Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Ой!.. Ой!.. – задихаючись, тільки й спромігся вигукнути Шурик, наскочивши на хлопців.

– Що таке?

– Що з тобою?

Женя й Вітасик не відразу одержали відповідь. Шурик тільки тикав рукою назад у небо і ойкав. Нарешті вигукнув, віддихавшись:

– Там!.. НЛО бачив!.. На власні очі!.. Клянусь! Оно-но!.. Ще видно!.. Дивіться!

Хлопці подивилися туди, куди він показував, і ледь устигли помітити на крайнебі маленьку білу цятку, що сховалася за хмари.

– Та яке НЛО! Звичайнісінький літак, мабуть, – сказав Женя.

– "Літак"! Що я, літака упізнати не можу? – пхикнув Шурик. – То ви просто не побачили, бо вже далеко було. А я отак-о бачив, майже над головою. Сріблястий довгастий предмет. Без крил. Схожий на маленький дирижабль.

– Так, може, й був дирижабль, – сказав Вітасик.

– "Дирижабль"! – знову пхикнув Шурик. – Хіба дирижабль так літає? Раз! – і за мить півнеба. І знову завис.

Бачачи, що хлопці недовірливо перезираються, Шурик махнув рукою:

– А! Ну вас! Хоми невірні! – і побіг далі.

– Невже справді НЛО? – дивлячись йому вслід, заздрісно проказав Женя.

– Як ми не бачили! – досадливо тупнув ногою Вітасик. – Що було б у небо глянути одному з нас!

Справді. Вони так мріяли хоч разочок побачити який-небудь нерозпізнаний літаючий об'єкт! Так мріяли! Особливо з минулої осені, коли Вітасиків сусіда, кандидат фізико-математичних наук і письменник Борис Іванович Бука, дав їм прочитати замітку про те, що сталося у Сумах 27 вересня. То було потрясно! Тут уже й найпоміркованіші скептики, що завжди говорили про НЛО, наче то атмосферні явища, уламки супутників, космічних ракет, радіозонди абощо, змушені були прикусити язики.

Які вже там атмосферні явища, уламки та радіозонди, як багато людей на власні очі бачили: підлетіла до парку червоно-бордова куля, відчинився внизу люк, і з'явилася істота триметрового зросту з трьома очима, у сріблястому комбінезоні й "чоботах" бронзового кольору, з якимось диском на грудях. І коли маленький хлопчик закричав із переляку, "триокий" глянув на нього – і хлопчик ураз знерухомів. Очі прибульця світилися при цьому. А потім він спрямував якусь півметрову трубку на шістнадцятирічного підлітка, і той… зник. Всі люди закричали. А "триокий" заліз назад у кулю, й куля полетіла. Й одразу знову з'явився підліток, що зник…

Все те засвідчили не лише очевидці, не лише журналісти, але й міліція (правда, в газетах потім були й спростування, але Слава Порохня твердив, що то навмисне, щоб не було паніки).

І хоч діти, які це бачили (а їх було чимало) довго після того боялися, Женя й Вітасик дуже їм заздрили. Стільки вже дітей бачили НЛО, а тут хоч би разочок!

І оце щойно Шурик Дармовис бачив, а вони були зовсім поряд і нічогісінько не бачили. Тільки якусь цяточку на крайнебі. Ну, не прикрість?

Краще б вони не зустрічали того Дармовиса і не чули про те НЛО.

Вітасик не знав тоді, наскільки зросте його досада ввечері. Бо тато, прийшовши з роботи, буквально з порога загукав:

– Слухайте! Я сьогодні НЛО бачив! Слово честі! На власні очі!.. Стою біля вікна, дивлюсь – а в небі з'явився сріблястий еліптичний параболоїд. Завис нерухомо, потім враз блискавично перемістився кілометрів на чотири. А потім зник. Ніхто мені не вірить.

Вітасик ледь не заплакав.

Але стримався і сказав:

– Ми з Женею теж бачили. Тільки вже на обрії. А Шурик Дармовис зблизька.

