Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Готуємо три загони. Перший до морського бою поведу я. Турецький флот зустрінемо в Дніпровському лимані. З минулої літньої компанії маємо вісімдесят човнів. Після повернення ми їх відремонтували і тепер будемо їх готувати до походу. Але цих човнів буде замало, я в минулому році на річці Самарі замовив ще пів сотні човнів. Тепер треба їх доставити на Січ. Другий під командою Якова Бородавки потурбує Очаків і його околиці. Ми їм обіцяли зустріч, треба вважити. Третій поведе Михайло Дорошенко на Крим. Народ, який зібрався на Січі, має надію, що ми звільнимо всіх, хто потрапив до татарського полону. Курінні отамани повинні розібратися з поповненням і всіх новаків, гідних до зброї, направити на вишкіл до полковника Олекси Гаркуші. Часу небагато, але нам необхідно встигнути підготувати поповнення до бойових загонів. Чи хто має свої пропозиції до плану проведення цьогорічної компанії, або свої плани, панове полковники?

Полковники мовчали. І не тому, що не мали своїх планів. Як завжди плани Сагайдачного були водночас і зрозумілі кожному, і наскільки несподівані по своєму виконанні, що перш ніж дати свої пропозиції, або щось заперечити, треба було мати час для їх вивчення і осмислення. Хіба потім, через деякий час, могли з'явитись у полковників зауваження чи пропозиції. Загальну думку висловив полковник Дорошенко.

– Пане гетьмане, не думаю що до цього плану можуть бути зауваження в цілому, а от вже по виконанню кожного напряму бойових дій будуть. Скажімо, похід на Крим для мене не новина, але у взаємодії з іншими напрямками бойових дій у мене багато запитань, і лише потім будуть пропозиції. Скоріш за все, і Яків мене підтримає.

– Пропозиція полковника Дорошенка для мене зрозуміла і слушна. Тому, панове полковники, прошу визначитись, хто в якому напрямі військових дій має бажання прийняти участь, разом допрацюємо їх плани, а потім вже знову обговоримо спільний план дій. До бою з турецьким флотом, я би хотів мати з собою полковників Гаркушу, Куліша і Скороненка.

***

Березневим ранком, який для цієї пори року був на диво тихим, сонячним і теплим, після вранішньої молитви козацькі полки вирушили в похід. Запорозькі козаки, як і погода на дворі, були спокійні і благосні, ніби їх дійсно осяяла Божа благодать. Вони ще знаходилися під впливом молитви і відчуття тої великої справи, за яку йшли в бій. Цього разу вони йшли не позбиткуватися над турками і татарами, не пограбувати їх, напавши зненацька вночі і також вночі зникнути з награбованим. Вони йшли творити богоугодну справу, місію справедливості, звільнення братів православних і помсти за сплюндровані міста і села українські, за кров жінок і дітей пролиту татарами. Козаки чи не вперше усвідомлювали, що йдуть на бій захищати Батьківщину. Може вона ще не відбулася, і для когось була просто маревом, проте козаки вже відчували себе захисниками своєї землі.

Сьогодні це Трахтамирів, Черкаси, Січ Запорозька і невелика кількість містечок та сіл навколо. Але турки йдуть загарбати навіть цю невеличку частину законної землі їх предків, землі Київської Русі. Ця земля, крім того ще й подарована їм у вічне користування польським королем Стефаном Баторієм, а вони відплачують за неї своєю кров'ю. Тому вона двічі по закону належала їм. Спільна мета, заради якої козаки ставили під загрозу своє життя, і відчуття за спиною знедоленого безправного народу, який конче потребує захисту, потроювало їх сили і впевненість у перемозі. А ще відчуття єдиної родини, єдиного народу, єдиної держави, на захист якої вони ладні пролити власну кров, а якщо Божа воля, то і життя віддати.

Ця впевненість у перемозі ще ґрунтувалась на вірі в свого гетьмана. Лицаря, який не відсиджувався в позолоченому наметі за їх спинами, коли вони вмирали на полі бою, а плече в плече з ними, з шаблею в руках вибудовував спільну перемогу. І не тільки вибудовував. Він мав голову її спланувати так, що ворог, перебуваючи частіше в більшості, терпів поразку і полон.

Такі думки роїлися у Максимовій голові, коли він звично ковзав поглядом по Дніпровій воді. За останні роки він разом зі своїми побратимами не раз дивився в очі смерті, гоїв рани, відчував гіркоту втрати товаришів. А разом з тим, він частіше думав про батька, якого не пам'ятав, але добре знав що він поклав свою голову за народ український за, землю батьківську, за віру православну. Максима гріло і тішило відчуття того, що він, як і належиться сину, продовжує справу батька.

Максим відірвав погляд від річкового берега, на який дивився думаючи свою думу, подивився на товаришів, які сиділи поряд. Вони як і Максим, стали досвідченими вояками, і тепер не залучалися до веслування бо повинні берегти сили для бою. Про що думали вони?

Зрозуміло, Збігнев не полишив думки про свою Зосю. Надія на щасливу зустріч з нею, з новою силою оволоділа Збігневим після того, як при завоюванні Трапезунду, вони звільнили польську дівчину з гарему турецького вельможі, яка потрапила в полон разом з Зосею. Від неї він довідався, що Зосю ще в Кафі купив один місцевий багатий турок доглядати його дітей. З того часу Збігнев думав лише про те, як потрапити до Кафи. І от тепер його мрія близька до здійснення.

