не турбуйтесь. На сьогодні досить.

— Отже, ви маєте одну ніч. Перш ніж попрощатися з вами, я б хотів висловити одну думку. Ви ніколи не задумувалися про одвічну трагедію ката?

— Уявіть, не мав такої потреби.

— Я розумію. Так от, ця трагедія полягає в неминучості смерті жертви. Як не втішається кат тортурами, як не вигадує найбільш вишукану й довгу муку, — жертва кінець кінцем помре і заспокоїться. А мертві не усвідомлюють, що вони мертві, й не можуть каратися з цього приводу!.. Ви мене розумієте?

— Принаймні — слухаю. Скільки вам років?

— Я ще житиму довго.

— Вас скоро знищать, та не в тім річ. Ви народилися на нашій планеті?

— Так, я народився на цій нісенітній планеті. Я її навіть люблю, а тому й беруся відновити на ній хоч би елементарний порядок. Але про ката...

— Ви не скінчили?

— Даруйте, ще кілька слів. Мені пощастило розв’язати цю одвічну проблему. Я можу вбити жертву, а вона після цього каратиметься своєю смертю, скільки я захочу. Вірте мені — колесування, четвертування та всі інші тортури, вигадані людьми протягом століть, — ніщо в порівнянні з такою мукою. Бути мертвим — і знати це! Парадокс, адже так? Бажаю вам плідних роздумів цією ніччю. Ми зустрінемося вранці.

Вже тоді Артем починав розуміти, що задумав Фрад. Але відігнав страшну думку, бо в ній не було зерна, яке б могло прорости дією...

Його відвели до невеличкої кімнати десь на третьому підземному поверсі. Автомат подав вечерю. Ліжко було широке й зручне. Артем ліг. Він не спав. Було про що подумати. Як сповістити людям, що в руках у злочинців, які ніби прийшли до нас із жорстокої і кривавої давнини, — страшна сила, що за її допомогою готуються заподіяти людству зло? Як розповісти людям, що в сельві, у безкраїх просторах світового заповідника, на тілі планети визрів нарив?..

Це була найважча ніч у його житті. І цілком безплідна.

По нього зайшли двоє. Кожен з них тримав у руках

електричний пістолет, що інколи вживається на полюванні. Зайшли у ліфт і полетіли вниз. Вийшли на дванадцятому поверсі.

Їх зустрічав Фрад. Він не змінився, та Артем був не той, що вчора. Глибше пролягли складки біля носа, ніби обважніла кожна риса обличчя, і хода стала важкою... Фрад ніяк не виказав свого задоволення.

— Прошу, — вклонившись, вказав рукою вздовж яскраво освітленого коридору.

Всі четверо опинилися в маленькій білій кімнаті. Фрад натиснув кнопку — і Артем уперше побачив цю камеру.

— Один з експонатів мого музею розміститься саме тут, — пояснив Фрад.

Артем зрозумів.

— Цей експонат являтиме собою живий труп людини або просто антилюдину — це однаково. Проте він існуватиме, цей труп, у непоганих умовах. Зверніть увагу — оце чорне віконечко ліворуч є приймальними вікном, через яке експонат надійде до камери. Через нього ж таки в камеру подаватиметься все, що необхідне для життєвої діяльності антиорганізму. Чотири рази на добу — порцію свіжого антиповітря. Тричі на день — антиїжу і антиводу. Зверніть увагу на стіл — на ньому лежить електрична бритва! Експонат зможе щоденно голитися, а за бажанням — хоч і десять разів на день. На стіні — досить ємний акумулятор. В нашу програму навіть входить час від часу подавати до камери свіжу антиодежу!..

Це не вкладалося в голові: створено найскладніші механізми, докладено великої інженерної думки для того, щоб катувати.

— Зверніть увагу на оту кубічну споруду в кутку камери. Це вихідний устрій. Він відбиратиме всі продукти життєвої діяльності експоната: використане повітря, використаний посуд — експонату доведеться користуватися невеличкими гнучкими тарілками. Вся ця антиречовина здрібнюватиметься й поступатиме до нас.