Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Морська експедиція козаків до турецьких берегів різко загострила відносини між Туреччиною і Польщею. Козаки, що вийшли живими з морської бурі отримали безцінний вишкіл, і головне лишилися страху перед морем. А то з якою звитягою і вмінням вони звоювали один з найбільш захищених і неприступних турецьких міст, піднесло їх у власних очах і придало впевненості.

"І що далі?" – думав Сагайдачний. Думки не тримались голови, розлазилися мов мурахи з мурашника. Мусив з кимось помислити в голос щоб дійти до істини. В таких випадках Михайло Мазепа був найкращим співрозмовником, він як ніхто розумів Сагайдачного. Та й то сказати, він був мудрий тою життєвою мудрістю, якої не добудеш навіть з мудрих фоліантів. То передається від діда-прадіда через вдумливих і розсудливих. А коли до того ще й книжна мудрість, то ціни не має такому мудрагелю. От, то все про Мазепу, писаря Війська Запорозького. Згадавши Мазепу, Сагайдачний зразу ж послав за ним Максима. Мазепа зайшов до світлиці тільки так як міг він один, шановливо до гетьмана, і з почуттям власної гідності.

– Кликав, пане гетьмане?

– Маючи мудру голову, міг би і сам давно зрозуміти, що мені потрібна твоя порада!

– А субординація? Ти гетьман, я писар, маєш потребу у моїй пораді, кличеш. Чого маю пертися непрошений?

– Щось ти сьогодні гострий, Михайле!

– Та ні, Петре, то я радий, що ти про мене згадав. Сам горю бажанням поговорити з тобою не на людях, а так, наодинці. Бо на людях тебе хвалити, не зрозуміють.

– А що, є привід?

– Моя думка така, що перевершити успіхи цьогорічної компанії годі й сподіватись! У всякому разі я не знаю лицаря, спроможного повторити те що зробив ти!

– Михайле, то дійсно на людях не можна говорити. Позаяк я перший не зможу того повторити, то не "карпатська квітка". Та і не сам все робив. Скажімо, бурю на морі не я затіяв, а відбудувати місто Синоп, щоб я знову його зрівняв з землею, туркам якщо і вдасться то я певно до того не доживу. І головне, повторювати зроблене то є дурна манера. Треба йти вперед, робити щось нове, таке, що ще не зроблене! Але робити мудро! Ось тому я тебе й закликав, щоб порадитись про це з тобою.

– Петре, і не хочу, бо знаю не любиш, але мушу знову тебе хвалити. Якби я знав як мудро робити, мав би прізвище Сагайдачний, а я звуся Мазепою!

– Ось на цьому і закінчимо літературно-художні вправи, а перейдемо до справ більш приземлених. Ми з тобою знаємо з якою метою все затіваємо, про це багато говорено. Тобто, зроблене, це лише перший крок. Треба погодитися, вдалий крок. В Туреччині про нас загомоніли, не вельми ласкаво, але ж ми саме цього і хотіли. Султан вже збирає військо проти Польщі. А тепер наше завдання, робити так щоб не сталося такого – погомоніли, та й забули!

– Добре кажеш, Петре! Дійсно, інколи другий крок зробити важче ніж перший. Вискочив вдало наперед, і всі хором герой! А самі уважно стежать, що будеш далі робити.

Став удруге і оступився, закричать дурень!

– Менше з тим що закричать дурень, важливо, щоб то не відповідало дійсності! Якщо говорити не про себе розумних, то, дійсно, зробили важливий крок у потрібному напрямі. І ти знаєш, що у Порти таких міст як Синоп ще досить. Можна й інші звоювати, але то буде тупцювання на місці. Другий крок повинен відрізнятись і по суті, і по формі. Тоді він буде мати вигляд руху вперед!

– Петре, то навіть для мене замудро! Тобто я розумію що ти маєш на увазі взагалі, не розумію, що треба тепер конкретно зробити?

– А конкретно? Тобто, тобі зрозуміло що турків треба чіпати, але яким чином то зробити, не зрозуміло? А якщо я скажу так: можна і по дупі погладити, а можна і в писок зацідити!

– Петре, ну це ти вже занадто реалістично!

– Але ж зрозуміло?

– А ти знаєш, дійсно, зрозуміло! Але як туркам в пику зацідити, і при цьому не лишитися без руки, а може разом з нею і голови, ось в чому заковика!

– Якби ж то було просто, то не ламав би голову, а діяв!

– То, правда, на дію ти спритний. Але не вірю, що плану не маєш!

– Зрозуміло, що маю. І трохи маємо часу для підготовки до дії. Але починати треба вже, бо для здійснення мого плану потрібно мати хоч би вдвічі більше човнів, ніж мали цього літа.

– А чому не використати турецькі галери?

– Воно наче й привабливо, то дійсно путяща посудина на морі. Але вона козаку якось не личить. То, знаєш, як чужа одіж – наче і красива і дорога, а одягнеш на себе, личить як корові сідло! От використати галери, як ми восени використали і потім спалити, щоб туркам зробити збитки, то сьогодні кращий варіант. Воювати на галерах треба вчитися, і мати можливості, які Турецька Порта має. Галера то не "чайка". Мали би порт на морі, скажімо в Очакові, можна було б і про галери говорити. Поки що "чайка" кращий варіант. Але то не одну, дві збудувати. Потрібно сорок, а для них треба ліс завести. А хороший ліс в достатній кількості треба біля річки Самари заготувати, та привезти сюди на Січ. То не одного дня робота.