– Та ти що?! От здорово! Скажи? А то читаємо, читаємо, а самим бачити не доводилося. А тепер… Ану, ходімо швидше до Бориса Івановича.

Сусіда Дорошенків, Борис Іванович Бука, бородань років сорока, якого нещодавно прийняли до Спілки письменників і який після цього кинув роботу і цілком присвятив себе творчості, писав науково-художні книжки для молоді.

Авторитет його серед сусідів у питаннях науково-технічного прогресу був незаперечний.

Але сьогодні Борис Іванович зустрів їх чогось не дуже привітно. Був явно чимось заклопотаний.

Захоплену розповідь Вітасикового тата про НЛО сприйняв без особливого ентузіазму, як щось абсолютно рядове й звичайне:

– Що ж… вірю. Можлива річ. Цілком. Шкода, звичайно, що не сфотографували.

Григорій Тарасович був розчарований.

– Що це ви, Борисе Івановичу, не в гуморі? Взагалі помічаю, останнім часом ви чогось невеселий. Здавалося б, навпаки, є підстави радіти. Купили машину, про яку стільки мріяли. А замість радості – як у воду опущений.

– Та! – махнув рукою Борис Іванович. – Через ту машину й…

– Що таке? – здивувався Григорій Тарасович.

– Ну, ви ж знаєте, грошей у мене не було. За нову книжку, на яку я розраховував, заплатили небагато. А тут несподівано запропонували машину, зовсім не дорого. Що робити? Я до дядька. Ну, ви його знаєте, він у мене на дні народження був. Олексій Федорович Помазан. Доктор наук. Лауреат. "Виручай, дядю!" Він мені позичив. А тепер я дізнаюсь, що сам бігає, позичає. І не дріб'язок якийсь, а грубі гроші. В кого три, в кого дві, в кого півтори тисячі… Це мені мій колишній сокурсник сказав, який у тому інституті працює. А я віддати борг іще не можу… От і мучить мене совість.

Вітасик нашорошив вуха.

– Ну, не переживайте, – заспокійливо сказав Григорій Тарасович. – Мало що буває. Він же, як вам позику давав, не говорив, що йому теж потрібні!

– В тому-то й справа. Навпаки, казав: усе одно лежать без руху… І не останні ж оддавав. Ще, казав, є. І раптом… Чого йому так припекло? Дача є. Машину купувати й не думає. Дальтонік. Із дружиною розлучився, дітей нема.

– Може, закохався? Одружитися хоче?

– Ви що! Майже сімдесят років. Та й, крім науки, книжок і порцеляни, нічим не цікавиться. Фарфорових собачок колекціонує, їх у нього чотири шафи. – Все одно не хвилюйтеся, – сказав Григорій Тарасович. – Не на хліб же позичає. Переб'ється як-небудь.

Вітасикові вже давно кортіло втрутитися, і він нарешті не витримав:

– А може, то шантаж? Ви ж знаєте, які зараз злочинці!

І тут Борис Іванович роззявив рота, хотів щось сказати. Але так і завмер із роззявленим ротом…

Розділ IV

Зустріч із капітаном Горбатюком

– А потім тільки – кліп! кліп! кліп! – Вітасик закліпав повіками, показуючи Жені, як це робив його сусіда Борис Іванович. – П'ять хвилин не міг нічого сказати. Так ця думка вразила його. І він тут же, при нас, почав дзвонити своєму дядькові. Спершу довго було зайнято, а тоді нарешті додзвонився. "Дядечку, – каже, – тільки я вас благаю, скажіть мені правду, у вас немає ніяких неприємностей?" Ну, я тобі не переказуватиму цієї розмови, я ж не чув, що йому той відповідав, але начебто дядько сказав, що все о'кей. Гроші він позичав, бо накльовувалися якісь дуже цінні експонати для його порцелянової колекції. І хай, мовляв, Боря не турбується і не морочить собі голови. Але Бориса Івановича розмова з дядьком не дуже переконала. Що це за експонати, які коштують такі шалені гроші? Та й голос у дядька був якийсь не такий, як завжди. Одним словом – щось не те… Так Борис Іванович і сказав.