Василь потроху забував про свою Ганнушку. В останню зиму, коли він був дома у Москві, то дізнався, що Ганнушка має двох дітей, отже щаслива в шлюбі, і скоріш за все не згадує про їх зустрічі в церкві, тим більше що крім захоплених сором'язливих поглядів, Василь ні чим не виявив свої почуття до неї. Але від тих часів у нього лишились світлі спогади про чисте юнацьке почуття, і надія на майбутню зустріч зі своїм коханням.

Максим же за ці дві зими буваючи в Києві, досить часто заходив до сім'ї Сагайдачного спілкувався з Марічкою. Їх почуття міцніли, і вже обоє раділи кожній зустрічі, але природна сором'язливість Максима в спілкуванні з жінками перешкоджала йому освідчитись Марічці. Проте, вони були молоді і ще мали час на щастя в коханні. А тепер на часі були бойові звитяги зі смертельними ігрищами в боях з ворогом.

Максим, будучи першим серед помічників гетьмана, добре знав план всієї цьогорічної компанії, і був впевнений, як і всі учасники загонуЮ в успішному завершенні бойових дій.

То ж всі три загони, морський на човнах під проводом Сагайдачного, і два кінних суходолом керованих Бородавкою та Дорошенком, вийшли одночасно з Січі. В цей раз вони не кралися повз острів Тавань. Оточивши турецькі гарнізони в фортецях: на острові Тавань — морський загін Сагайдачного, Кизи-Кермень — загін Дорошенка, Аслам-Кермень — загін Бородавки, в короткому бою знищили їх. Запорожці не мали лишати у себе за спиною, хоч і не великі, але ворожі загони, які могли вдарити в спину. Від острова Тавань морський загін Сагайдачного мав вийти до Дніпровського лиману на зустріч з турецькою флотилією, яка вже вийшла із Білгорода. Дорошенко повів свій загін на Крим, а Бородавка на Очаків.

Першим бойові дії розпочав загін Якова Бородавки. Від Аслам-Керменя перейшовши вбрід річку Інгулець, потім річку Інгул, загін нижче гирла річки Чачаклеї вплав з кіньми подолав річку Буг і вийшов на передмістя Очакова. Дочекавшись появи в лимані "чайок", загін Бородавки оточив Очаків і взяв штурмом очаківську фортецю.

Тим часом, Сагайдачний розділив свою флотилію на чотири загони. Частину човнів Куліш повів до острова Тендра, Гаркуша зайняв місце на правому березі гирла Бузького лиману і схоронився в очеретах, Скороненко провів теж саме на лівому березі Дніпровського лиману, якраз напроти Бузького лиману. Бородавка після взяття Очакова, готував турецькі човни, щоб використати їх, якщо виникне необхідність прийняти участь у бойових діях на воді. Але він мав і головне завдання, зустріти турецьку флотилію, в разі можливої її зупинки в Очакові.

Розмістивши резервні групи по Дніпровському лиману, Сагайдачний з основною флотилією продовжив рух на зустріч туркам, які за повідомленням розвідників вже рухалися по Дніпровському лиману під проводом адмірала Алі-паші.

Зустріч двох флотилій відбулася в Дніпровському лимані між островом Тендра і Очаковом. Турки спішили ще завидна дійти до острова Тавань, і там стати на відпочинок.

Турецька ескадра налічувала до п'ятнадцяти галер і понад сто допоміжних малих човнів, на яких розміщалось біля чотирнадцяти тисяч вояків. Тим часом Сагайдачний разом з резервом мав флотилію із ста шістдесяти "чайок", які несли біля восьми тисяч козаків. На деякий час обидві флотилії зупинились, турецька від несподіванки, а Запорозька імітуючи несподіванку. Потім стернові і веслярі на козацьких чайках поміняли положення на лавках, і козацька флотилія стала стрімко втікати від турецької вверх по Дніпру. Була друга половина дня, тому Алі-паша знаючи козацькі вподобання вночі ховатися по очеретах, віддав наказ наздогнати козаків, відсікти їх від берега оточити і знищити. В турецькому каравані суден першими йшли швидкохідні галери, за ними малі човни. Відстань між флотиліями почала скорочуватись. Якраз проти острова Тендра, Алі-паша наказав готувати до бою гармати.

В той час коли турецькі гармати зробили перші прицілюючи постріли, запорожці зробили чергову зміну напряму свого руху. По наказу Сагайдачного козацька флотилія зробила маневр, який нібито передбачав Алі-паша, вона розділилась навпіл і помчала до протилежних берегів лиману. Галери доволі незграбно почали зупинятись і повторювати маневр козацьких човнів. Тобто повертати носами галер, на яких знаходились гармати в бік козацьких човнів. Через деякий час стало зрозуміло, що запорожці не збираються ховатися біля берега вони нібито оточують турецьку флотилію.

Алі-паша не зразу зрозумів черговий маневр противника. Адже щоб оточити турецький флот козацьких човнів було замало. Дійсно, оточувати галери козаки не збирались. Вони йшли на абордаж галер. Такий маневр для Алі-паші був вже зовсім не зрозумілим. Йому не приходило до голови, яким маневром відповісти флотилії козаків. Не могли дати поради і його офіцери. Єдине, що могли робити турки в цій ситуації, це розстрілювати козацькі човни з гармат.

Проте рух козацьких човнів в бік галер був наскільки швидкий, хаотичний і непередбачуваний, що ще жодне ядро не вцілило в човен.