– То ти плануєш, як ти висловився, "зацідити в пику" туркам вдвічі сильніше?

– А може навіть і не тільки в пику!

– То вже серйозно. Тут треба добре метикувати, бо якщо в пику то треба прямо на Константинополь пливти!

– А ти вважаєш, що Константинополь завоювати нам не по силі! А я тебе на горілку закликав, а не обмізкувати це складне питання,?!

Вони разом засміялися, а потім Сагайдачний дістав мапу, з нанесеним Чорним Морем і турецькими портами на ньому, і вони з Мазепою довго водили по ній пальцями, подібно човнами і галерами. Деколи били долонями один другого по пальцях, імітуючи знищення. Коли розходилися, були задоволені розмовою і прийнятими рішеннями..

А тим часом одні козаки везли до рідних отриману здобич, другі пропивали її в жидівських шинках. Зайшовши туди в дорогому турецькому одіжі, виходили в одних спідніх і сорочці. Але щоб не говорили поляки про гультяйство козацьке, таких було не так вже й багато. І не ці козаки були рушійною силою творення держави.

***

Доки Сагайдачний виношував плани наступних морських боїв, будував морські човни, турецький султан про нього не думав. Стративши в столиці прилюдно полонених козаків, він ніби й забув про запорогів. В імперії було достатньо інших нагальних справ. Піднімали голову перси, неспокійно було на Кавказі і в північній Африці. А в Європі Папа Римський майже щорічно створював священні союзи проти Турецької імперії.

А у султана, в Європі була лише угода з Польщею, якої король Сигізмунд дотримується. І слово дав султану, що приструнить запорозьких козаків. Воно б на розумну голову, заборони султан своїм васалам, кримським татарам, шастати по півдню Речі Посполитої, дивись і козаки б не турбували міста Великої Порти. Та де ж там, з кримським ханом султан завше був у родинних стосунках. Та й то сказати, кримські татари поставляли найкращих невільників, смирних роботящих, тямущих. "Хай вже буде як є, не будуть же козаки кожного року турбувати турецькі міста!". Подумав султан після страти козаків, аж поки вони, "скажені пси", знов не нагадали про себе.

Спочатку султан отримав повідомлення про те, що запорозькі козаки, флотилія яких налічує сорок човнів, вночі здійснила напад на місто Трапезунд. Те місто як і Синоп було чорноморським портом Турецької імперії. Воно знаходилося на сході, майже біля самої Грузії, на відстані п'ятсот морських миль від Стамбулу. Султан віддав терміновий наказ про направлення турецького флоту на знищення козаків. Не минуло і доби, а султану доповіли, що козаки на сорока човнах звоювали місто Мінер, яке знаходиться на значній відстані від Трапезунда. Султан скликав диван, щоб розібратися яким чином козацька флотилія, за такий короткий час, оволоділа двома містами, що знаходяться на значній відстані один від другого. Проте, жоден з його воєначальників не міг пояснити цього феномену. З такою швидкістю не могли рухатися не лише козацькі човни, а й інші відомі судна.

І то відповідало дійсності. А задумка Сагайдачного і Мазепи була в тому, що цього разу козацька флотилія була вдвічі більша, але Сагайдачний розділив її на два загони. Причому вони діяли на перших порах окремо і по черзі. Вийшовши на підступи до турецьких міст і дочекавшись глибокої ночі, перший загін здійснив напад на місто Трапезунд. Лишивши місто в руїнах, звільнивши бранців, які тут знаходились і взявши здобич, човни, доки їх було видко з берега, вийшли у відкрите море. Але відійшовши на декілька миль від берега, флотилія човнів першого загону повернула і вздовж берега попрямувала до міста Мінер. Другий загін, відпочивав в районі міста Мінер далеко від берега, вживаючи заходи, щоб не бути не поміченим.

Другої ночі вже цей загін напав на місто Мінер, а перший відпочивав. Під час нападу, Збігнев, Максим і Василь знову ганяли по всіх будинках турецьких вельмож міста Трапезунд. Але і тут Збігневу не щастило, Зосю він не знайшов.

Тим часом, обставини ледь не зруйнували надії Сагайдачного на успіх в цій літній морській компанії. Ранком, коли козацькі "чайки" відпливали від зруйнованого турецького міста Минер, зі сходу від Константинополя з'явилася турецька ескадра. Лише вранішнє сонце, що сліпило туркам очі, дало можливість козацьким човнам, розтанути за морським горизонтом. Але тепер Сагайдачний знав те, на що до цього лише розраховував, Турецька ескадра покинула порти Константинополя, і вони залишені незахищеними з моря.

Це давало йому простір для проведення військових дій в морських портах Константинополя. Сагайдачний від звільнених бранців знав, що в столиці знаходиться двадцять чотири тисячі яничар і шість тисяч сипахів, які складали гвардію султана. Маючи чотири тисячі козаків годі було й думати про напад на столицю. Навіть нічний, раптовий напад, закінчився б загибеллю всього козацького загону. Проте знищення таких важливих портів Константинополя як Мизевна і Архіока, цілком відповідало виразу Сагайдачного "зацідити в пику". Позаяк як ще назвати відчуття турецького султана, "володаря всього світу", коли під час його полювання козаки серед білого дня спокійно палять околиці столиці. То ж Сагайдачний, знаючи де знаходиться турецький флот, міг спокійно спустошувати місцевість на якій знаходилися розкішні садиби турецьких сановників, торгівельні лавки і склади.