– Ясно, – Женя загадково усміхнувся. – А тепер сядь, бо ти зараз упадеш… Моя двоюрідна сестра Олечка, та, що працює в Ощадбанку ти її знаєш, заходила увечері до нас узяти журнал "Дзвін". І розказала, що у них учора в касі трапилося…

Женя переповів Вітасику те, що ви вже знаєте, – про члена-кореспондента Всеволода Казимировича Стародуба та про його дружину-"кореспондентшу" Ірину Семенівну про оті сорок тисяч…

– Тю! – вражено сказав Вітасик. – Це вже не смішно. Це вже не поодинокі випадки, а – система. Тепер ми вже просто не маємо права мовчати.

– Я теж так вважаю, – погодився Женя. – Може, це справа серйозніша за той розбійний напад. Причому ти звернув увагу – і там сорок тисяч, і там сорок тисяч. Однакова сума. – Точно. Це, мабуть, не випадково.

– Ходімо до Степана Івановича.

– Сьогодні ж неділя!

– Додому.

– Чи зручно?

– Коли йдеться про шантаж, а може, навіть загрозу для життя таких людей – професорів, академіків, лауреатів, – які можуть бути церемонії?

– Спершу подзвонимо.

– Давай.

Вони підвелися з лави на бульварі, де сиділи, і попрямували до телефону-автомата на розі біля гастроному.

– Дзвони ти. Він тебе краще знає. Ти з ним більше контактував, – сказав Вітасик, даючи Жені трубку.

– Ну, гаразд, – Женя набрав номер. Відповів жіночий голос. Трубку взяла дружина Горбатюка Ніна Олександрівна.

– Добрий день! А Степана Івановича можна?

– Добрий день. А хто це його питає?

– Це Женя… Кисіль. Дуже… дуже треба.

– Зараз.

– Добрий день! – весело привітався капітан Горбатюк. – Що сталося?

– Здається, щось серйозне. Чесне слово. Хочемо порадитися. Тільки, вибачте, – не по телефону…

– Ну що ж, приходьте. Тільки зараз. Бо через дві години їду у справі.

– Спасибі. Ми зараз, зараз!..

Степан Іванович сам відчинив їм двері.

– Здоров, оперативники! Ну, що там у вас?

Ніна Олександрівна усміхнулася з кухні та привітно закивала головою.

Вони сіли у кімнаті на диван і почали розповідати. По черзі. Женя про професора Петриківського, Вітасик про колекціонера доктора наук Помазана, потім знову Женя – про члена-кореспондента Стародуба. Так домовилися зарані.

Степан Іванович слухав уважно, але часом ледве стримував усмішку.

Тільки як хлопці вже закінчили свою розповідь, капітан Горбатюк дозволив собі усміхнутися.

– Ну що ж, дорогі друзі, факти, наведені вами, самі по собі досить цікаві, але поки що доказами чиєїсь злочинної діяльності бути не можуть. У кожному випадку своє пояснення "потерпілого", куди він подів або хоче подіти свої гроші. Навіть якщо ці пояснення й не дуже переконливі, ніхто не має ніякого права втручатися. Саме втручання й було б протиправною, а відтак і кримінально караною дією. Отже, любі мої хлоп'ята, на цей раз творчої співпраці у нас із вами, мабуть, не вийде…

Хлопці вийшли від капітана Горбатюка засмучені й похнюплені.

– Я ж казав – дохле діло, – зітхнув Вітасик.

– Що ж ми тепер Милочці скажемо? – глянув на нього Женя.

Вітасик мовчки знизав плечима.

Розділ V

Перша розмова капітанів

Капітан Попенко повернувся з відрядження пізно ввечері. Прийняв душ, випив чаю й пішов до Горбатюка. Так у них було заведено – зустрічатися майже щовечора, ділитися новинами, радитися. Благо, ходити далеко не треба. Мешкали друзі на одній площадці, через стінку.

Горбатюк передусім, звичайно, розказав про нову справу – розбійне пограбування кафе.